Я дивилася на її синю, вже трохи пошарпану валізу і не могла збагнути: скільки ж разів жінка може починати все з нуля?
У нашої рудої, пишної комірниці Люби це був уже п’ятий шлюб. Сусідки позаочі отруйно шепотілися, мовляв, ніяк не вгамується на старості літ.
А Люба лише гордо підкидала голову.
— Нічого, — казала вона, застібаючи блискавку на валізі. — Буду виходити заміж, поки не знайду своє щастя. Мені не звикати.
Першого, Вітю-далекобійника, вона застукала в ліжку з сусідкою.
Другий, Сергій-таксист, виявився ласим на ігри і спустив їхній сімейний «Ланос» на підпільних автоматах.
Третій — тихий вдівець із краєзнавчого музею — безбожно пив і лив сльози, згадуючи покійну дружину.
Четвертий, молодший за неї гарячий Коля, вимагав дітей, а Люба на той час уже твердо вирішила: не треба їй дітей, від них одні розчарування та розбиті серця.
І от — п’ятий.
Звали його Валера. Працював на місцевому молокозаводі майстром цеху. Був мовчазний, не пив, не димів, уночі сопів тихо і жодного разу навіть голосу на Любу не підвищив.
Сусідки аж зеленіли від заздрощів: «Любко, та ти витягла щасливий білет! Золотий чоловік!»
А Люба тільки губи дула.
Бо золотий Валера був… правильним.
Аж до нудоти. Шкарпетки складав парами в окрему шухлядку. Посуд мив одразу після їжі, ніяких «хай покисне до ранку».
І щоранку, рівно за п’ятнадцять сьома, казав одне й те саме:
— Любо, доброго ранку. Сьогодні четвер. На обід гречка з котлетою. Не забудь купити майонез.
Не «Любцю», не «пташко», а «Любо».
Ніби вона не жива, тепла жінка, яка любить іноді полузати насіння на немитій підлозі та дивитися серіали до другої ночі, а якийсь підлеглий у конторі.
Місяць терпіла. Другий — скреготала зубами.
А на третій прийшла до подруги Ніни, сіла на кухні, обхопила горнятко з чаєм і видала:
— Усе. Йду від нього.
— Та ти що, здуріла?! — сплеснула руками Ніна. — Валера ж просто цукор, а не мужик!
— От саме, що цукор, — зітхнула Люба. — А мені не цукор треба. Мені треба з перцем, з вогником!
Щоб душа розгорталася. Щоб посваритися до крику, а потім палко миритися. А цей… ну робот же!
«Любо, доброго ранку. Любо, сьогодні п’ятниця. Любо, зачини двері, бо протяг».
Ніна тільки тяжко зітхнула. Вона знала Любу двадцять років. Та завжди шукала не чоловіка, а свято.
Якогось казкового принца, який розіб’є на друзки сіру буденність і помчить із нею світ за очі.
— І куди ти підеш у свої сорок п’ять? — спитала Ніна. — Назад у гуртожиток? Чи знову на вокзал із валізою?
Люба нічого не відповіла. Просто взяла свою синю валізу, дістала з шафи найулюбленішу сукню — кольору вишні в шоколаді — і поїхала на молокозавод.
Прямо до Валери в цех.
Він стояв біля величезної цистерни з молоком, у білому халаті й шапочці на голові.
Побачив Любу — аж зблід з переляку. Вирішив, що сталася якась біда.
— Любо? Що трапилося? Сьогодні ж середа, у тебе перукарня…
— Валеро, — сказала Люба. І раптом гірко розплакалася. — Ти чому ніколи на мене не кричиш, га?
Валера розгубився.
— Навіщо кричати? У тебе ж усе добре.
— А якщо я не хочу, щоб усе було добре?! — зірвалася Люба.
— Якщо я хочу, щоб ти мене сварив, щоб іноді кулаком по столу гупнув, аж би тарілки підскочили!
Щоб квіти дарував не на Восьме березня, а просто так! Щоб підійшов на кухні зі спини, зненацька обійняв і сказав: «Любко, дурненька ти моя, плюнь на ту гречку, поїхали кататися світ за очі»!
У цеху гули величезні охолоджувачі. Вони працювали рівно й монотонно.
Валера постояв секунду, потім зняв робочу шапочку, поклав на столик і підійшов до дружини.
— Ну, дурненька, — сказав він тихо. — Поїхали.
І повів її до виходу, прямо в білому халаті. Покинув зміну, начальника, цистерни з молоком.
Посадив Любу у свою стареньку «Ниву», яка пахла бензином і кислим молоком, та повіз на озеро, де вони випадково познайомилися рік тому.
Їхали мовчки. Люба схлипувала біля вікна.
На озері було порожньо. Вода сіра, осіння.
Валера зупинив машину, вийшов, знайшов у траві якусь запізнілу, самотню польову ромашку, обтрусив її й мовчки простягнув дружині.
— Дурненька, — повторив він. — Я просто не вмію інакше. Але я тебе дуже люблю. Хай сьогодні буде середа. Хай грець тій гречці з котлетами.
Хочеш, я для тебе включу мультики про Капітошку і буду дивитися з тобою до другої ночі? Я навчуся.
Люба стиснула ромашку так, що білі пелюстки зім’ялися й посипалися на коліна.
— Ти не кинеш мене? — спитала вона, ковтаючи сльози.
— Куди ж я дінуся, Любо? — тепло усміхнувся Валера.
— Я твій п’ятий. Приймаю тебе такою, яка ти є. За законом підлості, п’ятий — це вже назавжди. Давай завтра підемо розпишемося.
Вона раптом засміялася.
Тим самим сміхом, який Ніна називала «хмільним», а сама Люба — «щасливим».
Додому вони повернулися аж під ранок. Синя валіза так і залишилася стояти в коридорі.
Люба подивилася на неї, подумала і закинула на самісінький верх шафи.
— Валеро, — сказала вона, стягуючи шоколадно-вишневу сукню.
— А давай заведемо кота? Сірого, нахабного, щоб кричав по ночах, а вдень спав на твоїй шухляді зі шкарпетками?
Валера помовчав. А потім відповів:
— Любо. Сьогодні четвер. Давай заведемо завтра. І я навіть дозволю йому спати на шухляді зі шкарпетками.
Але тільки після того, як помию йому лапки після вулиці й розчешу. Бо я люблю порядок, щоб усе по поличках… такий от я педант.
Від редакції:
Ми лише трохи адаптували цю розповідь для публікації, щоб зберегти її теплу атмосферу та щирість. Іноді життя доводить, що порядок буває різним: хтось маніакально наводить його в шафах, а хтось — у власній душі, де завжди вирують емоції.
Чи не в цьому ховається справжній секрет сімейного щастя — дозволити іншій людині просто бути собою поруч із вами?
