— Марино, ти знову неправильно праєш мої сорочки! — роздратовано вигукнула свекруха, заходячи на кухню з стосом білих сорочок у руках.
Я сиділа за столом, пила ранкову каву і намагалася не звертати уваги на чергове зауваження. Але, як завжди, мої спроби залишатися спокійною закінчувалися провалом.
— Мамо, я перу їх так само, як свої. Машина автоматична, там нічого складного немає, — відповіла я, намагаючись зберігати спокій.
— Це не виправдання. Білі речі потрібно прати окремо, а не разом із кольоровими. Ти ж знаєш, як це важливо для Віктора, — її голос став тихішим, але не менш напруженим.
Віктор, мій чоловік завжди намагався триматися нейтрально в наших сварках, але я знала, що йому теж нелегко. Моя свекруха, Людмила Петрівна, жила з нами з того часу, як Вікторові довелося її перевезти після смерті батька.
І ось уже рік ми намагаємося ужитися під одним дахом, але щодня все обертається новими конфліктами та непорозуміннями. Спершу все було добре.
Коли Людмила Петрівна тільки-но переїхала до нас, я намагалася бути доброзичливою та уважною. Ми разом готували обіди, обговорювали сімейні справи. Але незабаром стало зрозуміло, що в нас із нею зовсім різні погляди на побутові речі.
— Марино, ти знову забула полити квіти у вітальні! — пролунало з іншої кімнати.
— Мамо, я ж тільки вчора їх полила, — відповіла я, підходячи до вітальні.
— Вони вже в’януть! Ти маєш дбати про них щодня, а не раз на тиждень.
Квіти дійсно виглядали не дуже, але я знала, що це не через нестачу води. Але пояснювати це Людмилі Петрівні не мало сенсу.
— Добре, я постараюся не забувати, — погодилася я, хоч усередині все кипіло від невдоволення.
Щодня була нова причина для сварки: то я не так прибрала кухню, то не в такий спосіб витерла пилюку, то знову щось зробила неправильно.
Одного вечора, коли Віктор повернувся з роботи, я вирішила поговорити з ним відверто.
— Вікторе, нам треба щось робити. Я не можу більше так жити. Мама постійно критикує мене за кожну дрібницю. Я почуваюся гостем у власному будинку.
Віктор зітхнув і сів поряд зі мною.
— Марино, я розумію, що тобі важко. Але вона моя мати, і я не можу просто так вигнати її надвір. Їй потрібен час, щоб звикнути до нового життя.
— Я не прошу її вигнати. Я просто хочу, щоб вона зрозуміла, що у нас можуть бути різні підходи до господарювання, і це нормально.
Віктор обійняв мене і тихо сказав:
— Я поговорю з нею. Обіцяю. Але, будь ласка, постарайся трохи потерпіти.
Наступного дня Віктор справді поговорив із матір’ю. Я сподівалася, що це допоможе, але все виявилося складнішим, ніж я очікувала. Людмила Петрівна стала ще більш настороженою та критичною.
— Марино, ти знову залишила свої туфлі в коридорі! — пролунало з передпокою.
— Вони стоять на своєму місці, мамо. Я завжди ставлю їх туди, – відповіла я, підходячи до дверей.
— Це заважає всім. Ти маєш прибирати їх у шафу.
Я зітхнула і, не вступаючи в суперечку, забрала туфлі. Внутрішня напруга наростала з кожним днем, і я відчувала, що на межі.
Незважаючи на всі труднощі, були моменти, коли ми з Людмилою Петрівною знаходили спільну мову. Одного вечора, коли Віктор був у відрядженні, ми вирішили разом подивитися старі сімейні альбоми. Людмила Петрівна розповідала історії про своє дитинство, про те, як вона зустріла Віктора-старшого та як народився мій чоловік.
— Ти знаєш, Марино, — раптом сказала вона, — я завжди мріяла про таку дружну родину. Але життя часто вносить свої корективи.
Я подивилася на неї і побачила в її очах щось, що рідко помічала — смуток та самотність.
— Ми теж сім’я, мамо, — тихо сказала я. — І я дуже хочу, щоби у нас все вийшло.
Вона посміхнулася і трохи кивнула, і в цей момент я зрозуміла, що у нас є шанс налагодити стосунки.
Минуло ще кілька місяців. Ми намагалися працювати над нашими стосунками, і часом у нас це навіть виходило. Але були й моменти, коли здавалося, що нічого не змінилося.
— Марино, ти знову забула зачинити вікно на кухні! — пролунало вранці.
— Мамо, сьогодні спекотно, я спеціально залишила його відкритим, щоб провітрити, — пояснила я, намагаючись не підвищувати голосу.
— Це небезпечно. Можуть залізти злодії або ще щось.
Я зрозуміла, що сперечатися марно, і зачинила вікно. Внутрішньо я відчувала, що моя терпимість закінчується.
Але одного разу сталося щось, що змінило наше сприйняття одне одного. Це було теплим літнім днем, коли Віктор поїхав у відрядження на кілька днів. Я вирішила запросити свою подругу Ольгу на чай.
— Марино, я хочу тебе попередити, — сказала Ольга, коли ми сиділи на кухні. — Мені здається, що твоя свекруха не така погана, як ти думаєш. Може, тобі варто спробувати зрозуміти її краще?
Я замислилась над словами Ольги. Може, я справді не бачила всієї картини?
Увечері, коли Ольга пішла, я підійшла до Людмили Петрівни.
— Мамо, чи можна з вами поговорити?
Вона кивнула головою, і ми сіли за стіл.
— Я хотіла б вибачитись за те, що не завжди була терпимою. Я розумію, що вам також важко. Давайте спробуємо порозумітися.
Вона подивилася на мене з подивом і, на мій подив, усміхнулася.
— Марино, мені теж шкода, що ми часто сваримося. Я не хотіла бути такою суворою. Просто я переживаю за сім’ю і хочу, щоби все було ідеально. Але, напевно, я не завжди має рацію.
У цей момент я відчула, що наші стосунки можуть помінятися. Ми почали більше розмовляти, обговорювати проблеми та знаходити компроміси.
Минуло ще кілька місяців, і наша сім’я стала справді дружнішою. Ми з Людмилою Петрівною навчилися поважати та розуміти одне одного. Звичайно, не все було ідеальним, але ми намагалися.
— Марино, ти сьогодні чудово приготувала вечерю! — похвалила мене Людмила Петрівна одного вечора.
— Дякую мамо. Я рада, що вам сподобалося, — відповіла я з усмішкою.
Віктор, сидячи за столом, також усміхався. Він бачив, як ми намагаємося, і це робило його щасливим.
— Ви обидві неймовірні жінки, — сказав він. — Я пишаюсь вами.
Тоді я зрозуміла, що ми зробили великий крок уперед. Наші зусилля та бажання зрозуміти одне одного допомогли нам стати справжньою родиною. І це було найголовніше.
