Крім нашої родини, там проживало ще три. Найтихішою і нелюдимою була тітка Тетяна. До неї ніхто ніколи не приходив чомусь. Окрім мене

Дитинство пройшло у комуналці. Пам’ятаю велику світлу кімнату, перегороджену шафою.

За цією шафою стояла моя кушетка, маленький столик зі стільчиком та акваріум на тумбочці. Тато з черепашок, що ми з ним із моря привезли, зробив грот, у якому потім рибки ховалися.

Дуже мені подобалося перед сном, коли світло вимкнене, а у рибок зеленувате підсвічування, дивитися, дивитися, поки не почнуть злипатися очі, як вони плавають один за одним.

У батьківській половині речей було набагато більше. Там і софа була, і мамине трюмо з купою гарненьких скляночок з парфумами, з якими я грала в принцес, а ще обідній стіл з темно-вишневою оксамитовою скатертиною та телевізор.

ТБ був тільки у нас, і сусіди іноді приходили в гості подивитися футбол-хокей або новини. І не лише сусіди заходили, з татової роботи теж.

Особливо на спортивні передачі, хокеєм всі марили. Це пам’ятаю чітко. І прізвища пам’ятаю. Мама якось для бабусі купила настоянку глоду.

Багато в аптеці не давали, по дві баночки в руки і вона обійшла весь район і купила багато-багато. І поставила їх на підвіконня. Тож чоловіки, поки дивилися свій хокей, усі випили. Мама потім сильно розгнівалася.

Крім нашої родини, там проживало ще три. Найтихішою і нелюдимою була тітка Тетяна. До неї ніхто ніколи не приходив чомусь. Окрім мене.

Мене вона вітала. На круглому столі у вазі у неї завжди були цукерки. Вона обов’язково пригощала мене ними. Мабуть, для мене й купувала.

У її кімнаті завжди було прибрано, а сама вона, хоч як зайдеш, сиділа за столом і читала. Не лежачи на ліжку чи маленькому дивані з купою вишитих подушок, саме за столом.

Сувора та мовчазна, з прямою спиною та окулярами на носі. І на кухню майже не виходила. Не відклалося в пам’яті якось там її присутність.

А ось Єгорівна, як її звали сусіди, на кухні була завжди. Воно і зрозуміло, де їй бути, якщо в кімнаті мама похилого віку і два дорослі сини ще.

У молодшого Мишка, що тільки-но повернувся з армії, я була закохана. Бувало він прийде з роботи, а я вже чекаю його в коридорі.

Так він мені з порога каже — збирайся, мала, на танці підемо! Я до мами, змушую найошатнішу сукню дістати, бант начепити. На танці, мовляв, із Мишком іду!

Забігаю до сусідів у кімнату, а Мишко, уже в костюмі, на ліжко падає і очі заплющує. А Єгорівна мене виводить і заспокоює:

— Втомився син, хотів піти з тобою на танці, але заснув. Ти не переймайся, в інший раз підете.

Але так і не сходили з ним на танці. А потім він одружився і з’їхав від мами та від мене.

А другого її сина звали Євген. Він нещодавно з’явився у квартирі, сидів кілька років десь. Влаштувався працювати у сусідній гастроном, мясником.

З того часу в нашій квартирі м’ясо не переводилося, навіть тітці Тетяні діставалося, хоч вона й не готувала зовсім. А якось він приніс з роботи раків.

Варити їх увечері не стали та запустили у ванну. І вони за ніч розповзлися по всій квартирі. Ось шуму було вранці! Але як весело було їх шукати!

А маму Єгорівни звали баба Віра. З нею мене залишали батьки, коли йшли в гості чи кіно. Вона розповідала мені казки.

Знала їх багато-багато. І сиділа поруч із ліжком, доки не засну. І весь час варила суп, намагалася їм усіх нагодувати, але всі відмовлялися чомусь, а я їла. Я й голуби. Ми з бабою Вірою ходили у сквер голубів годувати, не пропадати ж супу.

У кімнаті на стіні над ліжком висів килим. Як же я боялася його! На ньому був намальований тигр. І мені здавалося, що цей тигр дивиться просто мені в очі.

Я і від вікна дивилася, і від дверей, а він, не повертаючи голови, дивився просто на мене. Я ніколи не заходила до сусідів, якщо там нікого не було. Страшно ж!

У третю кімнату мені було заборонено заходити. Там жив пияка Геннадій. І в нього іноді були гості галасливі. Всі сусіди тоді об’єднувалися і виставляли їх із квартири, але не чатувати їх всю ніч.

Одного суботнього ранку з його кімнати почувся дикий крик. Вбивають — кричала якась жінка. Тато побіг туди і отримав від нього лезом у живіт. Сусід злякався і разом із тіткою, яку врятував мій тато, втік із дому.

Пам’ятаю свій жах, коли побачила тата у білій майці, по якій розповзалася пляма. Мама, Єгорівна, баба Віра і навіть тітка Тетяна, метушилися навколо тата, робили перев’язку.

Тато ще всіх і заспокоював, мовляв, нічого страшного, тільки бік зачеплений. І заявляти не велів. Старший син Єгорівни потім поговорив із цим Генкою і гулянки припинилися.

Пам’ятаю, як мене вперше відправили до магазину. У неділю мама з татом ще не встали, а мені було нудно. І тато дав мені гроші і сказав сходити по хліб.

Магазин поруч був зовсім, через двір, навіть дорогу переходити не треба. Ну, я на всі гроші хліба і купила. Єгорівна постукала до батьків і питає — у вас гості, чи що?

Юлька ваша на плечі авоську тягне повну батонів. Потім цей хліб усією комуналкою тиждень їли. А баба Віра ще й сухариків насмажила.

Телефону в квартирі не було і мама з татом «перемовлялися» із друзями, що жили в будинку навпроти, за допомогою вимикача. У певний час вони блимали одне одному світлом.

Двічі світло увімкнути-вимкнути, заходьте до нас, три рази — ми до вас йдемо, чотири — зустрічаємось у дворі. Я точно не пам’ятаю схему миготіння, але пам’ятаю, що мені дуже подобалося стояти на табуретці і по команді тата натискати на кнопку вимикача.

Ці друзі дядько Ізя та тітка Ліда Хуторянські були маминими та татовими однокласниками. Вони вчотирьох із дитинства дружили. І побралися одночасно. І дочок народили також.

Але їхня донька померла у чотири роки… Пам’ятаю, що якось гуляла у дворі і раптом побачила дядька Ізю. Кинулася до нього, а він питає — хочеш морозиво? Звісно, ​​хто ж відмовиться!

Взагалі-то мені з двору суворо не можна йти, але я ж не одна, а з дядьком Ізей. Ми дійшли до скверу, там не тільки морозиво продавалося, а ще й хмільне.

Дядько Ізя посадив мене на високий стіл, мені дав морозиво у склянці, а сам поруч пив з великого кухля. Ми навіть не розмовляли, кожен був зайнятий своїм.

А потім пішли додому. Назустріч із двору вибігла мати. Вона була вся червона, розпатлана і одразу кинулася на дядька Ізю з кулаками.

Він високий такий був, навіть вищий за тата і вона не діставала до грудей і била його кулачками в живіт. А потім він її обійняв і вони обидва заплакали.

Сумував він за своєю донькою. Як потім з’ясувалося, до мами зайшла сусідка тітка Таня і сказала, що Вашу Юлю якийсь чоловік за руку з двору повів.

Вона ж дядька Ізю не бачила ніколи, з кімнати ж рідко виходила. Ось усі сусіди й кинулися надвір шукати мене. П’ятдесят років минуло з того часу, а я пам’ятаю, пам’ятаю якісь дрібні, але дуже важливі для мене події з того життя і не хочу, щоб вони пішли разом зі мною.

Як сказала одна знайома, доки не закопали, треба розповісти. Закопають у будь-якому разі – розповім чи ні, але краще розповісти…

Це фото зробив тато у цій самій комуналці. Навіть пам’ятаю той момент. Я хворіла, чергова ангіна. Тато привів мене на кухню, мовляв, там світло правильне і сфотографувало, не давши навіть причесатися і зняти з шиї ненависну колючу хустку. Але вийшов шедевр).

You cannot copy content of this page