Повітря над річкою ніби застигло. Парувало так, що дихати було нічим, а з-за лісу вже сунула важка, чорна як смола хмара. На березі, надувшись одне на одного, сиділи двоє хлопчаків.
Долі звели їх під одним дахом не від хорошого життя, і тепер вони притиралися, як два колючі їжаки.
Женя сердито смикнув вудку. Знову порожньо. Він зціпив зуби, щоб не розплакатися від безсилля. Сашко, старший на якихось пів року, почувався тут повноправним господарем.
— Риба на дно пішла, перед грозою завжди так, — зі знанням діла протягнув Сашко, чухаючи босою ногою литку. — Змотуй вудки, додому біжимо.
Женя вперто насупився. Коритися він не збирався, тому на зло знову закинув поплавець у темну воду.
— Я кому сказав, змотуй! — Сашко спересердя копнув бляшанку з черв’яками. Вона булькнула у воду. — Треба до дощу встигнути!
— Іди, як так грози боїшся, — буркнув Женя, відвертаючись. — А я не боюся. Ніскілечки.
— Я тобі ту вудку зараз об коліно переламаю! — скипів Сашко, підступаючи ближче. — Ще й по спині дам. Змокнеш, захворієш — тільки маму мою засмутиш!
У Жені затремтіли губи. Очі враз налилися слізьми, поплавець розплився перед очима. Хлопчик ладен був заридати на весь голос, але хлоп’яча гордість міцно тримала за горло.
Тільки не перед цим задавакою!
— А я татові розкажу! — відчайдушно вигукнув він, ковтаючи клубок у горлі. — Скажу, що ти мною поганяв! Тоді він і тебе відлупцює, і маму твою!
— Не відлупцює, — впевнено хитнув головою Сашко. — Він її любить. Я точно знаю.
— Брехня! Він мою маму любить!
І від тої згадки про найріднішу, якої більше немає, Женю ніби прорвало. Він кинув ту нещасну вудку, впав на траву, закрив обличчя брудними долоньками і завив. Страшно так, гірко, як маленьке, покинуте вовченя.
На мить над річкою навіть вітер стих. Сашко розгубився. Він тихо опустився поруч, обережно обійняв зведеного брата за худенькі плечі й поліз у кишеню.
— Жень… ну, Жень, не плач, чуєш? Хочеш, я тобі свого ножика подарую?
Женя схлипнув, витер носа рукавом і зиркнув на складаного ножика. Той справді трохи розрадив горе.
— А як же ти? — потягнув він носом. — Це ж тобі тато твій подарував… пам’ять же.
— Хай буде наш, спільний, — зітхнув Сашко. Йому ох як не хотілося віддавати єдину згадку про батька, який поїхав на заробітки й зник назавжди. Але ж тепер… — Тепер у нас із тобою все спільне.
— І тато, і мама, — приречено прошепотів Женя. Його серце розривалося від туги за молодою матір’ю, яку забрала хвороба. Від того горя вони з батьком ледь з глузду не з’їхали. — А скоро ще й сестричка зʼявиться на світ… одна на двох.
— Мені зовсім не шкода ділитися з тобою мамою, — серйозно сказав Сашко, непомітно притискаючи руку до грудей. Хоча в душі трохи шкребло — не дуже хотілося ділити мамині обійми з чужим хлопцем.
Та хіба ж інакше проживеш? Дорослі вирішили зійтися, щоб легше було тягнути цей віз. Сашкова мама глядітиме дітей, а Женин батько зароблятиме копійку, дах перекриє, паркан полагодить.
Бо без чоловічих рук на подвір’ї — біда. Сашко якось плакав за сараєм, бо розумів: тепер його рідний тато точно не повернеться. Але мусив змиритися.
— Ми ж тепер брати, маємо ділитися всім, — Сашко витер Женині сльози краєм своєї сорочки і допоміг підвестися.
— Тікаймо, бо зараз лине!
Вони мчали вузенькою стежкою до хати, здригаючись від грому. Ледве встигли заскочити на веранду, як ливень стіною накрив село.
— А я дивлюся у вікно, переживаю, встигнете чи ні! — мама Сашка вийшла назустріч, привітно усміхаючись.
Вона простягнула руку, щоб погладити сина, але перехопила його погляд і першим торкнулася Жені. Зазвичай хлопчина насуплювався і відсахувався. Але не цього разу. Він лише здригнувся і лишився стояти.
— Не змок, синку? — вона лагідно пригорнула його до себе, до свого великого, круглого живота.
Женя мовчки вткнувся носом у її теплий домашній халат і знову тихо заплакав. Тільки тепер худенькі плечі опустилися з полегшенням.
— Я йому сказав, що ти тепер наша спільна мама, — тихо озвався Сашко, кліпаючи очима, щоб і собі не розревітися. — Не тільки моя.
— Звісно, спільна, мої ви хороші, — жінка обійняла обох хлопчаків. — Нас тепер багато. Завжди одне за одним стоятимемо.
***
— Женько, вставай! Сашкова хата горить!
Хтось гатив у вікно так, що аж шибки дзвеніли. Євген після важкої зміни не одразу второпав, де він і що коїться. Дружина скрикнула, клацнула вимикачем, діти перелякано підскочили на ліжках.
— Сашкова хата горить!
У вікно було видно, як над новим будинком брата шаленіє червоне полум’я. Євген і не тямив, як вискочив надвір босим. Перемахнув через тин — і опинився поруч із братовою дружиною, що несамовито плакала на подвір’ї.
— Всі живі?!
— Ми тут, дядьку Женю, — пропищали малі племінники, ховаючись за материну спідницю. — А тато в хаті… за документами кинувся.
Дах уже моторошно тріщав, вогонь гудів хижим звіром, а їдкий дим стелився по землі.
— Давно він там?! — Євген труснув жінку за плече, але та тільки вила й мотала головою.
Десь удалині вже вила сирена пожежників. Але чекати було ніколи. Євген бачив у кіно, як люди обливаються водою перед тим, як лізти у вогонь, та під рукою не було нічого.
Він подумки вилаявся, набрав повні груди повітря і пірнув у чорну прірву відкритих дверей.
Продерся крізь веранду і одразу перечепився через брата, який лежав на підлозі. Задихаючись від чаду, Євген вчепився у комір Сашкової сорочки, що вже починала тліти, і потягнув його до виходу.
«От же ж відгодувала тебе жінка, кабана такого», — промайнуло в голові. Сашко, на відміну від сухорлявого Євгена, був чоловіком кремезним.
Ще ривок. Ще трошечки. Коліна обдиралися об поріг. І ось він — рятівний ковток свіжого повітря, чиїсь руки підхопили їх на подвір’ї.
***
— Ну що, диво ти моє однооке, як ся маєш? — Євген сів на край лікарняного ліжка.
Сашко дивився на нього єдиним не замотаним бинтами оком і тільки кліпав. Говорити йому поки заборонили — наковтався диму так, що обпік горло.
Він мовчки терпів братові жарти. Тільки одинока, непрошена сльоза скотилася по закіптюженій щоці.
Євген обережно зловив ту сльозу пальцем.
— Навіть не думай! — суворо посварився він, а тоді додав уже зовсім м’яко, по-родинному: — Все буде добре. Головне — що живі.
Сашко знову кліпнув, погоджуючись.
— Твої в батьків поки, корову до нас перевели, — Євген дбайливо поправив ковдру на братові. — Ти давай, одужуй швидше. Будемо твоє згарище розгрібати. Нову хату поставимо, ще кращу! Ти головне не падай духом. Я ж поруч.
Коли Євген вийшов у коридор, він важко сперся на стіну, шмигнув носом і крадькома витер очі. Його син-підліток, що чекав під палатою, стривожено смикнув за рукав:
— Тату… а дядько Сашко житиме?
— Житиме, синку. Ще й як житиме, — Євген міцно поплескав малого по плечу. — Просто… коли йому боляче, то болить і мені. Розумієш?
Хлопець серйозно кивнув.
Хоча навряд чи міг до кінця зрозуміти. Він ще нікого в цьому житті не втрачав. Не вив ночами від розпачу, не шукав порятунку в обіймах чужої жінки, яку ревниво, але так щиро підсунув йому зведений брат…
«І дай Боже, щоб ти ніколи цього не дізнався», — подумав Євген, куйовдячи синове волосся.
Лікар сказав, що стан важкий, попереду довгі місяці лікування. А це означало тільки одне: тепер на його плечах дві родини. І він їх витягне. Бо в них із Сашком усе спільне. І радість, і мама колись була, і біда — одна на двох.
***
Кажуть, кров — не водиця, і справжніх братів ніким не заміниш. Але життя часом плете такі химерні візерунки, що найріднішою стає людина, з якою ти в дитинстві просто розділив найбільший біль.
Чи не в цьому і є справжня сила нашого українського роду — вміти підставити плече, коли у ближнього хата горить, і ділитися останнім, навіть якщо це мамині обійми?
