Я прожила з чоловіком 17 років, з’явились троє дітей, двоє синів та донька. Коли дочка з’явилася, ми розійшлися. Він зраджував, я втомилася від цього, загалом я так вирішила.
Ані скільки не шкодую про це, хоча стосунки підтримуємо, з дочкою спілкується (хоча жадібний і матеріально майже не допомагає). Дочці вже 17 років, синам одному 32 роки, а другому 29 років. Сини обоє працюють, мають сім’ї.
Дочка навчається у школі. Ми з нею живемо удвох. Я працювала, але стажу великого не маю, троє дітей таки.
Не було постійної роботи (хоча освіта вища) що було пов’язано і з роботою колишнього чоловіка, його постійно призначали на нові місця роботи, відповідно, і я з ним переїжджала.
При розлученні він сказав мені: у тому, що в тебе немає постійної роботи та стажу, ти сама винна, треба було дбати про це. Мало що, дітей виховувала.
Он інші займалися кар’єрою (це його нинішня дружина). Ну, загалом, я залишилася на бобах! За спеціальністю не влаштувалась, працювала в різних місцях, часто без оформлення, головне, щоби платили нормально.
І ось, до пенсії рік, ситуація сумна. Зараз не працюю, влаштуватися, думаю, можна в моєму віці, у нашому невеликому місті лише прибиральницею, допомагає матеріально старший син, але це в обмін на моралі «непрактичної, недолугої матері».
Я недурна жінка, що раніше навіть кажуть, розумна була! Так от, бути залежною матеріально від сина, це навіть не можу слів підібрати.
Хоча дякую йому, що поки що не кидає. Але виходу нема. Жити треба й доньку піднімати. Ось так. Пишу це не для того, щоби хтось пораду дав.
А щоб дівчата молоді міцно думали, що вибрати, сім’ю чи кар’єру. Але я, мабуть, і справді, не дуже розумна, я не шкодую, що обрала сім’ю. І так, я не з тих енергійних, хто все встигає як по телевізору, і сім’ю, і кар’єру зробити.
