— У вікно дивлюся, що і цього не можна? – зло відповіла літня жінка.
— Та чому ж не можна, просто… у вас же тиха година мала бути. Вам відпочивати потрібно, для відновлення, – Світлана підійшла ближче, зазирнула через плече, вулиця була порожня, так зрозуміло, осінній, сірий день, мокрий і похмурий, дрібний дощ, школярі на заняттях, старенькі вдома, кому хочеться в таку мряку сидіти й мокнути.
— Підемо в ліжко, ви таблетки випили?
— Іди, сама дійду, що ти до мене причепилася.
Характер у свекрухи і так не мед був, а вже після того як почалися проблеми зі здоровʼям і взагалі зіпсувався, Світлана брала на роботі відпустку, море, звісно, відійшло, яке море? І відпустку використано, та й свекруха он, у якому стані.
Потім директор, дай бог йому здоров’я, запропонував їй із дому працювати, доводилося, звісно, приїжджати в офіс, але не надовго, довше на дорогу витрачала.
Михайло, син Тетяни Львівни і чоловік Світлани, крутився як білка в колесі, брав підробітки, він відчував якусь провину, що дружина доглядає за його матір’ю.
Мати не любила Світлану, не вважала за потрібне це приховувати, навіть зазвичай свекрухам не подобається в невістках не вміння вести побут, подавати себе, погане поводження з їхніми синами, що там ще?
А тут навпаки, матір дратувало у Світлані те, що вона ніколи не кричить, коли мати намагалася почати з нею скандал, Світлана замовкала, прощалася й ішла.
Так траплялося кілька разів, з Михайлом мати завжди скандалила, з будь-якого приводу вона не могла говорити спокійно, завжди на високих тонах, верескливо – нестямно.
Михайло, який звик так жити, спробував і зі Світланою провернути цей номер, вони тоді жили разом перший рік, коли йому щось не сподобалося, він почав кричати, верещати і битися в істериці. Світлана веліла Ларисі, доньці від першого шлюбу, піти у свою кімнату і надіти навушники.
Вислухавши крики Михайла, дочекавшись, коли він прогорлає, сяде на стілець і не зможе видихнути, Свєта дасть йому спокійно склянку з водою, почекає, коли він вип’є, жадібно ковтаючи воду, і скаже тихо, що це перший і останній концерт у її житті.
— Пробач, але я не зможу і не хочу так жити, розумієш? Ніколи, чуєш, ніколи не кричи і не волай, я прекрасно розумію людську мову, без криків і волань, Лариса теж. Більше попереджень не буде, або ти підеш, або я. Я думаю, що ти повернешся у звичне для тебе середовище проживання. Я дочекаюся, коли у квартирантів закінчиться термін оренди і ми з Ларисою повернемося в нашу квартиру.
Попереджаю, ніякі вибачення, букети троянд, подарунки, крики, соплі та слюні мені тоді будуть не потрібні, питання закрито.
Михайло тоді образився страшенно, ох і образився, схопив куртку, вискочив на вулицю, зрозумів, що забув цигарки, не захотів повертатися, ходив колами районом, потім усе-таки вирішив піти до матері.
— А я тобі казала, – мати одразу пішла в атаку, – то ти мене не слухаєш, що перший раз одружився, не зрозумій на кому, що зараз.
Та вже краще б із Людкою зійшовся назад і жив би, там хоч своє дитя, а тут.
— Мамо, я прийшов до тебе по підтримку,- почав нервувати Михайло.
— За підтримкою? А що ж ти не питав у матері раніше, – завелася вона, – дорослий, самостійний, а оця твоя… фіфа, та Люська, хоч би яка була, у неї слово мам, з язика не злазить, їй, що не кажи в очі, все одне – божа роса, я кричу на неї, вона на мене, посваримось, сядемо чаю поп’ємо й обговоримо все.
А ця твоя, що?
Бачте, не люблять вони, коли кричать принцеси якісь.
Мати розпалювалася все більше і більше, ось уже перейшла на крик, незабаром дійде до ультразвуку, після якого їй стане погано, вона схопиться за серце і посинілими губами буде слати прокляття…
Михайло знав, мати дратує у Світлані все, її тиха посмішка, спокійний голос, уміння ухвалювати рішення своє, без її, материнської підказки, мати звикла командувати і не звикла отримувати відсіч.
Мамо, я прийшов до тебе по підтримку,- почав нервувати Михайло.
— Гроші треба по конвертиках розкласти, – заявила мати, коли Михайло і Світлана прийшли до неї в гості, місяці два вони тоді прожили.
— Які гроші? – запитала Світлана.
— Як які? Михась зарплату отримав ось ти поділи, що на м’ясо там, на крупу, але насамперед Людмилі, на Левка половина від зарплати це дитині, я йому велосипед обіцяла новий…
— Я не зрозуміла, поясніть, будь ласка, чому я маю розпоряджатися Михайла грошима?
— Ну привіт, приїхали, а ти, що, не віддав їй гроші? – повернулася вона до сина.
Михайло тоді почервонів і почав щось пояснювати, для нього самого було дико, що Світлана веліла забрати зі столу купку грошей.
Вона сказала, що сама працює, вони складаються на продукти, за квартиру, за комуналку, великі покупки обговорюють окремо, на них відкладають суму, а решту забираєш собі, дорога, обіди, паливо, подарунки дружині, засміялася щиро Світлана…
Михайло вперше тримав при собі таку суму грошей, він не знав, як із ними поводитися.
Аліменти вираховували автоматично, все розподілив, ще залишилися гроші, у перший місяць, він віддав ще Людмилі грошей на сина, накупив собі всіляких дурниць – якісь блокнотики для записів, брелок на ключі, собаку, що киває головою на машину, якої немає і ніколи не було.
Скільки себе пам’ятає Михайло, з грошима в їхній родині завжди була напруга.
Батько отримував хорошу зарплату, мати, але грошей вічно не вистачало, батьки сварилися з цього приводу, скандалили, навіть билися.
Михайло пам’ятає, як батько випрошував у матері на пляшку пінного, щоб подивитися з мужиками футбол.
Він говорив, що мужики по п’ять пляшок складаються, а йому б хоч одну, незручно ж, за чужий рахунок.
Мати кричала, штовхала Михайла вперед, схопивши сухими, жорсткими пальцями за плечі, кричала, що дитина в них і так вбрана найгірше, а батько, пияк, тягне з дому останні копійки.
Батько кричав, що приніс зарплату, майже п’ятсот карбованців, з преміями разом, що люди в золоті купаються за менші гроші, адже є ще зарплата матері, а вони живуть у злиднях.
Мати вила, падала на підлогу, батько кричав і палив, потім починав викидати всі речі з шафи на підлогу, розкидав їх ногами, шукаючи гроші, знаходив, брав скільки треба і, розпинаючи труси, панчохи, старі, запрані комбінації матері, йшов.
Він приходив під ранок, мати з ним не розмовляла два дні, а потім усе йшло, як і раніше, до наступного скандалу.
Батько пішов від них, коли Михайлові було тринадцять, він більше й ніколи не бачив його, до вісімнадцяти років батько платив хороші аліменти, після – все, як відрізало.
Він не шукав спроб зустрітися із сином, не писав листів, не було жодної трагічної історії, коли б мати ховала Михайла від батька, не давала спілкуватися, ні.
Заміж мати більше не вийшла, можливо і були якісь чоловіки, син ніколи не бачив її з кимось.
Подруг у неї теж не залишилося, окрім однієї такої самої, яка вічно кричала і пиляла свого чоловіка, вони були схожі з однією лише різницею: чоловік подруги все життя прожив із нею.
Мати з її подругою намагалися подружити Михася з Дімкою, сином подруги.
Оооо, це був ще той екземпляр, при батьках це була золота дитина, а з іншими – справжній чорт, це з ним Михайло навчився диміти, спробував оковиту і дещо інше.
Михайло зупинився на оковитій, Дімка пішов далі, а хто винен? Звичайно ж Михась…
Адже це ж він познайомив золотого хлопчика з поганими хлопцями, верещала його мати, а Михайла мати плакала, заламуючи руки.
Вона завжди трохи заздрила подрузі і намагалася їй у всьому догодити.
Потім, наодинці, хлопець намагався сказати матері, що все навпаки, але… вона не хотіла його слухати, звинувачуючи в усьому…
Михайло почав міцно випивати, пішов працювати, мати кричала, вивертала кишені, забирала всі гроші…
Вони потім скаржилися з подругою одна одній на життя, подруга проклинала Михайла, який погубив синочка, мати вила і заламувала руки.
Одружуватися Михась і не збирався, так вийшло, вони познайомилися з Люсею в клубі, молода яскрава, зухвала, нахабна…
Він просто не зміг її позбутися, та й таке буває.
Вона приходила до нього ночувати, сиділа в під’їзді, на сходинках чекала його, тихенько відвадила всіх друзів і подруг.
Вони сварилися з матір’ю Михайла між собою, а потім разом на нього.
Вона сказала, що носить дитину, мати Люсі вигнала її з дому, йти було нікуди, прийшла до Михайла…
Він не опирався, раз дитина, треба одружитися, просто не знав, як інакше…
Мати кричала і верещала, заламувала руки, падала на підлогу, але вони розписалися.
Тепер дві жінки виносили Михайлу мозок, вимагаючи грошей, багато грошей…
Коли зʼявився син, мати з Люсею почали лаятися між собою, не підпускаючи Михайла до дитини.
Він поїхав на заробітки в інше місто, висилав звідти гроші, не залишаючи собі навіть на необхідне.
Ходив Михайло в лахмітті й нікого це не цікавило, добре, що на роботі давали робу.
Приїжджаючи додому, чув ори і крики матері та дружини, йому пхали в руки дитину, яка кричала дурницею, не знаючи, що цей оброслий чужий дядько його батько.
Потім контору закрили, Михайло повернувся додому, по квартирі бігав трирічний Левко, сиділа незадоволена мати, а Люсі не було.
— А, де Люся?
— Поїхала, втекла, залишила мені хлопця, – закричала мати…
Набрав її, сказала, що не любить, жити з ним не буде, Левка забере днями…
Життя пішло по-старому, поки одного разу не зустрів шкільного друга, розговорилися, запросив у гості.
Михайло потрапив в інший світ, хлопці сміялися, говорили про мистецтво, музику, грали в лото, на шістьох випили пляшку червоного, не було п’яних, не було розборок.
Михайло став частим гостем у товариша, познайомився з подругою його дружини.
Свєта інша, не така, з якими звик перетинатися Михайло, вона ніби з іншого світу, світу, який існує паралельно.
Розповіла, що з чоловіком не зійшлися характерами, живе удвох із донькою…
Одного разу Михайло раптом зрозумів, що не може жити без Світлани…
Мати сприйняла дурно нове захоплення сина, кричала на нього, штовхала вперед Левка, схопивши за плечі, як його колись…
Мати часто почала брати онука до себе, балувала, цілувала, носила на руках, і з Людмилою вони начебто перестали кричати один на одного, навіть прийняла її доньку від нового чоловіка, а ось нову сім’ю Михайла прийняти не могла.
Не прийняла і Миколку сина Михайла і Світлани, чого вже там про Ларису говорити…
Тоді того дня, коли він закотив цей потворний скандал і мати почала знову кричати, тоді Михайло зрозумів…
Він більше не житиме так, як жив раніше.
І не жив, усе в них було мирно, тихо і спокійно, мати не забувала, приїжджали в гості, звали до себе, вона більше, звісно, відмовлялася.
Онука начебто й любила, але… найголовнішими людьми в її житті були онук старший, а потім колишня невістка.
Світлана зітхнула: вона так і не стала рідною для свекрухи, Коля теж не став…
Вона знає, кого визирає зараз у вікно свекруха, старшого онука, розбалуваного, егоїстичного, але такого улюбленого свекрухою.
Але він не прийде… Зателефонував батькові і запитав, на кого заповіт на квартиру.
— Ну і що ж, що бабуся жива, її ж не стане ось… а йому набридло жити з матір’ю і вітчимом, раз батько не може купити йому квартиру окрему, нехай бабусину відпишуть йому…
Світлана зітхає і йде займатися своїми справами.
Увечері вся сім’я збереться за столом, Лариса спекла смачний торт, у неї сьогодні невелике свято, дівчинка склала іспит.
Свекруха теж з’їсть шматочок, пошкодує, що немає Левка, адже такий смачний торт… а потім шарахатиметься вночі, щоб відрізати й сховати шматочок для Лева, і марно його чекатиме.
Світлана потім знайде цей засохлий шматочок і тихенько викине.
Чужа вона,- схлипуючи скаржиться комусь невидимому Тетяна Львівна, – що в ній Михась знайшов? Уся якась… правильна що ти… гроші в мужика всі, хіба це нормально?
Посміхаються, як дурні, кажуть одне одному різні люб’язності… І Михайло такий самий став…
Тьху, а не мужик… Добре, що Левко не такий, хоч би Люська прийшла… Чужа ця Свєтка і дітей таких самих привела, чужа… Ось Люська…
Так день за днем…
