Все частіше моя мама, як тільки у нас з нею трапляються якісь розбіжності, нагадує мені про те, що мене могло б і не бути, і, може, це було б і краще. У моєї мами планувалася дитина до мене, але на другому місяці вона втратила дитину.
Але у 35 років, через рік після цієї трагедії, мама знову дізналася, що чекає дитину, і з’явилася я. Зараз мені 24 роки, про це мати мені розповіла, коли мені було десь 13 років.
Для чого, я так і не зрозумію, хоча я завжди, з дитинства хотіла братика чи сестричку, але розуміла, що батьки в мене вже не молоді, цього не станеться. Так ось, як тільки ми з мамою починаємо про щось сперечатися, або сваритися по дрібницях, то вона мені відразу нагадує мого брата, що не народився, і каже: «якби він був, я б тебе не планувала, і це було до кращому, ніж я з тобою мучаюсь все життя».
Батько мене любить, йому зараз 77 років. У першому шлюбі дружини не стало, був син. Коли познайомився з моєю мамою, і я з’явилася, і коли мені було 4 роки, мого брата не стало.
Мама також мене любить, але по-своєму. Але все одно завжди нагадує про дитину, що не з’явилася, — був би краще він, ніж муки зі мною.
Я її не засуджую, можливо, я прямо не ідеальна дочка, хоча в школі проблем не було, інститут закінчила з червоним дипломом, навчаюсь у магістратурі, начебто добре. Але як тільки варто моїй мамі «завестися», я весь час встаю на друге місце перед братом, який так і не з’явився.
Що робити у цій ситуації навіть не знаю. Зла не тримаю на неї, бо люблю її. Намагаюся просто промовчати і проковтнути все прикро, краще не лізти на рожен.
