— Коли ти станеш дорослою і до тебе прийде твоя мама — не вір їй! Що б вона тобі не казала, як би не благала пробачити — не вір! — А татові? Бабуся спохмурніла, важко ковтнула і ледь чутно прошепотіла: — А тато не прийде. Нема його більше, Катрусю. Вже два роки як нема. Я казати тобі не хотіла. Думала, час ще буде… А воно бач, як вийшло. Нема його, часу

Теплий літній вечір дихав спокоєм, пахнув матіолою та свіжоспеченим пирогом, а на лавочці біля нашого під’їзду, як завжди, зібралися місцеві кумушки.

— А мама ж твоя ким працює, дитино? — спитала одна з них, хитаючи головою з удаваним жалем і прискіпливо роздивляючись малу.

— А мами в мене тепер немає. У мене є бабуся! — Катруся звично усміхнулася у відповідь на запитання чергової сусідки і спокійно продовжила заплітати коси своїй новій ляльці.

Вона вже не звертала уваги на дорослих, які багатозначно перезирнулися й хором зітхнули, жаліючи «бідну сирітку».
Ось тільки Катруся зовсім не хотіла, щоб її жаліли.

Для своїх п’яти рочків вона була напрочуд тямущою дівчинкою. Її маленьке серденько вже чітко розуміло: з бабусею Ганною їй живеться у сто разів краще, ніж із рідними татом і мамою.

Скільки Катруся себе пам’ятала, стільки в їхній квартирі лунали сварки. Батьки вічно сиділи на засмальцьованій кухні за столом, заставленим тарілками з наїдками, які Катрусі брати не дозволялося (бо то «не для дітей»), і пляшками, з яких суворо заборонялося пити.

Якось Катруся, згораючи від цікавості, нишком сьорбнула з маминого кришталевого келиха, поки та відвернулася. Рідина виявилася такою пекучою, гіркою і гидкою, що дівчинка просто розревілася від образи. Ну як так?!

Адже мамі з татом ці напої точно подобалися! Але ж ні на солодкий сік, ні на вишневий компот це пійло зовсім не було схоже. Мала тоді так і не збагнула, як дорослі можуть добровільно пити таку отруту.

Мама, втім, думала інакше. Її цей «напій» цілком влаштовував. Побачивши, що донька лізе до столу, вона просто відшмагала Катрусю кухонним рушником і поставила в куток. Надовго.

А потім, поринувши у свій хмільний туман, просто забула про неї. Дівчинка так і заснула, не дочекавшись, коли їй дозволять «вийти», згорнувшись калачиком і вткнувшись носиком у потерту оббивку старого дивана.

Саме в цьому холодному закутку її наступного ранку й знайшла бабуся Ганна. Ох і крику тоді було! Бабуся сварилася так, що шибки бряжчали.

Навіть половини з того, що кричала літня жінка, Катруся не зрозуміла, але дещо все ж відклалося в її дитячій пам’яті. Бабуся невістку не любила. Дуже не любила.

Вона звинувачувала її в тому, що Катрусин тато «котиться разом із нею в прірву», що «добром це не закінчиться», і що «дитину вона цій жінці не залишить».

Дитиною була Катруся.

Хоча в бабусі була й своя дитина — Катрусин тато.

Але бабуся тоді як відрізала: сина виховувати вже пізно, а от Катрусю вона забере. Бо в дітей має бути справжнє дитинство.

Бабусині слова Катрусі припали до душі. Так само як і велика красуня-лялька, яку та їй подарувала. Іграшок у дівчинки доти було кіт наплакав, а ця нова, з довгим білявим волоссям, здавалася справжнім дивом.

Тому, коли бабуся пообіцяла купити ще одну, але вже з темними косами, Катруся легко дозволила відвести себе з того незатишного дому.

Проте пошкодувала про це майже відразу. Щойно вони вийшли з під’їзду і бабуся, поправляючи хустину, твердо сказала, що Катруся сюди більше не повернеться і батьків не побачить, бо «нема чого», дитині стало моторошно.

Це було якось неправильно. Катруся подумала-подумала та й розплакалася. Маму вона, попри все, любила.

Бо ж так і має бути? Любити свою маму…

От вона і любила. Як уміла.

Дбайливо вкривала її теплою ковдрою, коли мама важко засинала на дивані у вітальні, негарно розкинувши руки й похропуючи уві сні. І носила їй воду, коли мама, прокинувшись зранку з важкою головою, благала пити.

Спочатку в маленької Катрусі не виходило донести повний кухлик. Половина води розхлюпувалася на лінолеум, і доводилося потім витирати калюжі.

Але дівчинка підросла, і вода більше не розливалася.

Мама тоді жадібно випивала все до дна і цілувала доньку в щічку:

— От помічниця росте! На старості літ буде кому кухлик води подати!

У дитсадок Катрусю не водили. Мама вважала, що це зайва морока. А от у бабусі Ганни на цей рахунок була зовсім інша думка. Вона оформила онуку в садочок одразу, щойно отримала на руки документи про опіку.

— Ваша дівчинка чіпляється до інших дітей! — вигукнула вихователька, побачивши бабусю, яка прийшла забирати Катрусю ввечері, і нарешті дозволила малій встати зі стільчика для покараних.

— Причина була? — спокійно спитала бабуся.

— Та яка б не була! Це ж не привід розпускати руки! Поговоріть із дитиною!

— Добре. Поговорю.

Катруся міцно притискала до себе ляльку і завмерла від страху. Щоправда, боялася вона недовго. Рівно доти, поки бабуся не вивела її за хвіртку садочка і не сказала тихо, щоб не почули інші батьки:

— Якщо за діло, або захищала когось — я тебе не сваритиму. Зрозуміла? Бо це не просто конфлікт, це ти за правду стоїш. А це важливо. Але й себе кривдити нікому не давай. Можеш домовитися словами — домовся.

Не виходить — захищай себе інакше. Тільки пам’ятай: на кожну силу знайдеться інша сила. Тому дивись і думай — чи подужаєш дати відсіч, чи тобі більше перепаде. Звідси й танцюй. Ясно?

Катруся кивала, хоч і не зовсім розуміла бабусину науку. Хіба ж дорослі не повинні вчити дітей лише хорошому?

Вихователі в один голос твердили, що битися — це погано…

Та й самій Катрусі зовсім не хотілося нікого кривдити. Вона просто мріяла гратися з усіма, але діти часто відштовхували її:

— Ти — погана!

Чому? Не пояснювали. А Катруся не знала. Вона лише сердилася від такої несправедливості й часом могла дати в носа якомусь особливо нахабному хлопчиську, який нишком щипав її під столом.

Бо було боляче. І дуже прикро. Адже робив він це так, щоб вихователька не бачила. Дорослі Катрусі не вірили і сварили тільки її. А вона просто захищалася, як уміла.

Лише згодом дівчинка зрозуміла, що саме мала на увазі бабуся.

Це сталося після того, як Катруся відлупцювала «не того хлопчика».

Сашко був онуком завідувачки дитсадка.

І бабусі довелося назавжди забрати онуку з того «бедламу»…

Причина для такої «ганебної» поведінки в Катрусі була. І досить вагома.

Сашко був дитиною, м’яко кажучи, непростою. Вихователі воліли з ним не зв’язуватися, бо це миле янголятко з чудовими кучерями, щойно натворивши шкоди, летіло в кабінет своєї впливової бабусі й безсоромно ябедничало.

Правди він не казав ніколи, тож на горіхи діставалося всім, окрім нього.

Переминаючись із п’яточки на носочок за спиною своєї захисниці, Сашко нишком показував язика вихователям і дітям, чудово розуміючи, що йому за це нічого не буде.

Того дня, коли Катруся порушила всі мислимі правила групи, Сашко відзначився по-особливому. Він образив Оленку.

І цього Катруся йому подарувати не змогла.

Оленка, наймолодша дівчинка в групі, більше нагадувала тендітну, ніжну фею, ніж звичайну дитину. Тонесенькі ручки-ніжки, довгі кучері й небесно-блакитні очі з такими густими віями, що будь-яка лялька луснула б від заздрощів.

Катрусі Оленка дуже подобалася. І на відміну від інших дівчаток, хоч вона й не гралася з Катрусею, але принаймні не проганяла її з криками, коли та сідала поруч.

Вони майже не розмовляли. Але могли довго сидіти пліч-о-пліч, щось малюючи, і ці тихі хвилини були для Катрусі тією єдиною радостю, заради якої вона без вередувань ішла зранку до садочка.

Сашко до Оленки зазвичай не чіплявся — мав інші клопоти. Але того разу вона випадково забрала з-під його носа червоний олівець, яким він саме збирався розмалювати капелюшок мухомора.

Хлопчисько страшенно обурився і з усієї сили лупонув Оленку кулаком по голові.

Дівчинка лише якось дивно зойкнула й осіла на стільчику. Вихователька саме кудись вийшла, і, крім Катрусі, ніхто не звернув уваги на біляву голівку ніжної «феї», яка безвольно поникла, а потім із глухим стуком упала на стіл.

Катруся, мабуть, не на жарт злякалася б, як і будь-яка інша дитина, якби свого часу не бачила, як точнісінько так само «засинають» за столом у їхній квартирі мамині й татові гості.

Тому вона обережно підняла голову Оленки, поплескала її по блідій щічці, кличучи на ім’я. А коли та нарешті розплющила очі, допомогла їй сісти зручніше. А після цього… взялася за Сашка.

Лупцювала вона його від усієї душі. І не лише тому, що він уже всім сидів у печінках. Головним було те, що Оленка була слабшою. Вона не була шкідливою чи злою, і коли всі відверталися від Катрусі, вона цього не робила.

Тому Катруся вирішила, що має повне право заступитися за неї. Майже як за подругу.

Сашко, звісно, розпустив нюні й побіг скаржитися. Його бабуся-завідувачка викликала Катрусину бабусю, і почалося те, що потім ще довго в садочку називали «битвою титанів».

Дві поважні жінки, два погляди на виховання і безперечна впевненість кожної у своїй правоті.

Двобій закінчився нічиєю. Катрусина бабуся, відчитавши завідувачку й порадивши їй зайнятися онуком, поки той не виріс справжнім кримінальником, гордо пішла геть під уявні овації персоналу.

Але з садочка Катрусю довелося забрати.

Втім, жодна з них про це не шкодувала. Катруся тепер могла скільки завгодно гратися ляльками, пити чай із бабусиними коліжанками і гуляти в парку, що звичайним дітям дозволялося лише на вихідних.

До школи Катруся пішла такою підготовленою, що перший час їй було навіть нудно.

Гачечки й палички вона виводила граючись, читала найкраще в класі і вперше з часів дитсадка знайшла собі справжніх друзів.

І все б нічого, але бабуся Ганна захворіла.

Спочатку вона просто скаржилася на головний біль. Потім — на тиск. А якось залишила Катрусю на свою найближчу подругу і поїхала надовго, нічого не пояснивши.

Дівчинка тоді з жахом подумала, що її знову покинули. Батьків вона не бачила відтоді, як переїхала, а більше рідні в неї не було.

Вона жадібно дослухалася до розмов бабусиної подруги по телефону і невдовзі зробила для себе страшні висновки: бабуся не одужає. І Катрусі доведеться жити там, чим лякають неслухняних дітей — в інтернаті.

Це лякало до тремтіння.

Проте бабусині подруги вирішили, що гуртом і батька легше бити. Вони зібралися на «таємну нараду».

Катрусю з кімнати виставили, але вона все одно почула більшість із того, про що говорили жінки за зачиненими дверима вітальні.

А коли градус бесіди піднявся, то й поготів. Так Катруся дізналася, що їй уже знайшли нову сім’ю, яка згодна її прийняти.

Це було дивно й моторошно. Дівчинка вирішила, що найкраще для неї зараз — не перебирати харчами і постаратися сподобатися цим людям. Хоч вона їх в очі не бачила, щось підказувало їй: навряд чи вони погані.

Навіщо поганим людям брати до себе чужу дитину?

Бабуся повернулася через тиждень. Дуже схудла, змарніла і безмежно сумна. Пригорнула до себе Катрусю, гладячи по голівці й ховаючи непрохані сльози.

— Несправедливо це, пташко моя… Ой як просила я в Бога дозволити мені ще трохи біля тебе побути, та, видно, не судилося. Тож слухай мене уважно. Люди, які погодилися тебе взяти — дуже хороші. Що Надія, що чоловік її, Павло. Я їх давно знаю і кому попало тебе б не віддала! Своїх діток Бог їм не послав. І зовсім не тому, що вони якісь не такі.

Просто буває так у житті… Але я хочу, щоб ти мені дещо пообіцяла.

— Що, бабусю? — Катруся намагалася не хлюпати носом.

— Коли ти станеш дорослою і до тебе прийде твоя мама — не вір їй! Що б вона тобі не казала, як би не благала пробачити — не вір!

— А татові?

Бабуся спохмурніла, важко ковтнула і ледь чутно прошепотіла:

— А тато не прийде. Нема його більше, Катрусю. Вже два роки як нема. Я казати тобі не хотіла. Думала, час ще буде… А воно бач, як вийшло. Нема його, часу… Гонимося за чимось неважливим, а треба за часом встигати.

Бо от живеш і думаєш, що його ще неміряно, а воно — раз! І витекло все до краплиночки. Цінуй його, дитино! Дуже цінуй! Не розкидайся! Пиши своє життя на чистовик! Акуратно пиши. Зрозуміла?

— Так, бабусю! А про маму ти так сказала, бо не любиш її?

— Не люблю. Нема за що мені її жалувати. Але причина в іншому. Вона тебе ніколи не любила. Оце мені найболючіше. Чарку вона любить! Себе — теж! А тебе — ні. Пам’ятай про це.

Інакше давно б прибігла і землю гризла, щоб тебе повернути. А вона живе через дві вулиці і жодного разу не спитала, чи ти хоч жива!

— А ти б її пустила?

Бабуся відповіла не одразу:

— Не знаю. Брехати не буду. І це тобі ще один урок: думай, як вчинити, по факту. А гадати «як би воно було» — марна справа. А поки — збирайся!

— Куди?

— Знайомитися підемо. Надія вже чекає.

Так Катруся вперше потрапила до своїх нових батьків.

Справжніх батьків… Тих, кого вона згодом назвала мамою і татом без жодного примусу. Надія виявилася людиною з такою теплою душею, що Катруся швидко зрозуміла: у неї є дім. І хай бабусі більше немає, її ніхто не віддасть до сиротинця.

Бабусі не стало вогкого листопадового ранку.

Катруся, якій Надія дозволила посидіти біля бабусиного ліжка, непомітно заснула. І прокинулася, коли її хтось торкнувся за плече:

— Катрусю… Подивися на мене.

Бабуся стояла перед нею зовсім не такою, якою дівчинка звикла її бачити останнім часом. Від хворобливої худорби не лишилося й сліду. Обличчя знову стало молодим і світлим, а волосся розсипалося по плечах.

— Пора мені, пташко. Пам’ятай, що ти мені обіцяла. Цінуй те, що маєш. І про мене не плач. Мій час вийшов, а твій — тільки починається… Люблю тебе!

— І я тебе, бабусю…

Усе закружляло перед очима, а потім пролунав голос Надії:

— Павле, забери Катрусю… Ох, ну як же так…

Сильні руки підхопили її, і Катруся притулилася до Павла, ковтаючи сльози, бо пам’ятала бабусин наказ: не плакати.

Минув рік, другий, третій…

Катруся жила зі своїми опікунами, і Надія не могла натішитися дівчинкою:

— Розумнице моя! Як же мені пощастило мати таку доню!

Катруся давно вже звала її мамою, а Павла — татом.

Надія була дивовижною жінкою. У ній гармонійно поєднувалися безмежна доброта і твердий характер.

— Завжди є шлях, Катрусю, — вчила вона. — Треба вміти домовлятися. Не допомагає одна людина — шукай іншу! На світі багато хороших людей.

— Ти так мене знайшла?

— Так. Я знала, що десь на мене чекає моя дитина. Подруга твоєї бабусі — моя тітка. Вона й порадила познайомитися.

— Ти відразу зрозуміла, що я буду твоєю донькою?

— Ні, я ж не в крамницю прийшла за іграшкою, — усміхалася Надія. — Люди мають придивитися одне до одного. Нам потрібен був час.

— А тепер розумієш?

— Тепер — так. Ти — моя донька.

— Хоч ти мене й не народжувала?

— Катрусю, пам’ятаєш бабусині слова? Справжня мати не та, що народила, а та, що виховала. Я не носила тебе під серцем, але ти мій рідний комочок щастя. І якщо хтось спробує тебе в мене забрати — у нього нічого не вийде!

— Ти мене не віддаш?

— Ніколи! Як можна віддати своє дитя?!

Тепер Катруся знала, що в неї є мама. Та, що прийде на батьківські збори, а потім сваритиме за двійку з фізики і сидітиме поруч, тихенько чортихаючись над незрозумілою шкільною програмою.

Та, що в магазині приміряє собі кофтинку, зітхне і купить обновку доньці. Та, з якою можна шепотітися вночі про все на світі і верещати від страху під час перегляду жахастиків, вчепившись у теплу руку.

І все тривало б так само спокійно, якби одного зовсім не прекрасного дня біля школи Катрусю не перестріла дивна жінка.

Вона була дорого вдягнена, з яскравим макіяжем, а каблучки на її пальцях коштували стільки, що Катруся мимохіть присвиснула.

Вона дуже любила роздивлятися вітрини в ювелірних крамницях нашого місцевого торговельного центру.

— Ох і сорока ти в мене! — сміялася зазвичай Надія, слухаючи дончені теревені.

Але тієї миті, коли чіпкі пальці незнайомки вп’ялися в рукав Катрусиної куртки, весело не було. Було лише моторошно.

— Катрусю! Донечко! Це ж я! Ти що, не впізнаєш?! Я ж твоя мама!

Жінка тримала її так міцно, що вирватися не було жодної змоги. Ця пані зовсім не була схожа на ту розпатлану жінку, що колись брала з її рук кухлик води.

— Катрусю, чого ж ти мовчиш? Говорити розучилася? Діти не повинні забувати батьків! Ану подивись на мене! Подобаюся?

Катруся мотала головою, мріючи лише про одне — втекти. Їй хотілося закричати на все шкільне подвір’я і віддерти від себе ці пальці з ідеальним манікюром. У Надії такого манікюру не було… Вона робила його сама.

— Тепер ти житимеш зі мною! У мене новий чоловік, великий дім! Тобі там буде добре. Він згоден стати тобі татом!

— Ні! У мене вже є тато!

— Який він тобі тато?! Чужий дядько! Просто опікун! Ти ще скажи, що в тебе мама є!

— І скажу!

Катруся раптом пригадала біляву голівку маленької Оленки, що впала від удару, і ту шалену лють, яка тоді нею охопила. Усередині сколихнулося щось темне, і на мить вона уявила, що перед нею не та, що її народила, а той самий злий хлопчисько Сашко, якому треба дати здачі.

І десь зовсім поруч пролунав відчайдушний крик Надії, яка бігла через подвір’я, кинувши машину:

— Катрусю!

Запала важка тиша. Троє людей мовчки дивилися одна на одну. Першою опустила очі та, яку Катруся колись так віддано жаліла.

— Катрусю, доню… обери мене… — у цьому проханні вже не було колишньої самовпевненості. Лише жалюгідне благання.

Але Катруся зробила крок назад і міцно притулилася до тієї, яку звикла називати матір’ю.

— Забери мене звідси, мам!

Надія мовчки кивнула, міцно обіймаючи доньку. Ідучи до машини, Катрусю била така дріж, що Надії довелося зупинитися і пригорнути її ще міцніше.

— Катрусю, подивися на мене! Я з тобою. Тебе ніхто не зможе в мене забрати!

— Вона сказала…

— Хай каже що хоче! Ти вже два тижні як офіційно наша з Павлом донька. Твою біологічну матір позбавили батьківських прав. Я хотіла зробити тобі сюрприз на день народження. Вибач, що так вийшло.

— Тепер ви по-справжньому мої батьки?

— Не «тепер», а завжди! Якщо ти не хочеш знати цю жінку, ти її ніколи більше не побачиш. Я гори зверну заради цього! Ми можемо переїхати, і вам не доведеться зустрічатися.

— А я й не боюся, — Катруся вперто підняла підборіддя, точнісінько як Надія, і глянула на жінку, що так і стояла посеред двору, розмазуючи по щоках дорогий макіяж. — Більше — ні.

— От і добре, — Надія поправила доньці куртку. — Ходімо. Нас тато чекає.

Катруся обійняла Надію і зробила крок. А потім ще один, назавжди відвернувшись від свого минулого і сміливо дивлячись у сьогодення.

І на якусь мить їй здалося, що там, далеко за шкільним парканом, бабуся Ганна лагідно махнула рукою, схвалюючи її вибір…

Ця щемлива історія, яку ми з любов’ю підготували для вас, вкотре доводить, що справжня родина народжується не від спільної крові, а з щоденної турботи, тепла та безмежної відданості. Цікаво, а як ви вважаєте: чи буває так, що втрачений час і зраджену дитячу довіру справді можна повернути, чи деякі двері зачиняються для нас назавжди?