Галина йшла додому, важко переставляючи натруджені ноги. Здавалося, що на її плечах лежить не просто втома після довгого робочого дня, а вага всього її життя.
Двадцять років вона тягнула на собі це господарство: город, свині, птиця, діти… А замість затишку щовечора на неї чекав нетверезий чад у хаті й чергові волоцюги за столом, яких притягував її чоловік.
— О, дивіться, моя сторожова йде! — радісно гигикнув Толик, тицяючи пальцем у шибку. — Зараз і закусь принесе, і за добавкою збігає. Але спочатку обгавкає, бо ж така натура, гавкати на все, що бачить!
Гість, який сидів за столом, жадібно прикипів поглядом до жінки, що йшла двором. Вона раз у раз обсмикувала спідницю, яка зрадливо відкривала міцні, жилаві ноги.
— Гарна молодиця, — хтиво прицмокнув гість.
Усі знайомі кликали його Цвяхом. За паспортом — якийсь там Іван чи Валера, але по життю — вічний арештант. На волі він гуляв значно менше, ніж сидів. За серйозні справи, мав великі терміни.
Сьогодні Цвях святкував.
Щойно відчув запав довгоочікуваної волі, у кишені шелестіли гривні (звідки — то вже інша історія), а біля наливайки вдало підвернувся дурнуватий Толик із пропозицією посидіти «на домашньому».
Цвях був тільки радий залягти на дно десь за містом, бо його, певно, вже шукали. Заскочили в таксі, накупили цілий пакет міцних напоїв — ледве до столу доперли, притискаючи до грудей, як найбільший скарб.
Толик відкрив холодильник, дістав усе, що Галина наготувала: печеню, картопельку, соління. У прохолодній хаті Цвяха вже почало розморювати, аж тут на порозі з’явилася ця жінка — ставна, висока, з крутими стегнами.
— А мені б навпаки, якусь дрібнішу, — п’яно простогнав Толик, випинаючи груди перед новим дружком. — Цю хіба провчиш нормально? У неї кулачиська такі, що й здачі дати може.
Галина мовчки зайшла в хату. Зняла куртку, важко зітхнула і, навіть не дивлячись на цю гидку компанію, потягнулася до вішалки.
— Знов якусь поторочу приволік? — кинула вона втомлено. — Коли ж ви вже нап’єтеся до чортиків…
— Не подобається — вали звідси! Тебе ніхто не тримає! — раптом гаркнув чоловік, змахуючи зі столу тарілку з квашеними огірками. — Хата моя, а ти тут так, приблуда!
«Приблуда…» — гірко всміхнулася Галина, пригладжуючи кофтинку.
Лише тепер вона уважно глянула на гостя. Щуплий мужичок, звичайна зім’ята пика зі зламаним носом, але від його погляду по спині пробіг липкий холодок.
Галина вміла читати людей.
Судячи з наколок на пальцях, цей вийшов недавно і сидів не за те, що в сусідки курку вкрав. Від нього віяло чимось хижим і страшним.
— Дівчата де? — звично спитала вона, хоча й так знала, що доньки пішли ночувати до бабусі. Вона сама їх так привчила: щойно батько приводить чужих — тікати з хати. Не діло це, щоб підлітки на цю п’яну мерзоту дивилися.
— Мій дім! Кого хочу, того й пускаю! — хорохорився Толик перед вʼязнем. — Будеш бубніти — і ти звідси вилетиш!
Галина лише зітхнула. Поки були живі покійні свекор зі свекрухою, Толик тримався. Батько в нього був суворий, хату оцю збудував на совість — колода до колоди, веранда, літня кухня, лазня.
Золоті руки мав чоловік, усе сина до столярства хотів привчити. А синок вдався ледачим.
Аби від роботи відкрутитися, міг цілий день у сіннику проспати. Здоровий лобуряка вимахав, під два метри ростом, а толку — нуль.
Як вони одружилися? Галина завжди соромилася свого зросту. Ще в школі була вищою за всіх хлопців. Лише один Сашко дотягувався до плеча. З ним і закрутилося після випускного.
Закрутилося так, що невдовзі дівчина зрозуміла: вона чекала на дитину.
А Сашко в армію пішов. І не повернувся — знайшов там якусь дрібненьку, багатшу. Тож той день, що змінив усе і зробив її мамою, Галя зустрічала сама, у стінах міської лікарні.
Мати помагала, сиділа з малим сином, поки Галя копійку заробляла. А тут Толик свататися надумав. Ніхто в черзі за нею не стояв, тож зібрала валізу, взяла дитину за ручку й пішла.
Свекри, на диво, невістку полюбили. Малого за рідного внука прийняли, а як з’явилися на світ ще дві дівчинки-погодки — взагалі плакали від щастя. І Толика в їжакових рукавицях тримали.
Але як пішли старі одне за одним на той світ, чоловіка ніби підмінили. Почав пити по-чорному, тягати в дім кого попало.
Життя перетворилося на пекло.
Только швидко втрачав людську подобу. Галина вже сто разів пошкодувала, що свекор не встиг переписати хату на онучок.
Вона стояла в закутку на кухні, мила посуд, коли з кімнати почувся зміїний, свистячий шепіт Цвяха:
— Гарна в тебе баба… Ох і гарна. За таку нічого не шкода.
— Давай п’ять тисяч гривень — і вона твоя! — п’яно заіржав Толик і гепнув кулаком по столу. — Ні, десятку гони!
У Галини всередині все обірвалося. Рідний чоловік, батько її дітей, торгує нею, як річчю на базарі. Хотілося вийти і розтрощити ті дві п’яні голови.
Але розум спинив: їх двоє, вони п’яні, неадекватні, а цей арештант ще й ножа дістати може. Галя відчинила кватирку, ковтаючи прохолодне нічне повітря разом зі сльозами образи.
«Усе, — вирішила вона. — Це остання крапля. Завтра ж подаю на розлучення і буду судитися за частку хати для дітей».
Поки вона збиралася з думками, у кімнаті запанувала тиша, а потім пролунало густе хропіння. Захмеліли вкрай. Толик звалився під стіл, а гість клюкнув носом у клейонку.
Галина прилягла на краєчок свого ліжка. Роздягатися не стала — було гидко й тривожно після того жадібного погляду приблуди.
Вона прокинулася від того, що на неї навалилося важке, смердюче перегаром тіло. Жорсткі, як кліщі, чоловічі пальці вп’ялися в горло, вдавлюючи її в подушку.
— Не ламайся, — хрипів Цвях від збудження. — Я за тебе десятку віддав. Відпрацьовуй!
Він обожнював таких великих жінок, але рідко мав до них доступ. Думав, вона від страху зараз обімліє і стане податливою. А потім, може, і Толика прибрати вийде, щоб пригрітися біля такої господині в теплій хаті.
Але Галина страху не мала. Вона зціпила зуби і, як кувалдою, вгатика покидька кулаком просто в нахабну пику. Хватка на шиї послабшала.
Жінка рвонулася всім тілом, скинула з себе нападника на підлогу і, не давши йому отямитися, з розмаху стрибнула йому на груди обома ногами.
Вона не тямила себе від люті, лупила його головою об дошки, аж поки не зрозуміла, що тіло під її руками обм’якло і більше не пручається.
— Гей… ти що, здох? — важко дихаючи, прошепотіла вона.
Намацала пульс. Тиша. Відсахнулася. Дострибалася… Але Галина не злякалася мерця. Колись, як син був малим, їй довелося санітаркою в морзі працювати, бо більше нікуди не брали.
Там вона і страх втратила, і сивину здобула. За що їй зараз сідати в тюрму? Хто повірить, що цей щуплий арештант хотів зґвалтувати таку кремезну жінку? Скажуть — сама полізла, а потім позбавила його життя. А як вона сяде — куди дітям діватися? Толик же все проп’є.
Хвилини три їй вистачило, щоб усе зважити. Толик пускав слині під столом, нічого не чувши.
Галина підняла з підлоги його гумовий капець. Обережно вмочила краєчок у кров, що натекла з носа Цвяха. Потім мазнула цим же капцем по Тольковій штанині.
— Мабуть, досить, — тихо сказала сама до себе. — Головне — не переборщити.
До ранку вона просиділа на веранді, здригаючись від кожного шурхоту. А щойно сонце пустило перші промені і чоловік, крекчучи, піднявся попити води, Галина залетіла в хату.
Вона побачила, як Толик шоковано штовхає неживого дружка ногою, і заголосила на все подвір’я:
— Ой, людоньки! Що ж ти наробив, іроде?! Ти ж людину позбавив життя!
Вона знала, що саме в цей час сусід Юрко збирається на зміну і точно прибіжить на крик. А далі — то вже не її клопіт.
***
Усі докази були проти Толика. На суді він, змарнілий, сірий від жаху, лише безпорадно кліпав очима.
— Ой, та не знаю я, що вони там не поділили, — витирала хустинкою очі Галина, стоячи перед суддею. — Я на веранді ховалася. Вони вдвох пили, а потім зчепилися, як подуріли…
Вирок: вісім років суворого режиму, із зали суду.
Коли Галина вийшла на вулицю, вона вперше за довгі роки вдихнула на повні груди й витерла піт із чола.
— Слава Богу, — прошепотіла вона. — За вісім років я дівчат на ноги поставлю, хату збережу. А він… може, й не вийде вже. Там не санаторій, здоров’я не додасться.
З суду вона поїхала просто на цвинтар. Довго стояла біля могил свекрів. Розказала їм усе, як було — тихо, як на духу. Знала: вони б її не засудили.
Бо вона все зробила заради їхніх онучок, щоб ті могли жити в рідній хаті, не здригаючись від кожного гуркоту дверей.
А Толькові.. Толькові вона двічі на рік збиратиме скромну передачу. Без делікатесів. Суто для того, щоб люди в селі лихого слова не сказали. І жодної хвилини вона не відчувала себе винною. Просто… так склалося життя.
***
Від редакції:
Цю важку історію ми публікуємо з дозволу нашої читачки, хоча імена та географічні назви з очевидних причин змінено. Життя часом загадує нам такі суворі загадки, де немає правильних відповідей, а є лише складний вибір заради порятунку своїх дітей.
Материнський інстинкт — це найпотужніша сила, яка здатна на все, коли її заганяють у глухий кут.
А як би ви вчинили, опинившись на роздоріжжі, де на кону стоїть безпека найрідніших?
