— Та ти просто заздриш, — відмахувалася донька. — Своє особисте життя побудувати не змогла, тепер ось моє зіпсувати хочеш. Найцікавішого я тоді не знала. У той час, коли відбувалась ця розмова, моя донька вже віддала своєму кавалеру досить чималеньку суму грошей

Телефон задзвонив несподівано. Я навіть здригнулася.

— Привіт, мамусю! Як у тебе справи?

Почувши голос доньки, я помітно напружилася. Світлана ніколи не дзвонила першою. І вже тим паче не називала мене лагідно. Щось тут було нечисто. І все ж у душі майнув маленький промінчик надії: може, просто засумувала за мною?

— Привіт, доню, — відповіла я якомога привітніше. — У мене все потихеньку, як завжди. А ти як?

— Ой, і не питай, — якщо в голосі Світлани й були теплі нотки, вони миттєво зникли. — Як я можу бути? Погано, як завжди.

Я важко зітхнула. Власне, на що я розраховувала? Коли було таке, щоб на це просте запитання моя донька відповіла інакше? У неї завжди все було погано.

— Що в тебе знову сталося? — після невеликої паузи спитала я, зовсім не певна, що хочу це знати.

— Мене з роботи звільнили, — промовила Світлана, додавши в голос більше жалібних ноток.

— Це за що ж?

— Та ні за що! Вижили мене. Платити не хочуть, а навантажують за трьох. Я й послала їх… А вони звільнили, — відповіла донька з явним роздратуванням.

Ну хто б сумнівався. Усе погане, що траплялося зі Світланою, у її тлумаченні було вищою мірою несправедливості, яка відбувалася з якихось абсолютно незрозумілих причин.

Їй навіть на мить не спадало на думку, що це може бути наслідком її власної поведінки. Ні. Вона точно ні в чому не могла бути винна — просто весь світ чомусь ополчився проти неї.

Це почалося ще в дитинстві, коли Світлана стала приносити зі школи перші двійки. Вона не соромилася цього, як інші діти, не засмучувалася.

Про те, що донька отримала погану оцінку, я дізнавалася, коли вона, повернувшись додому, розмашистим жестом жбурляла щоденник на кухонний стіл і замикалася у своїй кімнаті.

— Ну бо ж не просто так учителька поставила тобі двійку, — намагалася я вгамувати її. — Це ж ти мала вивчити уроки, а замість цього весь вечір просиділа за комп’ютером — от тобі й результат.

— Та вона просто до мене чіпляється, — незадоволено відповідала Світлана. — Завжди питає саме тоді, коли я не готова — як чує. А я ці дроби взагалі не розумію.

— А чому не розумієш?

— Та тому, що вона пояснювати не вміє, — пирхала Світлана. — Виходить, сама собі ці двійки й ставить. Тільки от страждати від цього чомусь маю саме я.

І можна було б навіть повірити, що конкретна вчителька справді то погано пояснює, то й узагалі упереджено ставиться до дівчинки.

Але ж ця ситуація повторювалася з разу в раз, із різними викладачами. І не тільки в школі — проблема перекочувала й до інституту.

— Світланочко, але ж так не можна, — знову намагалася я її вмовити. — Це в школі тобі оцінки натягували, щоб хоч якось випустити. А тут із тобою возитися ніхто не стане — відрахують, і все.

— Та й будь ласка, — махнула рукою Світлана. — Мені взагалі цей твій інститут не потрібен. Ти ж сама мене туди запихнула і ще постійно ниєш, що тобі за мене платити доводиться. Тож радіти маєш, якщо відрахують. Платити більше не доведеться.

Напевно, якби донька гепнула мене, мені було б не так боляче. Я справді зробила все, щоб Світлана вступила до інституту. Усе, щоб забезпечити їй краще майбутнє… І тепер за це вислуховувала такі жорстокі й несправедливі слова.

— Світланочко, — промовила я, марно намагаючись стримати сльози, що підступали до горла. — Я ж заради тебе стараюся. Зрозумій, колись мене не стане, і я не зможу більше допомагати тобі. Доведеться якось самостійно викручуватися.

— Ну й викручуся, — самовдоволено заявила Світлана. — І твій інститут мені для цього не потрібен. Чоловіка багатого знайду, який мене забезпечуватиме. Ясно? Відверто кажучи, не дуже-то хочеться, як ти, усе життя пахати за копійки тільки тому, що не змогла біля себе чоловіка втримати…

Це був черговий болючий укол. Так, я справді розійшлася з батьком своєї доньки і була змушена виховувати її сама.

Але хоч я й не заробляла мільйонів, усе ж приносила в дім достатньо, щоб ми ні в чому не потребували, і навіть щороку їздили на відпочинок до теплого моря.

Та й колишній батько Світлани, відверто кажучи, не був якимось особливо багатим чоловіком.

Але донька переконала себе в протилежному, мабуть, з тієї простої причини, що своє небажання бачитися з дитиною він компенсував дорогими подарунками й виправдовував постійною зайнятістю.

— Ну й живи, як хочеш, — з серця сказала я. — Шукай свого багатого чоловіка… Тільки врахуй: якщо щось піде не так, я тобі допомагати не стану. Сама розбирайся, раз ти в мене така розумна і краще знаєш, як треба жити!

…Наступного дня Світлана, надзвичайно горда тим, що відстояла свою незалежність від надокучливої матері, забрала документи з інституту й зареєструвалася на сайті знайомств.

Як не дивно, досить швидко їй і справді вдалося зацікавити симпатичного молодого бізнесмена.

Він писав дівчині гарні повідомлення, присвячував вірші й надсилав розкішні букети квітів. Ось тільки був надто зайнятий своїм успішним бізнесом і тому все ніяк не міг викроїти часу для зустрічі.

Але урочисто обіцяв, що скоро зможе вийти на новий рівень, почне отримувати майже пасивний дохід — і вже тоді вони обоє заживуть, як у казці.

— Не подобається мені це, — казала я доньці. — Щось темнить цей твій принц на білому мерседесі.

— Та ти просто заздриш, — відмахувалася Світлана. — Своє особисте життя побудувати не змогла, тепер ось моє зіпсувати хочеш.

Найцікавішого я тоді не знала. У той час, коли відбувалась ця розмова, моя донька вже віддала своєму кавалеру досить чималеньку суму грошей.

Він стверджував, що йому «трохи не вистачає» на розвиток бізнесу в той самий бік, який подарував би їм обом багате й безтурботне життя.

Звідки ж у молодої, непрацюючої дівчини взялися ці гроші? Усе просто — вона набрала позик. Причому банки, звісно, не поспішали схвалювати її заявки.

Тому довелося скористатися допомогою сумнівних фінансових контор із величезними відсотками. Але це анітрохи не напружувало Світлану, адже кавалер клятвено запевняв, що розплатиться з цими боргами сам і в найкоротші терміни.

Чи треба казати, що він безслідно зник, щойно навіть найпідозріліші контори перестали видавати Світлані будь-які гроші?

Це зрада так глибоко вразила дівчину, що вона навіть не одразу зметикувала, що всі борги тепер доведеться віддавати саме їй. Нічого не залишалося, окрім як піти й розповісти матері про все, що сталося.

— Мені дуже потрібна твоя допомога, мамо, — благала вона. — Ти мала рацію, не варто було мені йому довіряти…

— Добре, — зітхнула я. — Я тобі допоможу. Але тільки за тієї умови, що ти зробиш із цієї ситуації висновки і більше не будеш повторювати тих самих помилок.

Мені довелося віддати всі свої заощадження, і плюс до того — продати машину, щоб розрахуватися з кредиторами. Після цього донька, за моїм наполяганням, відновилася в інституті й навіть зуміла його закінчити.

Здавалося, що найгірше позаду. Що Світлана винесла урок із цієї неприємної історії й тепер справді була готова до самостійного життя.

Повіривши в це, я зробила доньці останній подарунок — переписала на неї квартиру, отриману у спадщину від своїх батьків. Світлана негайно переїхала туди… І зникла приблизно на півтора року.

Не дзвонила, не писала. На спроби матері зв’язатися з нею відповідала з великою неохотою. І ось тепер цей дзвінок.

— Я, власне, чого хотіла-то… — прозвучав у трубці запобігливий голос Світлани. — Тут така справа, мені ж кредит треба виплачувати, а роботи більше немає…

— Який ще кредит? — приголомшено промовила я. — Ми ж обговорювали це, доню. Я думала, та історія назавжди відбила в тебе бажання влізати в борги.

— Ну, мені дуже потрібні були гроші, не в тебе ж просити було…

— І на що ж вони тобі так були потрібні?

— Ну…

Світлана довго й плутано щось пояснювала, періодично вельми прозоро натякаючи на те, що непогано б знову допомогти їй із погашенням боргу. Утім, з усієї її мови я таки змогла скласти цілком цілісну й дуже сумну картину…

…Перший час її донька вдавалася до різного роду розваг — то за рахунок випадкових знайомих, то на позичені в когось гроші. Потім стала позичати вже на те, щоб віддати борги. Потім знову пішли кредити…

Зрештою, щоб розібратися з усім цим вантажем, Світлана навіть спробувала влаштуватися на роботу — але не протрималася там і місяця. І ось тепер сподівалася вдатися до перевіреного засобу вибратися з неприємностей — до допомоги матері.

— Знаєш що, доню, — лагідно промовила я. — Пора б тобі нарешті подорослішати. Вирішуй свої проблеми самостійно. А мене залиш у спокої.

Я поклала слухавку і, мабуть, уперше в житті вдихнула на повні груди. На душі було несподівано легко. Я більше не відчувала себе зобов’язаною розгрібати нескінченні проблеми доньки. Настав час подумати і про себе.

А донька доросла — впорається, якщо захоче…

***

Іноді найважчий, але й найнеобхідніший крок — перестати рятувати дорослу людину від наслідків її власних рішень. Лише тоді з’являється шанс, що вона нарешті почне відповідати за своє життя. А ви помічали, як важко буває відпустити тих, кого звикли постійно підтримувати?