— Яка гостроязика стала, ти диви! — Стала, — спокійно кивнула вона. — А от тобі, схоже, скоро доведеться помовчати. Вкоротять тобі твого поганого язика. — Стули пельку! Пішла геть! — Ну і піду

Відкрийте рот ширше. Не бійтеся, відкривайте!

Стоматолог — маленька, метушлива жіночка з гостреньким, як у горобця, носиком — заглянула Леонідові до рота. І зробила це з такою цікавістю, ніби вперше в житті бачила зуби.

— Так-так… Оцей ми підлікуємо, а ось цей, схоже, доведеться вирвати.

Вона стукала по емалі металевою лопаткою, щось нерозбірливо бурмотіла собі під ніс, а тоді раптом натиснула інструментом йому на язик:

— А це що в нас таке?

Бугорець на язику Леонідові майже не заважав. Ну, вискочив і вискочив — мало що в організмі з роками з’являється? Розсмокчеться якось.

Але лікарка, до якої його ледь не силоміць загнала дружина, не на жарт зацікавилася тим пухирцем. Залишивши пацієнта з роззявленим ротом, вона комусь подзвонила.

Уже за п’ять хвилин у рот Леоніда заглядали двоє, а він злякано витріщався на величезні, товсті пальці запрошеного колеги.

— До фахівця. Обов’язково! — безапеляційно заявив той, з великими пальцями, і вийшов.

Леоніду настійно порекомендували — ба більше, попри його кволі спроби відмовитися, самі записали на прийом до лікаря.

Так почалися його поневіряння. Звичайне, здавалося б, ущільнення на язику налякало всіх лікарів. А після низки зішкрібів та аналізів йому винесли вирок.

«Позитивний», — так було написано на папірці. Леонід спочатку навіть зрадів: раз позитивний, значить, усе добре! Але дружина несподівано розплакалася. Вона частіше ходила по лікарях і розумілася на тих папірцях куди краще за нього.

— Треба видаляти, — сказали лікарі наприкінці всіх обстежень. — Поки не пізно.

Бугорець, ніби зрозумівши, що його збираються позбутися, почав стрімко збільшуватися і вже відверто заважав. Тож, попри тваринний страх, Льоні довелося погодитися.

Його поклали в лікарню на підготовку до втручання. Дружина приходила щодня, носила судочки з бульйонами й тушкованими овочами. Він їв і боявся. Боявся того, що буде завтра.

А вночі до цього страху додавалася якась тягуча, незрозуміла туга. Вона вповзала в душу, вивертала назовні все давно забуте і соромне.

Лежачи на лікарняному ліжку, дивлячись у потріскану стелю, він раптом усвідомив: цей тиждень може стати для нього останнім. І від цієї думки липкий піт вкривав усе тіло.

За свої п’ятдесят років Леонід побачив чимало. У буремні дев’яності встиг краєчком зачепити всілякі розбірки, за що й відсидів п’ять років.

Повернувся, коли часи вже змінилися і «розпальцівки» вийшли з моди. Льоня був чоловіком не дурним, тож вирішив стати законослухняним громадянином: знайшов роботу, одружився, зажив тихо, не відсвічуючи.

Він бачив у своєму житті всяке. Бачив ніж біля обличчя, бачив кров, бився так, що збивав кісточки на кулаках до м’яса. Але такого паралізуючого, тваринного страху, як зараз, не відчував ніколи.

Усвідомлення того, що він, двометровий здоровань, перебуває у повній владі якогось пухирця на язику, висмоктувало всі сили.

Цей пухирець вирішував: жити йому чи ні. Без звичної впевненості у своїй фізичній силі його велике тіло виявилося просто шматком м’яса на столі для хірургів. Тіло розуміло свою беззахисність і почало боятися всього на світі.

Безсонними ночами він червонів від сорому, згадуючи мамині сльози. Як вона благала його не зв’язуватися з поганою компанією! А він тоді відштовхнув її, буркнувши, щоб не лізла не у свою справу.

Коли ж його посадили, саме мама оббивала пороги, наймала адвокатів, приїжджала на побачення з важкими торбами їжі та цигарок. Тягнула його, поки вистачало сил.

Тільки зараз, на цій скрипучій койці, Леонід зізнався сам собі: це він винен у тому, що мама заледве дожила до того віку, в якому він зараз сам.

До речі, про сина… У Льоні ж є син Олексій. За весь час він жодного разу не прийшов до лікарні. Тільки привіти передавав через матір. Та й чи передавав взагалі? Може, дружина сама це вигадувала, щодня монотонно повторюючи: «Льошка вітання передавав».

«Мабуть, досі ображається, що я його тоді вдарив», — думав Леонід.

А коли тоді?

У три роки, бо не хотів їсти кашу?

Чи в п’ять, коли плакав за червоним трактором у магазині?

У сім, бо ніяк не міг запам’ятати букви?

У дванадцять — за запах цигарок? У тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять…

Син ріс зовсім не таким, як хотілося батькові. Не бився у дворі, не любив футбол, взагалі ріс якимось, на думку Льоні, «мамієм» — міг розплакатися через дрібницю.

А батько ж хотів виховати справжнього мужика! Такого ж сміливого й рішучого, яким вважав себе сам.

От і виховував — іноді ременем, іноді змушував відтискатися до упаду, качати м’язи і плювати крізь зуби.

Зуби… Хай би їм грець! Якби ж він тоді не пішов до того стоматолога… Ні, пішов би все одно. Ця зараза на язику вже розрослася так, що терлася об щоку. Говорити й жувати ставало дедалі важче.

— А чого Льошка не приходить? — спитав він дружину, коли та вкотре прийшла з контейнерами. — Міг би хоч раз зайти.

— Не хоче, — коротко відрізала вона, викладаючи яблука на тумбочку. — Сказав, що зніме квартиру з хлопцями, коли тебе випишуть.

— З якого це дива? — скипів Леонід. — Що це йому вдома не сидиться?

— Сказав, що з тобою здоровим під одним дахом важко було жити, — вона дістала банку з бульйоном. — А з хворим і поготів — усі нерви витріпаєш.

— Ви що там, зовсім здуріли?!

Леонід зі злістю штовхнув дружину в бік. Зазвичай вона мовчала на такі випади, але цього разу крутнулася і просичала, мов гадюка:

— Ще раз руку піднімеш — будеш сам собі кашку варити!

— Ти чого це? — остовпів чоловік і, не знаходячи куди подіти злість, копнув ногою бильце ліжка. — Яка гостроязика стала, ти диви!

— Стала, — спокійно кивнула вона. — А от тобі, схоже, скоро доведеться помовчати. Вкоротять тобі твого поганого язика.

— Стули пельку! Пішла геть!

— Ну і піду, — вона розвернулася і вийшла з палати, навіть не озирнувшись.

Пакет із залишками їжі так і залишився стояти на підлозі, повільно осідаючи, мов винний собака, що опустив вуха. Льоні кортіло зірватися, наздогнати її і дати доброго запотиличника.

Але страх знову накинув на нього свій холодний зашморг, притис до ліжка, забравши всю силу і рішучість.

Ця стервозна жінка мала рацію. Йому доведеться вчитися говорити наново, із сильно вкороченим язиком. Хірург пояснив усе прямо: виріжуть середину, а кінчик пришиють назад.

Леонід годинами стояв перед дзеркалом у палаті, витягував язика і ніяк не міг уявити, що ж там залишиться після тієї операції.

***

У день операції він прокинувся напрочуд спокійним. Мабуть, організм просто втомився боятися і вирішив змиритися з долею.

Снідати не дали, тож голод дошкуляв навіть більше за страх. Час тягнувся нестерпно довго. Коли за ним нарешті прийшла медсестра, він навіть зрадів.

У передопераційній йому наказали роздягнутися, видали випрану до синяви сорочку і повели туди, де сліпуче горіли величезні лампи.

«Вони не дають тіні», — раптом згадався йому якийсь факт із телевізора. Навіть захотілося перевірити, чи це правда.

Але часу на експерименти не було. Йому допомогли вилізти на стіл.

— Не дивіться на інструменти, — лагідно порадив анестезіолог. — Дивіться на стелю. Ви просто заснете, а прокинетеся, коли все закінчиться.

Але він не заснув одразу. Навіщо він тоді повернув голову вбік — Леонід і сам не зробив. Навколо метушилися люди в халатах і масках, усі однакові, дивитися не було на кого.

Але раптом…

— Тссс!

Одна з фігур (це точно була жінка, Леонід зрозумів по статурі) стояла трохи віддалік, ніби просто спостерігала. Вона підняла руку і приклала палець до губ. Точніше, до маски.

— Що з ним? Що відбувається?! — почувся стривожений голос лікаря.

Серце Леоніда стрибнуло кудись у горло. Від нелюдського жаху він сіпнувся всім тілом на столі, в очах потемніло, а в голові ніби щось обірвалося.

— Тиск стрімко росте! — почув він як крізь вату і провалився в густу темряву, наостанок відчувши, як під ним розтікається щось гаряче.

Коли він розплющив очі, то побачив іншу стелю. Над ним висіли крапельниці з прозорою рідиною.

— І що це з вами сталося? — запитав хірург, який зайшов до палати інтенсивної терапії.

— У вас стався гіпертонічний криз, довелося скасувати операцію. Мабуть, ви дуже перехвилювалися. Намагайтеся заспокоїтися. Ми не можемо довго чекати, пухлину треба видаляти.

Леонід мовчав і тільки кліпав очима. Йому було страшно усвідомлювати, що зовсім поруч ходить людина, яка має всі підстави з ним поквитатися.

І має всі можливості зробити це з ним, здоровим і сильним чоловіком, поки він лежатиме без тями.

Він відразу зрозумів, ХТО наказав йому мовчати. І усвідомив: тепер не відкрутишся. Вона знайшла його саме тоді, коли він абсолютно беззахисний.

Він не знав ні її імені, ні де вона живе. Просто того вечора, багато років тому, молоденька дівчина у короткій спідничці й квітчастій кофтині йшла через парк. Вже сутеніло.

«І чого їй було там ходити? Сама напросилася», — виправдовував він себе роками.

Вона пручалася мовчки, не кричала. Мабуть, було соромно. Та й що могло зробити дівча проти такого бугая?

Він назавжди запам’ятав ті очі на вимазаному землею і травою обличчі. Вони дивилися на нього з такою лютою ненавистю! А йому тоді було добре.

Від того, що взяв своє, від того, що його бояться, від відчуття власної непереможної сили.

Йдучи, він пригрозив їй. Приклав палець до губ і кинув на ходу:

— Мовчи, якщо хочеш жити!

Заяву вона не написала. Його посадили пізніше і зовсім за інше. Про ту дівчину він забув уже за кілька днів.

І ось вона з’явилася. Тоді, коли він став вразливим шматком м’яса. Якщо вона тут працює, їй нічого не варто впорснути в крапельницю якусь отруту або дати не ті таблетки.

Він бачив таке в кіно!

Щойно Леоніду дозволили вставати, він почав блукати коридорами, обережно зазираючи в обличчя кожної медсестри. Він намагався вгадати, під якою медичною маскою ховається його смерть.

Він пам’ятав лише ті сповнені ненависті очі — шукав їх і водночас панічно боявся зустрітися з ними поглядом. Два дні він не спав, здригався від кожного шереху за дверима.

А коли йому знову призначили дату операції, влаштував справжню істерику.

— Тільки не тут! Переводьте мене в іншу лікарню! — репетував він, тупаючи ногами, мов примхлива дитина. — А краще — взагалі в інше місто!

Оформлення паперів і переведення в обласну клініку забрало ще кілька тижнів.

Але врешті-решт його прооперували.

Він важко і довго відходив від наркозу. У голові гуділо, ніби він їхав у старому трамваї на стиках рейок. Рот здавався набитим тугою ватою.

Нижня частина обличчя геть оніміла, а очі ніяк не могли сфокусуватися на білій стелі.

Але тут, у новому місті, можна було нарешті розслабитися. Та дівчина з парку навряд чи змогла б дістатися сюди, щоб його добити. Проте тваринний страх нікуди не зник.

Леонід здригався і втискався в матрац щоразу, коли до нього підходила будь-яка медсестра в реанімації. Він був у їхній повній владі, а сам не міг навіть покликати на допомогу.

Коли оніміння трохи спало, він спробував щось сказати. Але з горла вирвалося лише глухе, незрозуміле хрипіння. Обрубок язика відмовлявся слухатися.

— Радійте, що живі залишилися, — сказав хірург під час огляду перед випискою, простягаючи йому серветку, щоб витерти сльози, що котилися по щоках здоровенного чоловіка.

— Ще трохи потягнули б — і наслідки були б непоправні. Ви чоловік дорослий, писати вмієте. А як не зможете відновити мову — завжди можна вивчити мову жестів.

Додому він повертався на таксі. Дружина не приїхала. Написала в месенджері, що втомилася мотатися за двісті кілометрів через його примхи.

Відтепер вони спілкувалися тільки короткими повідомленнями — сухо, по ділу, як абсолютно чужі люди.

— В гості їдемо чи куди? — спитав таксист, краєм ока розглядаючи дивного пасажира, який тягнув воду з пляшки через соломинку. — Адресу нагадаєте, як у місто в’їдемо?

Леонід показав пальцем на своє горло і заперечно помахав рукою. Мовляв, відчепися.

Пояснювати щось жестами виявилося ой як непросто.

— А-а-а, проблеми з горлом? — здогадався балакучий водій і співчутливо похитав головою. — Буває… Ну, тоді мовчи, чоловіче. Мовчи!

***

Від редакції:

Дорогі читачі, цю непросту, сповнену гірких життєвих уроків історію нам надіслала пані Марія — та сама дружина Леоніда. Життя — дивовижний режисер, і часом воно повертає нам наші вчинки бумерангом у найбільш неочікуваний момент, б’ючи по найболючішому.

Як гадаєте, чи є термін давності у наших гріхів, чи за все рано чи пізно доведеться платити свою ціну?

You cannot copy content of this page