Каструля гарячої картопельки, духмяні домашні котлети, свіжий салатик… За столом сидять моя невістка з онуками і спокійнісінько собі вечеряють. А мій рідний син, втомлений після роботи, тулиться скраєчку біля плити і… варить собі найдешевші магазинні пельмені! Ви можете таке уявити

«Каструля гарячої картопельки, духмяні домашні котлети, свіжий салатик… За столом сидять моя невістка з онуками і спокійнісінько собі вечеряють. А мій рідний син, втомлений після роботи, тулиться скраєчку біля плити і… варить собі найдешевші магазинні пельмені! Ви можете таке уявити?!» — Надія Петрівна мало не хапалася за серце, розповідаючи цю історію всім родичам та сусідкам.

— Наша Леся, мабуть, зовсім з глузду з’їхала! — бідкалася вона на лавочці.

— Я ж до нього: «Синку, ти чого це напівфабрикатами давишся, коли повна хата домашньої їжі?». А він на мене так сумно дивиться і каже: «А мені, мамо, дружина готувати відмовляється. Уже два тижні так харчуюся».

Ви тільки уявіть! Приходить чоловік з роботи, а йому ні тарілки супу, ні чистої сорочки! Готує тепер наша царівна рівно на себе і на малих.

Три котлетки посмажила, пюре в малесенькій каструльці зварила, салат одразу по тарілках розклала — і все. Психонула вона, бачте!

Надія Петрівна, звісно, такого терпіти не стала. Одразу ж до невістки з претензіями:

— Тобі не соромно? Ти у своїй школі пів дня проводиш, робота під боком, а чоловік дев’ять годин відпахав, та ще й по заторах дві години туди-сюди добирається. Зрештою, він у ваш сімейний бюджет вкладає більше, ніж ти!

— І що ж Леся? — ахали сусідки.

— Та нічого! — сплескувала руками жінка.

— Сергій їй щось не те сказав, бачте. А мене вона так відрізала, що я й слова не знайшла. Каже: «Я на свою їжу сама заробляю, а на дітей ми тепер скидаємося порівну. Пів дня я в школі чи цілий — це моє діло.

Бюджет ми розділили. Тож хай ваш син сам про себе дбає, а мені на задніх лапках перед усіма скакати набридло! І сина свого жалійте скільки влізе, якщо він, крім пельменів та макаронів, нічого зварити не вміє.

І не треба при мені свої порядки в моїй хаті встановлювати».

Живуть Сергій з Лесею у двокімнатній квартирі, яку жінці свого часу купили її батьки.

Заради справедливості треба сказати, що житло було стареньке, і Сергій вклав туди чимало своїх сил та грошей.

Леся ж тоді якраз чекала на дитину, а потім гляділа їхніх двійнят — хлопчика й дівчинку.

Зараз малим по шість із половиною рочків. Леся працює вчителькою української мови та літератури. Тож до звичайних уроків у школі додаються ще й нескінченні гори зошитів, і підготовка до занять вечорами.

І, звісно, повні руки хатніх справ.

— Свекруха пробувала заїкнутися про те, що Сергій ремонт колись робив, — зітхає сама Леся, коли ми з нею розговорилися.

— Але, даруйте, у цій квартирі живуть його ж діти, та й він сам. І взагалі, справа не у квадратних метрах! Справа в тому свинському ставленні до мене.

Я розумію, що сама винна, сама привчила, а тепер відвойовувати свої межі дуже важко. Якщо вийде — відвоюю. А ні — то хай іде до мамусі, нехай вона перед ним килимом стелиться.

Леся з першого дня заміжжя дуже старалася бути ідеальною господинею.

Такою, як мама вчила:

— Гарна дружина зустрічає чоловіка гарячою вечерею на столі, — примовляла мати. — У неї все випране, випрасуване і блищить. У цьому ж наше жіноче призначення і турбота про рідних!

— Тільки от мама все життя за татом, який добре заробляв, як за кам’яною стіною була, вдома господарювала, — гірко посміхається Леся.

— А мій Сергій стільки не отримує, щоб я могла собі дозволити не працювати. Та я й не хочу в чотирьох стінах сидіти. Але мамині установки довго наді мною тяжіли.

Я ж як думала: раз я раніше з роботи приходжу, то маю по господарству пурхати. А те, що я над зошитами до півночі сиджу — ну, така вже специфіка професії.

Леся прала, прасувала, подавала на стіл. Навіть коли з’явилися двійнята, примудрялася тримати дім у чистоті, а до приходу чоловіка завжди пахло свіжою вечерею.

З часом Сергій так звик до комфорту, що навіть не помічав, як Леся за спільною вечерею постійно схоплюється з місця.

То одне подай, то інше принеси. То малі щось розіллють — треба витерти, то ложка впаде — треба чисту дати. Дітям прислуговує, ну і йому заодно.

— Усе частіше він дозволяв собі просто покрикувати: «Хліба дай!», «Мені зручніше великою ложкою, принеси», «Ану налий води!», — згадує Леся, і в голосі її відчувається напруга. — А два тижні тому він мене просто допік до живого.

Того вечора родина сіла за стіл. Леся наготувала смачненького: картопляне пюре, м’ясна підлива, салатик. Тільки-но сіли, як почалося:

— Мамо, дай водички, — заканючила донька.

Леся встала, подала. Не встигла сісти, як син перекинув на себе і в свою тарілку ту саму склянку води.

Вона знову підхопилася: витерла стіл, переодягла малого, поклала йому нову порцію їжі.

— Я вже поїв, давай чай! — скомандував чоловік, хоча Леся ще навіть виделку до рук не взяла.

— Я на автоматі встала, пішла наливати той чай, — розказує жінка, і на очі в неї навертаються сльози. — Послизнулася на краплі води, горнятко вислизнуло з рук. Добре, що порожнє було. Впало на кахлі й розлетілося на друзки.

— А-а-а! — заголосив малий. — Це була моя улюблена чашка! А ти її розбила!

І тут чоловік вирішив «пожартувати»:

— А це тому, що в нашої мами руки діряві. Як у мавпи з гранатою!

— І знаєте що? Син засміявся! — обурюється Леся.

— І чоловік засміявся. Сидить такий задоволений своїм жартом. Потім встав, вийшов з-за стола, навіть свою тарілку в мийку не відніс. Для цього ж є я — «мавпа», яка скаче навколо них і прислуговує. І тут мене ніби холодною водою облили.

Я зрозуміла: ще трохи, і моє місце в цій хаті остаточно зведеться до ролі прислуги: «подай, принеси, відійди і не відсвічуй». І не лише для чоловіка, а й для моїх власних дітей!

Наступного вечора, повернувшись із роботи, Сергій не побачив на столі звичної гарячої вечері.

— А що, їсти нам сьогодні не дадуть, чи як? — невдоволено буркнув він.

— Їсти, — спокійно відповіла йому Леся, — ти тепер готуєш собі сам. І посуд за собою миєш теж сам. А ми з дітьми вже повечеряли.

Того ж вечора вона озвучила чоловікові нові правила: «мавпа з гранатою» більше нікому не прислуговує.

Прати свої речі — сам, прасувати — сам, хочеш чистого посуду — прошу до раковини.

З прибиранням було складніше, тож це Леся поки залишила за собою. Чоловік спочатку намагався віджартуватися:

— Подумаєш! Що я, собі картоплі не зварю?

Але, приїжджаючи з роботи о пів на восьму вечора, Сергій чомусь не поспішав ні картоплю чистити, ні котлети ліпити.

А у вихідні Леся зварила борщ, розлила рівно на три тарілки, а порожню каструлю одразу ж вимила до блиску.

— От і лишилися йому пельмені та макарони з сосисками, — розводить руками жінка.

— За цим заняттям Надія Петрівна свого синочка і застала. Усе, вселенська трагедія! Син з роботи, а невістка їсти не дає. Ославила мене на всю рідню.

Навіть Лесина мама не витримала, подзвонила:

— Доню, ну хіба ж так можна? Ви ж сім’я! Ти ж своїми руками сім’ю до розлучення ведеш!

— Значить, розлучуся, — рівним голосом відповіла Леся матері.

— Але за «мавпу з гранатою» він переді мною досі не вибачився. Вибачиться? Буду готувати. Але скакати навколо нього, як раніше, — звільніть. У нього в самого дві руки є. Давай, мамо, ще ти його пожалій, а то йому, бідненькому, свекрушиної жалості не вистачає.

А Надія Петрівна тим часом продовжує обурюватися на лавочці:

— Та подумаєш, бовкнув! Він же жартома. А Леся з мухи слона роздмухала! Інша б мудра жінка перевела все на жарт, посміялася б разом з усіма. Ні, треба страйк влаштовувати і перед рідними дітьми так їхнього батька принижувати!

***

Цю життєву історію нам довірила пані Леся, а редакція лише дбайливо підготувала її для публікації. Часом у щоденній хатній метушні ми забуваємо, що справжня повага в родині починається з найпростішої вдячності, а необережне слово може боляче вдарити по найрідніших людях.

А як вважаєте ви: чи не занадто різко вчинила жінка в цій ситуації, чи, можливо, це був єдиний спосіб навчити чоловіка цінувати її працю?