Моя мама вже літня, живе на пенсію, тому я їй висилаю гроші, але родичі постійно мені дорікають, що я їй не допомагаю, живу, мовляв, сама на втіху, а мати покинула, найжахливіше, що вони і її накручують, на кшталт, виростила дочку, а тепер від неї ніякої допомоги на старості років

Родичі із заздрощів налаштовують маму проти мене. Мені 42 роки. Родом із невеликого селища. Після школи закінчила медучилище, працювала фельдшером. Десять років тому почала їздити до Києва на заробітки.

Спочатку продавала у переході метро окуляри, потім влаштувалась на оптову фірму. Наразі допрацювалася вже до головного менеджера, робота подобається, зарплата гідна. Додому їжджу нечасто, але гроші мамі перераховую регулярно.

Вона вже літня, живе на пенсію. Але родичі постійно мені дорікають, що я їй не допомагаю, живу, мовляв, сама на втіху, а мати покинула. Найжахливіше, що вони і її накручують, на кшталт, виростила дочку, а тепер від неї ніякої допомоги на старості років.

У їхньому розумінні я маю бути поряд, саджати город і займатися господарством, а те, що я гроші надсилаю – це до уваги не береться. Мамі складно пояснити, що у нас у селищі я навіть на двох роботах стільки отримувати не буду. Відповідно, удвох житимемо на копійки, і кому від цього стане краще?

А так вона собі і ліки всі необхідні купує, і ремонт у будинку зробити може, харчується нормально. Але їй перед родичами незручно, що у всіх діти та онуки поряд, а її дочка невідомо де.

У мене від таких розмов псується настрій. І маму шкода, але й повертатись немає бажання. У мене своє життя, до якого я звикла, і зовсім не хочеться знову опинитися в селищі, де дві вулиці та один магазин. А родичі, думаю, накручують маму більше із заздрощів.