Я просто не знаю, як поводитися далі. Все почалося кілька тижнів тому, коли я зненацька дізналася, що чекаю дитину.
Ми з чоловіком живемо разом три роки, працюємо, ні від кого не залежимо. Останній рік ми почали замислюватись про дитину, але вирішили відкласти цю подію на півроку.
Однак, як відомо, дитина іноді сама обирає, коли їй ощасливити батьків. І ось, три тижні тому я дізналася, що чекаю на дитину.
Час ставати на облік. Мій чоловік, Олександр, був неймовірно радий. “Це ж диво!” – Вигукнув він, обіймаючи мене.
“Я завжди мріяв бути батьком.” Ми почали планувати, як облаштовуватимемо дитячу кімнату, які іграшки та одяг купимо.
Я почувала себе на сьомому небі від щастя, але були й хвилювання. Це моя перша дитина, мені 27 років, і я дуже хочу, щоб все пройшло добре.
Так як моя свекруха має хороші зв’язки серед лікарів, ми вирішили, що найкраще повідомити їй про дитину першою і попросити допомоги при виборі лікаря. Вона завжди здавалася мені розумною та розуміючою жінкою, і я сподівалася, що вона підтримає нас у цей важливий момент.
Ми запросили її на вечерю, щоб повідомити радісну новину. “Марино Павлівно, у нас для вас сюрприз!” – почав Олександр, не приховуючи посмішки. “Ти скоро станеш бабусею!”
Обличчя свекрухи скривилося в невдоволеній гримасі. Вона довго мовчала, і напруга в кімнаті стала майже відчутною.
Нарешті, вона сказала: “Треба було кидати палити, перш ніж заводити дітей. Ви два місяці тому хворіли на застуду. Ви хоч розумієте, що дитина може з’явитися з відхиленнями? Чим ви взагалі думали?”
Ці слова вдарили мене наче грім серед ясного неба. Я не очікувала такої реакції.
Я думала, що вона буде хоч трохи рада за нас, або хоча б підтримає. Її слова викликали в мене шквал емоцій.
“Марино Павлівно, ми хотіли попросити вас допомогти вибрати хорошого лікаря,” – тихо додала я, намагаючись не розплакатися.
Свекруха, звичайно, пообіцяла допомогти, але її слова вже глибоко засіли в моєму серці. Мені її допомога стала неприємною.
Я не очікувала, що вона крутитиметься від радості, але й такого розвитку подій теж не могла передбачити. Після розмови з нею у мене з’явилося ще більше переживань, і я не могла стримати сльози.
Олександр помітив мій стан і намагався втішити мене. “Не звертай уваги на мамині слова,” – сказав він, обіймаючи мене. “Вона просто переживає за нас.”
Проте я почувала себе розгубленою. Я не хотіла, щоб така людина знаходилася поряд, але й крайні заходи у вигляді руйнування стосунків із сім’єю чоловіка мені теж не здавалися правильним рішенням.
“Що ж робити далі?” – Запитала я себе, дивлячись у вікно. Думки в голові роїлися, і я не могла знайти відповіді.
У пошуках поради я звернулася до своєї подруги Ірини. Вона уважно вислухала мене і сказала: “Слухай, а може, вам варто поговорити з Мариною Павлівною знову?
Спробувати пояснити їй, що ти відчуваєш. Можливо, вона зрозуміє, що її слова тебе поранили.” Я задумалась.
Ірина завжди була мудрою і розважливою, і її порада здавалася мені логічною. Зібравшись із духом, я вирішила поговорити з Мариною Павлівною ще раз.
Я набрала її номер і, намагаючись не хвилюватися, сказала: “Марино Павлівно, я хотіла б обговорити з вами нашу розмову.
Ваші слова мене дуже засмутили, і я хочу, щоб ви знали, що для мене це важливо.” Вона вислухала мене, і на мій подив, відповіла: “Вибач, якщо мої слова тебе зачепили. Я просто дуже переживаю за вашу майбутню дитину.”
Ця розмова допомогла трохи прояснити ситуацію, але я розуміла, що попереду ще багато труднощів. Однак я була готова впоратися з ними, адже я мала підтримку чоловіка та друзів.
Зрештою, головне – це здоров’я та щастя нашого майбутнього малюка. Тепер я намагаюся не звертати уваги на негатив та зосереджуватись на позитивних моментах.
Щодня наближає нас до появи дитини, і я впевнена, що разом ми впораємося з усіма труднощами.
