Олена Семенюк страшенно хотіла заміж. Усі її подружки давно відгуляли весілля, одна вона залишилася. Та й наречених усе не було.
Зате був у Олени кіт, великий рудий красень на прізвисько Сімба. Ще кошеням підібрала вона його біля смітника. Блохастий і худий, він вибіг їй просто під ноги, почав ластитися, муркотіти.
Не змогла пройти повз, пожаліла, забрала додому. Викупала, відгодувала. Олена любила його шалено, балувала, плекала.
Кращий корм, кращий шампунь, кращі іграшки. Кіт любив її у відповідь, ходив хвостиком, спав у її ліжку, дозволяв себе гладити, тискати і обіймати в будь-який час доби.
— Напевно, запити у тебе, королівські. Хочеш і красивого, і багатого, і розумного, — сказала їй подруга Вікторія, — а так не буває, щоб і красивий, і розумний, і багатий. Хіба що в казках.
— Мені не потрібен багатий, — зітхнула Олена. — Мені вже хоч якогось. Аби не одній. Втомилася смертельно. Не можу більше.
Сімба підійшов до неї.
— Тільки ти моя радість, але навіть ти не заміниш коханої людини, — з сумом сказала вона котові й почухала його за вушком.
З часом вона познайомилася з Іваном — затребуваним айтішником. Вікторія захоплювалася, і по-доброму заздрила, — ну Оленко, ну відхопила! І розумний, і багатий, і з вигляду нічого, симпатичний. А ти все переживала, аби не одній, аби не одній. Бачиш, життя не дурне, знає, що кому і коли дати.
Олена лише посміхалася у відповідь. Їй справді пощастило.
Раділа, що не поспішала, що до нього ні з ким життя своє не зв’язала, що дочекалася його, Івана.
Іван був жвавим, за словом до кишені не ліз, до Олени ставився з певним покровительством, що захоплювало її ще більше. Та й кому не сподобається, коли про нього дбають і знають, як краще?
— Оленко, а Оленко, — завів розмову Іван, коли вони прогулювалися парком. — Ось скільки ми з тобою вже зустрічаємося?
— Три місяці, — боязко відповіла Олена.
— Цілих три місяці! А я в тебе ще в гостях і не був. Недобре, — дорікнув їй Іван.
— Та там і дивитися особливо ні на що, — збентежено відповіла Олена.
— А ти запроси, а я вже сам вирішу, є на що дивитися чи ні, — наполягав він.
Відмовити було незручно, й Олена призначила день, у який чекатиме Івана в гості. Важко їй було на душі, якось усе не так, як вона уявляла.
Та й те, що він так нахабно напросився в гості, їй здалося дивним. Але, нагадавши собі, що це життя, а не казка, а ідеальних чоловіків не існує, вона почала приготування.
Зібрала павутинку по кутах, протерла пил. І хоча вона це робила регулярно, їй хотілося, щоб Іван побачив, яка вона чудова господиня. На стіл приготувала салат, великий казан плову та пиріжки з сиром та родзинками до чаю.
Нарешті, пролунав дзвінок у двері.
— Так, темнувато тут у тебе, — сказав Іван, простягаючи Олені маленький букетик квітів. — Та й тіснувато.
— А мені багато й не треба, — віджартувалася Олена, — Зате затишно.
— Ну так, ну так. Ну що, показуй, що тут і де в тебе.
У передпокій вийшов кіт. Він обережно ступав по килиму, принюхуючись. Побачивши кота, Іван одразу поспішив до нього, простягаючи руки.
— Ану йди сюди, рудий! — Іван спробував схопити кота, але той, притиснувши вуха і видавши грізне шипіння, втік в іншу кімнату.
— Зараза, — крізь зуби процідив Іван.
— Він не дуже любить чужих, — відповіла Олена.
— Так я ж не чужий, майже свій уже, — впевнено сказав Іван, по-хазяйськи оглядаючи квартиру. Олені це не сподобалося, але вона, як хороша дівчинка, промовчала.
— Якийсь неправильний кіт у тебе, — сказав Іван, побачивши обдертий кут дивана. — На руки не йде. Диван дере. Я б за таке з балкона спустив.
— Ну ось такий він, кігтеточку геть не визнає, я намагалася привчити. І потім, це простий диван, не шкіряний, нехай дере, — спробувала виправдатися Олена.
— Кота потрібно правильно виховувати, якщо треба, то й капцем бити, щоб знав, хто в домі господар. А якщо не розуміє, то геть, на вулицю! — відчеканив Іван.
Через його вчительський тон Олена відчула себе провинилою школяркою.
— Ну гаразд, з цим котом, пішли чай пити, — Іван у передчутті потер руки. — Показуй, що ти там наготувала? Спробую твою високу кулінарію.
“Висока кулінарія” Івану сподобалася. Пиріжки він уплітав з особливим задоволенням, голосно сьорбаючи чай з кружки.
Знову показався кіт. Він підійшов до миски з кормом, ліниво понюхав його, повернувся до Олени і питально нявкнув.
— Голоду він не бачив у тебе, — сказав Іван. — Повна миска корму, а він вимагає щось.
— Просто корм вивітрився, він такий уже не буде їсти.
— Ні, все-таки неправильний у тебе кіт, Олено, — Іван прицмокнув. — Розбалувала ти його. Корм купуєш, а він його й не їсть, ласощі всякі. Він що, дитя мале? Кіт — це кіт.
Він повинен їсти рибу, а ще краще мишей (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) ловити. Ну нічого, ось ми з тобою одружимося, я навчу його, як бути справжнім котом.
Олена ніколи не замислювалася над тим, що кіт може бути правильним чи неправильним. Вона просто любила його і все.
Слова Івана залишили всередині неприємний осад, і вона вже засумнівалася, настільки сильно він їй подобається.
— Гаразд, час мені. Коли наступного разу покличеш? — запитав він, встаючи зі стільця і прямуючи до передпокою. Нахилившись до кросівок, він на мить завмер, а потім вибухнув гучним баритоном.
– Ах ти паразит, ще й у кросівки мені насцяв! Ну я тебе зараз! — Іван замахнувся на кота. Той, задерши хвоста, кинувся в кімнату під диван.
Це було останньою краплею.
— Знаєш що, Іванку, — сказала Олена, простягаючи йому куртку, — Наступного разу не буде.
Він питально подивився на неї.
— Мені бабуся якось казала, що перш ніж пов’язувати своє життя з людиною, потрібно перевірити, як вона ставиться до дітей, літніх людей та тварин. І сьогодні я зрозуміла, що нічого у нас з тобою не вийде.
— Та годі, Оленко, ти що, образилася? Це всього лише кіт. Подумаєш. Ти що, проміняєш своє щастя на звичайного кота?
— Це не звичайний кіт, і так, мені таке щастя й задарма не потрібне.
— Ну і дурепа, — кинув він і зачинив двері.
Коли Іван пішов, Олена полегшено зітхнула.
І вирішила вона, що краще жити з неправильним котом, ніж з неправильним чоловіком.
Як думаєте, це було вірне рішення?
