Мені 37 років, а чоловікові 39 років, у нас двоє маленьких дітей. Водночас ми вже 20 років разом. Чоловік зі мною не розмовляє також два місяці, і це вже не вперше.
Ігнор почався через те, що я його покритикувала за куплені, як на мене, непотрібні речі. Але раніше були моменти, коли він ображався на мене через витрати без зрозумілої причини.
До того ж цілими днями він лежить і дивиться у телефон. Нещодавно втратив роботу, нової не шукає. Каже, що не бачить сенсу у стосунках. При цьому я теж все тягну на собі – дім, дітей, працюю. Живемо в моєму будинку, у мене хороша освіта, ще навчаюсь зараз, у нього ніякої нема.
Він ніколи нічого не прагнув, працював водієм. Вміє руками все робити, але робить з-під палиці. При тому, що роботи з будинком куди не подивишся. Я для нього наче не існую.
Від нього немає ні поваги, ні уваги навіть не вітається зі мною. Напевно, будь-хто скаже, мовляв, як можна так жити стільки років, та ще й дітей народжувати. Мазохізм та повна відсутність самоповаги? В молодості я ще на щось сподівалася, потім було страшно йти, діти знову ж таки. Отак усе й тягнеться.
Я вважаю, що мені неймовірно пощастило: я встигла випурхнути на пенсію ще в п’ятдесят п’ять.…
Розходилися Ілля з Ніною так, що стіни дрижали. Прожили разом майже тридцять років, двох доньок…
Двадцять років тому, коли над селом Спасівка стояла густа серпнева спека, а повітря густо пахло…
— Ганнусю... а чого це в тебе чоловік такий похмурий? — ледь чутно спитала я,…
Якось зібралися ми з коліжанками дитинства — давнім дівочим товариством, четверо нас. Усі вже на…
Ганнуся замолоду була такою, що хоч з лиця воду пий. Висока, ставна, коса русява аж…