Курятина їм тверда, свинина — жирна, яловичина смердить. Не знаю я, чим їх годувати, от тільки з крамниці й харчувалися б цілими днями. А де я наберу грошей, щоб кожного на замовлення годувати? Однієї кави тільки дві великі банки на тиждень іде, та й то — ми ж п’ємо абищо, а їм тільки найкращу подавай, а вона майже п’ятсот гривень коштує

— Ну що, Оленко, поїхали твої гості?

— Ой і не кажи, Лідо, слава Богу, поїхали. Я за ці два тижні думала: або по світу піду з такими гостями, або з глузду з’їду. Не повіриш, так уже набридло, що сил немає! Кожному окремий сніданок: один кашу не їсть, інший яєць на дух не переносить.

З обідом теж викаблучуємося, губи копилимо — те не їмо, це не хочемо. Курятина їм тверда, свинина — жирна, яловичина смердить. Не знаю я, чим їх годувати, от тільки з крамниці й харчувалися б цілими днями.

А де я наберу грошей, щоб кожного на замовлення годувати? Однієї кави тільки дві великі банки на тиждень іде, та й то — ми ж п’ємо абищо, а їм тільки найкращу подавай, а вона майже п’ятсот гривень коштує.

Кирилко мій від дівчаток уже втомився, хлопцеві ні на річку сходити, ні погратися: «посиди, Кирилку, погуляй із дівчатками».

— У якому сенсі сніданки окремі?

— У прямому. Мої ж звичні: що є, те з’їли й порозбігалися. Де сир зроблю, де кашу, де й просто бутерброд — і ніхто не нарікає, сама знаєш, ми, сільські, так привчені. А тут ці родичі новоявлені, бодай би їм пусто було! Інтелігенти, одне слово.

— А чому Кирило має з ними сидіти?

— Ну, вони втомилися від дітей, відпочивати ж їхали, от і знайшли няньку.

— Мамо, я в тебе спитати хотіла. Ти не проти, якщо Костикові батьки до вас у село приїдуть на тиждень? Вони до Одеси збиралися, та там зараз така ситуація, що бояться їхати, а відпочити хочеться. Хоч трохи літа.

— Тетянко, а що ж я з ними тут робитиму? Мені ніколи їх розважати, сама знаєш, скільки влітку роботи.

— Мамо, та навіщо розважати? Вони дорослі люди, самі все розуміють. Ти їм розкажи, куди краще поїхати, як до озера дістатися — вони самі знайдуть, чим себе зайняти, ще й тобі допомога буде, на городі підсоблять.

— Доню, мені не шкода, тільки я попередила: мені екскурсії проводити ніколи.

Невдовзі після цієї розмови приїхали батьки Костика, Тетяниного нареченого. Приїхали не самі, а разом із двома онуками — чотирьох і шести років. Одразу ж почалися непорозуміння.

— Олено, ну куди ти все біжиш? Присядь, відпочинь, посиди з нами. Нікуди твоя робота не дінеться. Що з городом станеться, якщо не сьогодні, а завтра бур’ян виполоти?

Ну гаразд, і справді: щойно приїхали гості, не дуже ввічливо вийде покинути їх самих і займатися справами.

Вирішено: сьогодні відпочинок, шашлики, озеро, а вже завтра повертаємося до звичного ритму.

Тільки не вдалося мені нормально провести вечір. Бігала як змилена, розважаючи чужих онучок. Не така ложка, не та склянка, не хочу молока — дай чай. Ні, не цей, інший. Чому серветка не волога? Пахне неприємно, іншої немає?

Ой, у Міли живіт заболів, у тебе немає таблетки? Ні, це для дорослих, їй поки такого не можна. І так увесь вечір.

Виявилося, що в них із собою немає жодних ліків, ні зубних щіток, нічого з того, що люди зазвичай беруть із собою в дорогу.

Насилу всі повкладалися спати під бурчання дітей та їхньої бабусі про те, що постіль не така, надто слизька, а плед — колючий. А це ж були тільки квіточки…

Наступного ранку я прокинулася важко. Далася взнаки безсонна ніч, але домашніх справ ніхто не скасовував.

Нагодувавши своїх і попоравши господарство, пішла на город, поки сонце ще не так пече. Гості досі спали.

Попрацювавши на городі, поспішила до літньої кухні готувати обід.

Скоро чоловік на обід приїде — годувати його треба.

Ближче до полудня один за одним почали прокидатися гості.

— Доброго ранку, господине. Чим годувати нас сьогодні будеш?

— Приводьте себе до ладу, зараз обідати сядемо. Я локшину домашню зварила.

— Це у вас обід, а в нас ще сніданок. Хто ж таке на сніданок їсть? А чогось легшого немає? Я б омлетик з’їла. Дівчатка, що ви їстимете? Замовляйте швидше, тітка Олена зараз приготує.

Одній омлет, другій кашу. Я, невдоволено зітхаючи, знову стала до плити. Добре ще, що батько сімейства із задоволенням поїв локшину — не довелося на нього окремо готувати.

Нагодувавши всіх, я вже буквально валилася з ніг від утоми. Так, на вечерю залишилася локшина, у морозилці пельмені є. Зварю нашвидкуруч, вирішила я, і запланувала годинку відпочити.

— Олено, а ти чого спати лягла? Якраз обід, найбільша спека. Поїхали на пляж, покупаємося, Таня дуже хвалила вашу водойму.

Знову зітхнувши, я завела машину, посадила туди гостей, гримнула на свого ображеного сина, який набурмосився, що йому місця не вистачило, і поїхала розважати компанію.

З пляжу повернулися ближче до вечора — задоволені гості й геть виснажена я.

— Олено, а кави більше немає?

— Там же велика банка стоїть.

— Так вона закінчилася. Ти знаєш, я без кави жити не можу, п’ю її замість води. І ще, у мене критичні дні, я там у тебе в шафці у ванній упаковку взяла, нічого?

— Та нічого, бери, звісно.

Кава банками, постійні поїздки на природу, шашлики, мало відпочинку. У їжі вередливі, не вгодити. Посуд не той, постіль не та, усе не те й усе не так. У них, бачте, у місті і їжа смачніша, і посуд красивіший, і сонце яскравіше.

Домашні справи не робляться зовсім, усі замовлення лежать, навіть торкнутися до них ніколи. А тут ще маленька онука гостей дісталася до швейної машинки і порізала готову викрійку — чуже замовлення.

— Ой, Олено, ну це ж дитина! Подумаєш, порізала. Ти ж кравчиня, Таня казала, з нічого цукерку зробиш. Виправиш, чого кричати? Головне, Алінка не поранилася. Ти чому викрійку на столі залишила?

Мені відібрало мову. Та це мій робочий стіл, і кожен знає, що до нього й близько підходити не можна!

— То ви стежте за дитиною краще! Навіщо вона пішла в кімнату, де двері зачинені? Цікаво їй? У її віці вже час розуміти, що можна, а що ні. Як я це все виправлю? Тепер доведеться нову тканину купувати.

— Ну годі тобі, Олено. Що, аж так багато тканини? Ну метр усього, теж мені! Не сердься. Піди краще кашку Алінці приготуй, дуже їй твоя каша сподобалася.

— А знаєш що, свахо, готуй сама, як ви звикли. Плита — ось, шафа з крупами тут, холодильник — сама знаєш де. Не знаю я, як вам угодити. Один молочного не їсть, інший яєць на дух не переносить, третьому борошняне не до смаку.

Готуй сама, ти ж краще знаєш, чим своїх домочадців нагодувати! І мені вільніше буде, а то я наче прив’язана на кухні, город уже заріс, за роботу другий тиждень ніколи взятися.

— Ой, Олено, ну як я на чужій кухні господарюватиму? А город та господарство — що за дурниці? Зараз усе в крамниці є, від картоплі й до індички — пішов і купив. А робота — та почекають твої клієнти, поїдемо — і все зробиш.

— Ой, Олено, дякуємо за гостинність. Ми б ще погостювали, та Михайла на роботу викликають. У серпні відпустку догулюватиме, і ми обов’язково до вас приїдемо ще.

— Приїжджайте, звісно. А взимку ми до вас усією сім’єю. Я ще онука із собою візьму, поведіть нас на ваші атракціони, він у нас в аквапарку ніколи не був.

— Ой, не знаю навіть, Михайло ж на роботі постійно, та й місця в нас обмаль. Де ми всі розмістимося?

— Нічого, де тісно, там і місно. У нас теж місця небагато, ну чого засумували?

— Олено, так а чого ти бідкаєшся? Вони гості, ти й повинна метушитися, догоджати, частувати. Вони ж теж, мабуть, не з порожніми руками приїхали, гостинців навезли, певно.

— Ну так, навезли. Два магнітики на холодильник та пакетик цукерок, який нишком онукам і згодували. Знаєш, я коли в гості їду, намагаюся допомагати господарям, та й предмети гігієни із собою беру.

А тут до смішного — навіть щіток зубних у них не було, не кажучи вже про ліки дітям. І купувати те, чого в них немає, але що дуже потрібно, вони не поспішали. Тут же не в каві річ, не в гостинцях, а у ставленні.

Не знаю, може, я й не права, але не так нас виховували, щоб у гості з порожніми руками їхати, та ще й порядки свої встановлювати. Гаразд, перші дні освоювалися, а потім-то можна було хоч кашу дітям самій зварити.

Це ж не на морі, не на курорті, бачать же, що ніколи, а вдають, ніби все гаразд. Та хай їм грець, таким родичам. Тепер розумію, у кого Костик удався.

Не знаю, чи надовго моєї Тетянки вистачить, чи скоро їй набридне свою зарплату на його потреби витрачати. І заміж не кличе, і вимог, як до дружини рідної.

Сам зайвої копійки не дасть, а просить стільки, що й п’яти зарплат не вистачить.

— Та вже, пощастило тобі. Як добре, що в мене такої рідні немає! Мої як їдуть, то з повними сумками, ще й мені в усьому допомагають.

— Дай Боже, може, і в мене більше не буде.

— А в серпні дозволиш їм приїхати?

— Ага! Авжеж. Ні вже, мені мої нерви дорожчі. Хочуть так відпочивати, де все включено — хай на курорт їдуть. Дякую, не хочу більше безкоштовною прислугою бути.

Цю історію надіслала наша читачка пані Олена. Іноді гостинність перетворюється на випробування, коли гості забувають, що вони в чужому домі, а не на курорті «все включено». А ви помічали, як тонка межа між справжньою гостинністю і тим, коли тебе починають сприймати як безкоштовну прислугу?