З народження син завжди був із нами. Я і чоловік дбали про нього, займалися вихованням, як могли та вміли, любили його. Але коли він пішов у перший клас, усе змінилося.
Я та чоловік стали випивати. Син став іноді тікати ночувати до бабусі. Я розуміла, що втрачаємо сина, але зупинитись вже не могла (а може й не хотіла). Син все частіше йшов до моєї мами ночувати і в результаті в п’ятому класі пішов жити до бабусі зовсім.
Коли я не пила, заробляла, купувала йому дорогі речі, телефони, планшети, машину, то помічала, що він зі мною спілкувався, тільки коли я мала гроші і допомагала йому.
Настав час, йти служити, я як завжди заробила грошей, зібрала проводи, коли поїхали на призовний пункт, він і не помітив, була я чи ні. Чоловік увесь цей час пив.
Коли служив син, то час від часу згадував про мене, бувало, і про батька запитував. Але це добре.
Остання наша серйозна сварка сталася під час весілля. Син надумав одружитися, посватали наречену. Чоловік узяв кредит на весілля.
Перед весіллям син до нас прийшов і попросив, щоби на весіллі ми не пили багато. Все було добре.
Поїхали до РАГСу, молоді зареєструвалися ну і, загалом, ми поїхали до ресторану. Ось тут і почалося.
Кожен підходив до нас, вітав, звичайно з чарками та келихами. У результаті і я, і чоловік не змогли до кінця провести весілля, ми просто заснули у кріслі.
На другий день весілля вже вдома я і чоловік із родичами випивали, так би мовити похмелялися. Заходять син та його новоспечена дружина.
У сина в руках кавун. І він розмахується і кидає цей кавун мені. Хто сидів за столом, просто очманіли, а син із дружиною почали сміятися.
Чоловік вискочив із-за столу і вигнав їх із дому. Ось з того часу минуло майже 2 роки.
Я намагалася налагодити стосунки, але син мовчить. Знаю, що сама винна, але все одно переживаю, а іноді думаю, нехай живе, нехай не спілкується, аби у нього в сім’ї все було добре.
