— Не соромно таку дитину між люди виводити? Його в клітці треба тримати, подалі від нормальних дітей, раз виховувати не вмієте! Ромчик саме підбіг до мами. — А тобі не соромно так обзиватися? — кинула йому чужа жінка. — Ромчику, не кажи так більше! — раптом суворо попросила Ніна

— О, йде… Знову йде! — зашепотіли молоді матусі, сидячи на лавочках під каштанами. Вони похапцем ховали телефони в сумочки й кишені, напружено витягуючи шиї, щоб краще пильнувати своїх дітлахів.

— І малого свого тягне…

— А куди ж вона його подіне? Він же в неї один-єдиний.

— Один-єдиний, а ради йому дати не може!

Збившись у тісну зграйку, жінки прискіпливо обговорювали молоденьку, доволі милу матусю та її синочка.

Ромчику було десь чотири рочки. Окатий, світлоголовий хлопчина, справжня дзиґа, ще й з такою чіткою вимовою, якій позаздрив би й першокласник.

Він легко, без жодної тіні сором’язливості, знаходив спільну мову з усією малечею. Завжди приносив із собою цілу торбу іграшок — наймодніші машинки, яскраві фігурки.

Але парадокс: не всі діти хотіли з ним гратися, а їхні батьки взагалі напружувалися, мов натягнута струна, щойно цей ангелик наближався до їхнього чада.

Ромчик нікого не чіпав, не штовхався, піском не кидався. Але мав одну… скажімо так, яскраву особливість. Настільки яскраву, що в дорослих вуха в трубочку згорталися, коли він починав щось не ділити з однолітками.

Ромчик гнув такі триповерхові матюки, що не кожен дорослий дядько на будівництві знав значення тих слів! І, що найстрашніше, вживав він їх напрочуд чітко за призначенням.

Замість того, щоб дати здачі, він просто видавав тираду зі свого «дорослого» словникового запасу. Діти кліпали очима, не розуміючи, як реагувати, і розгублено дивилися на батьків — їм же таке казати забороняли!

Але коли перший шок минав, малеча починала повторювати ці кучеряві слівця. Батьки робили своїм зауваження, а йому — ніхто й слова.

Мама Ромчика його не сварила, максимум, на що її вистачало, це тихо пробурмотіти:

— Ромчику, припини, так не можна казати.

— Зараз знову як загне! — бідкалася одна з матусь.

— Ага, дай тільки привід.

— А мамусі тій хоч би хни.

— Якась вона… не з цього світу.

— Та гірше! Доросла жінка, а приборкати дитину не здатна. Та я б своєму за таке по губах дала, щоб аж розпухли!

Не минало й пів години, як Ромчик знову видавав «перли». Матусі хапали своїх дітей під пахви й кидалися врозтіч, мов горобці від кота.

А Ніна тільки ледь-ледь ворушила губами: «Ромчику, перестань… Ромчику, ну не треба…»

— Вам не соромно? — не витримала якось жінка, тримаючи на руках свого п’ятирічного сина.

Ніна навіть не підвелася з лавки, продовжуючи сумно дивитися на свого хлопчика.

— Не соромно таку дитину між люди виводити? Його в клітці треба тримати, подалі від нормальних дітей, раз виховувати не вмієте!

Ромчик саме підбіг до мами.

— А тобі не соромно так обзиватися? — кинула йому чужа жінка.

— Ромчику, не кажи так більше! — раптом суворо попросила Ніна.

Хлопчик насупився. Його великі зелені очі наче затягнуло якоюсь каламутною пеленою.

— Ромчику, припини. Ходімо додому, — Ніна злякано підхопилася з лавки й узяла сина за руку.

І тут почалося страшне. Хлопчик почав лупити власну матір по руках, кусатися, дико кричати, закидати голову назад і падати на землю.

— Ромчику, перестань! — незважаючи на стусани від власної дитини, Ніна підняла його, присіла навпочіпки й міцно-міцно стисла в обіймах, немов намагаючись захистити від невидимого демона.

Але він, мов божевільний, продовжував битися в істериці, рвати на ній волосся, кусати за плечі. Вона ледве винесла його з майданчика на руках.

Жодної чужої дитини він не зачепив. Кілька днів їх не було видно. Увесь цей час двір гудів. Перемивали кісточки, обурювалися, казали, що Ромчик ненормальний, а його мати — просто квочка.

— Я б як дала своєму! Почув би він у мене!

— Я б теж відлупцювала, якби мій Ігорчик на мене так кинувся!

— А я ще думала, що моя Христинка вередлива… Та де там!

Попліткували, напридумували з три короби, та й забули. Аж поки Ніна знову не з’явилася на горизонті.

Вона привіталася з усіма, тихо сіла на лавочку й почала пильнувати сина. Але тепер за ними стежили ще прискіпливіше, ніби під мікроскопом.

Того дня минулося без ексцесів. Ромчик нікого не обматюкав, ділився машинками й спокійно пішов додому. Мами з полегшенням видихнули.

— Там і батько, мабуть, такий самий!

— Авжеж, уся сімейка з привітом!

— У нормальних батьків дитина так не висловлюватиметься.

— Зате до логопеда водити не треба! Будь-якого дорослого за пояс заткне, — підколола всіх весела Надія.

У неї було четверо дітей, і до багатьох речей вона ставилася простіше. Хоча, правду кажучи, її старші теж уміли огризатися.

Від неї трохи відсторонилися — мовляв, не бачила ти тої істерики, от і базікаєш.

Кілька тижнів панував спокій. Діти, як завжди, сварилися, мирилися, ділили іграшки. А потім у дворі з’явилися новенькі: дуже приємна жінка Оля з двома жвавими дівчатками-близнятами.

Вони швидко влилися в компанію, Оля легко знайшла спільну мову з матусями і багато розповідала про їхнє минуле місто.

— О! Йдуть… — знову зашепотіли на лавках. Усі відійшли вбік, і новеньку Олю потягнули за собою.

— Зараз побачиш, що буде… — попереджали її.

— Потім не питай, де твої дівчата таких слів набралися.

— Яких слів? — Оля здивовано кліпала очима.

На майданчик зайшли Ніна з Ромчиком, а з ними Надія зі своєю найменшою. Діти побігли на гірку. Близнята підбігли до Ромчика й спробували забрати в нього лопатку.

Він різко вирвав її і такою добірною лайкою пояснив, куди їм треба йти, що в Олі брови полізли на лоба.

Її не встигли зупинити. Вона рішуче рушила просто до дітей.

— Це ще що таке?! — Оля схопила Ромчика за руку й добряче труснула. — Хіба можна таке казати?! Вдома з батьками будеш так розмовляти!

— Відпустіть його! Благаю, не треба! — тільки й устигла скрикнути Ніна, кидаючись до сина.

Але було пізно.

Хлопчик уже кричав, очі знову затягло пеленою, він упав на землю, почав битися головою об пісок, дряпати своє обличчя, викручувати собі пальці, крутитися дзиґою.

Діти з переляку розбіглися. Оля стояла бліда як стіна, не розуміючи, що відбувається. Надія кинулася допомагати Ніні.

Вони вдвох схопили малого за руки й ноги, намагаючись вирівняти, щоб не звело судомою. Батьки ж просто стояли і спостерігали за «неадекватним, розпещеним дівчиськом».

— Швидку викликайте! — крикнула Надія до матусь, які вже збиралися забирати дітей від гріха подалі. — Швидку! Мерщій!

Лікарі приїхали миттєво.

Хлопчика, який усе ще бився в конвульсіях, поклали на ноші. Ніна, ковтаючи сльози, перераховувала фельдшеру діагнози й сіла поруч із сином у машину.

Швидка поїхала. Надія з донькою підійшла до тих, хто залишився.

— Я ж не знала… — виправдовувалася перелякана Оля. — Я не знала, що в нього стільки проблем.

— Ніхто не знав, — важко зітхнула Надія. — Ніна ж не буде кожному звітувати. Там не лише зі здоров’ям біда, там у сім’ї таке горе, що ворогу не побажаєш. Вона сама сина підіймає. Чоловік був… спочатку ніби хороший, люблячий, а потім…

Почав знущатися з власної дитини, поки Ніна на роботі була. Вона ж рано з декрету вийшла, досі собі цього пробачити не може. Батько, щоб малий не заважав, замикав його на кілька годин у темній ванній. Без світла.

Поки біда не сталася. До того вона малому не дуже вірила, думала — фантазує, вередує. Хіба ж рідний батько таке вчинить? Коли дізналася — того нелюда посадили.

Надія обвела поглядом притихлих жінок.

— Ніні довелося роботу кинути. А тут ще й дідусь її — єдина рідна людина — зліг. Квартири своєї нема, довелося до нього перебратися. А дід… лежачий, та язик у старого як бритва. Тільки прокинеться — і гне матюки на чому світ стоїть. А що вона йому зробить?

Йому жити лишилося два понеділки. Вона малого до діда не підпускає, але ж дитина все чує. Тільки-но хтось голос підвищить чи різкий звук — Ромчик ціпеніє, його судома скручує, як сьогодні.

Там купа проблем з психікою і психосоматикою…

— А ми тут до чого? Хай тримає своє вовченя в клітці! — не витримала одна з матусь, відходячи. — Наступного разу на наших дітей кинеться!

Оля стояла, ледь не плачучи, повторюючи, що не хотіла, щоб так вийшло.

— Ви, звісно, маєте рацію, — тихо відповіла Надія тій, що йшла. — Але не судіть так жорстоко. Це ж просто понівечена дитина.

Більше Ніну з Ромчиком у тому дворі не бачили. Через якийсь час Оля зустріла Надію в супермаркеті.

— Як там той хлопчик? — несміливо спитала вона.

— Та ніби нормально. Тиждень у лікарні прокапали.

— А як же дідусь? Вона ж у лікарні була…

— О, з дідом мені довелося повоювати, — гірко всміхнулася Надія. — Зі мною він язика припнув. Не такий він уже й немічний на розум, просто знущався з онуки. Все гаразд, не хвилюйтеся. Ромчик на той майданчик більше не прийде.

— Чому?

— Ще покусає когось, — з сумною іронією мовила Надія. — Йому ж місце в клітці, пам’ятаєте?

Оля хотіла крикнути, що хай приходять, що ніхто його більше не зачепить і не підвищить голосу, але змовчала. Вона тут новенька, за всіх не розпишешся.

Може, воно й на краще, що ця поламана дитина триматиметься подалі від їхніх «нормальних», правильних і щасливих дітей…

***

Цей лист-сповідь надіслала нам одна з читачок, і ми лише трохи адаптували його для публікації. Як часто ми поспішаємо засудити людину, навіть не уявляючи, який важкий хрест вона несе за зачиненими дверима свого дому. А чи вміємо ми бути трохи милосерднішими до тих, хто не вписується у наші уявлення про «нормальність»?