Мені 37 років, а чоловікові 39 років, у нас двоє маленьких дітей. Водночас ми вже 20 років разом. Чоловік зі мною не розмовляє також два місяці, і це вже не вперше.
Ігнор почався через те, що я його покритикувала за куплені, як на мене, непотрібні речі. Але раніше були моменти, коли він ображався на мене через витрати без зрозумілої причини.
До того ж цілими днями він лежить і дивиться у телефон. Нещодавно втратив роботу, нової не шукає. Каже, що не бачить сенсу у стосунках. При цьому я теж все тягну на собі – дім, дітей, працюю. Живемо в моєму будинку, у мене хороша освіта, ще навчаюсь зараз, у нього ніякої нема.
Він ніколи нічого не прагнув, працював водієм. Вміє руками все робити, але робить з-під палиці. При тому, що роботи з будинком куди не подивишся. Я для нього наче не існую.
Від нього немає ні поваги, ні уваги навіть не вітається зі мною. Напевно, будь-хто скаже, мовляв, як можна так жити стільки років, та ще й дітей народжувати. Мазохізм та повна відсутність самоповаги? В молодості я ще на щось сподівалася, потім було страшно йти, діти знову ж таки. Отак усе й тягнеться.
— Ану посунься, Петровичу! Габарити в тебе, прямо як у моєї Галі! Добре тебе годують,…
— Тітка Валя була найстаршою з п’ятьох дітей, і це, мабуть, визначило всю її долю,…
Свекруха закочує очі так драматично, ніби грає головну роль на сцені театру, і, сьорбнувши чаю,…
Він прокинувся від важкого, глухого кашлю, який роздирав груди. Хвилин п’ять просто лежав, дивлячись у…
Маруся затулила обличчя долонями і розридалася — голосно, по-дитячому, згинаючись навпіл від кричущої несправедливості та…
— Я взагалі не розумію... От чесно, мені ніколи не стати такою свекрухою! У мене…