Дядько Микола, або як ми його позаочі називали — Микола Петрович, свято вірив, що він просто хазяйновитий і надзвичайно бережливий чоловік.
А от сусіди по дачі чомусь вважали його звичайнісіньким скнарою, ще й нечистим на руку. Вони його терпіти не могли, і, правду кажучи, Петрович відповідав їм абсолютною взаємністю.
Ну не розумів він людей, які не вміють цінувати копійку і власну працю!
От, узяти хоча б сусіда Романа. Не хазяїн, а голе нещастя і марнотратник. Замість того, щоб засадити город картоплею та буряком, розвів якісь сортові ягоди.
Збере жменьку, вкине до рота і ходить щасливий. Замість цибулі в нього квіточки ростуть, нікому не потрібні. Можна ж милуватися ромашками за тином, а не землю під них марнувати!
А солому сусід взагалі палив, замість того, щоб у компостну яму складати — доводилося Миколі ту солому ночами нишком до себе перетягувати.
А найбільше муляли Петровичу сусідські дрова. Роман купував їх для лазні цілими машинами. Вивалять йому ту гору перед двором, і лежить вона, бідна, тижнями. Ну як тут втриматися?
Ночами, взувши старі м’які капці, аби не тупати, Петрович крався до тієї купи і по два-три полінця тягнув собі на горище.
Своя лазня в нього теж була, але топив він її вкрай рідко — навіщо дрова палити, як можна до когось із сусідів напроситися? І вода чужа, і мило безкоштовне.
Дружина його, пані Оля, останнім часом геть відбилася від рук. Втомилася, каже, спину на тих грядках гнути заради мішка картоплі.
Хотілося їй на старість пожити для себе, поїхати в хороший санаторій десь під Трускавцем, суглоби підлікувати.
Вона тицяла чоловікові в носа яскраві буклети, а Микола як глянув на ті ціни, то ледь під стіл не сповз. За такі гроші можна було сусідню ділянку купити!
— Олю, я ж для нас стараюся, на старість копійку відкладаю! — волав він.
— Та ми вже старі! Коли жити, Миколо?! — плакала дружина.
Слово за слово, побили горщики. Оля грюкнула хвірткою і поїхала в місто, заявивши, що поки не буде путівки — ноги її на тій дачі не буде. Петрович і не дуже відмовляв. У нього на цю ніч був свій, дуже делікатний план.
Він достеменно знав, що Роман із дружиною поїхали до кумів на весілля. Ясна річ, там вип’ють, за кермо не сядуть і ночуватимуть у місті.
А в Романовому сараї, крім розкішних дров, лежав ще й новенький інструмент. Замок там висів такий, що можна іржавим цвяхом відкрити. Нічого великого красти Микола не збирався — Боже збав!
Так, оберемок дров, може, пилку чи совок. Хоча тих лопат у нього під сараєм штук двадцять валялося — збирав по всій вулиці те, що сусіди забували ховати.
Ніч видалася тепла й темна. Микола Петрович дочекався, поки небо над лісом ледь-ледь посіріє. Одягнув свою стару «щасливу» сорочку, заправив штани в шкарпетки, взув калоші й поліз через дірку в паркані.
Продираючись крізь пекучу кропиву, яку лінивий сусід роками не викошував, він тихо підкрався до сараю. Старий ключ м’яко клацнув у замку. Петрович трохи підважив двері, щоб не рипнули, і прослизнув усередину.
Саме в цей момент перший сонячний промінь пробився крізь щілину в даху і освітив те, що лежало під заваленою дровітнею.
Микола закам’янів. Серце підскочило до самого горла.
Під дровами лежала гола жінка. Її неприродно руде волосся розкидалося по дошках, а поруч стирчали чиїсь ноги… Ще одне тіло. І все це було залито густою, темною кров’ю.
Величезна багряна калюжа підступала просто до його калош.
У Петровича всередині похололо. Дихати стало нічим, очі полізли на лоба, а коліна затряслися так, що ледь не вибивали дріб. Якимось дивом, на самих інстинктах, він почав задкувати.
Вийшов, обережно прикрив двері, повісив замок. Руки ходили ходором, але хитрий мозок працював: Петрович обтер рукавом усе, чого торкався, гілочкою замів свої сліди, ще й кожну прим’яту травинку підняв.
До своєї хати він не біг — летів. Замкнувся на всі засуви, підпер двері скринею, табуретками, зверху навалив шафу і ще й ліжко присунув.
До ранку він сидів під вікном, сховавшись за тюлем, і чекав, що сусід-душогуб прийде по його душу. Але сонце зійшло, село прокинулося, загуділи машини, і Миколі здалося, що то йому ввижалося з недосипу.
Аж тут на вулицю вивалилася горласта Тетяна з будинку навпроти. Жінка вона була гостра на язик, Петрович її зазвичай оминав десятою дорогою, але сьогодні вискочив назустріч, як до рідної сестри.
— О, ти вже тут, старий кроте? — привітала його Тетяна, лускаючи насіння. — Знов, мабуть, усю ніч по чужих городах нишпорив? Слухай, не знаєш, у кого драбина є? Яблуню треба спиляти.
— У Р-романа в сараї… — заїкаючись, тицьнув пальцем Микола. — Он, до речі, і він приїхав.
До двору справді підкотило авто, з якого виліз пом’ятий після вчорашнього весілля Роман.
«Живеш поруч із різником, і не знаєш…» — з жахом подумав Петрович, задкуючи до своєї хати і знову барикадуючись.
Тетяна почимчикувала до Романа. Той, кліпаючи заспаними очима, повів її до сараю. Відчинив двері, вони ступили всередину… і тут пролунав такий нелюдський, подвійний крик, що в Петровича в грудях щось гучно тріснуло.
Падаючи в темряву, він встиг подумати лише одне: «Дарма я ґрати на вікна не поставив. Зараз цей звір і до мене добереться».
— Добре, що хоч ґрат на вікнах нема… — почув він крізь в’язкий туман.
З великими зусиллями розплющив очі й побачив над собою бліде обличчя Романа з розбитою губою.
«Тетяну зжер, тепер за мене взявся», — приречено подумав Петрович. Але вмирати чомусь не виходило.
Як виявилося згодом, коли приїхала швидка і лікарі відкачали Миколу від серцевого нападу, Роман сидів на лавці й тримався за розбиту губу (впав з переляку), а Тетяна поруч то істерично реготала, то пила краплі.
— Слава Богу, що я у вікно побачила, як ти на підлогу гепнувся, — сміялася вона, витираючи сльози. — А то б так і віддав Богу душу за своїми барикадами! Ну ми з Ромкою перелякалися тих манекенів, залитих фарбою, але ти чого зомлів?
— Та хто його зна, — знову пирхнула сусідка, звертаючись до Романа.
— Це ж треба було твоїм дровам так посипатися, щоб банку з червоною фарбою розбити якраз на ті пластмасові манекени! Твоя жінка їх для шиття купувала, а виглядає так, ніби там маніяк попрацював. Ти б прибрав там, бо як дружина приїде — доведеться і її від заїкання лікувати.
Більше Микола Петрович на дачі не з’являвся. Пані Оля швиденько продала ділянку. Казала, що чоловік після лікарні геть змінився — став тихий, лагідний.
З хати виходить тільки під ручку з нею і на все погоджується. Путівки в той самий санаторій купили, вирішили здоров’я підтягнути, бо всіх грошей на світі не збереш.
А новий хазяїн дачі, коли почав порядки наводити, знайшов Петровичеві «скарби».
Скликав сусідів і роздав усе добро. Люди впізнавали свої лопати та вила, згадували старого, звісно, міцним слівцем, але зла не тримали і щиро бажали йому здоров’я. Бо ж у житті воно як: що побажаєш іншому, те й до тебе повернеться.
***
Ось таку життєву, комічну, але водночас дуже глибоку історію розповіла нам наша читачка пані Тетяна. Іноді доля підкидає нам справжні емоційні струси лише для того, щоб ми нарешті зупинилися, перестали тягнути в дім непотріб і почали цінувати кожну мить свого життя. А чи траплялися у вас випадки, коли один сильний переляк чи несподіванка повністю змінювали характер людини?
