Сергій переступив поріг, старанно роблячи вигляд, що абсолютно тверезий. Але ж хіба жінку, з якою прожив не один рік, обдуриш? Повітря в коридорі вмить стало важким, натягнутим, як струна. Назустріч вибігла шестирічна Софійка, але одразу насупила біляві брівки:
— Тату, ти знову пив? Мама ж сваритиметься…
З кухні вийшла Оксана. Витираючи руки кухонним рушником, вона зміряла чоловіка таким поглядом, від якого інший би крізь землю провалився.
— Знову? — голос її дзвенів крижаною образою. — Сергію, сьогодні не п’ятниця. Сьогодні лише вівторок!
— Оксанко, ну чого ти… У кума Дмитра ювілей, тридцять п’ять років. Гріх було не хильнути, — він спробував винувато посміхнутися.
— Мамо, він більше не буде, — тоненьким голоском спробувала заступитися за батька доня.
— Іди до Дениса в кімнату! — суворо, але з ледь помітним тремтінням у голосі наказала мама.
Дочекавшись, поки за малою зачиняться двері, Оксана не витримала:
— Як же мені це остогидло! Грошей вічно катма, від зарплати до зарплати тягнемо, а ти п’єш!
— Оксано, я ж раз… ну, може, двічі на тиждень, і то потроху! Я ж на заводі свої двадцять тисяч чистими маю!
— Так і я тепер стільки ж маю! Тільки я їх у дім несу!
— А кредит за квартиру? П’ятнадцять тисяч щомісяця хто платить? Я! — Сергій, втомлений після важкої зміни за станком, уже не міг стриматися. Голова гула, слова вилітали самі собою, випереджаючи думки.
— Все! — Оксана різко кинула рушник на стілець. — Я подаю на розлучення.
— Ти що, здуріла? — він аж протверезів.
— Я більше так жити не можу.
Він міг би промовчати, обійняти її, але втома і хмільний стан зробили свою чорну справу. З язика зірвалося те, чого казати категорично не можна було:
— Це знову твоя мати накрутила?
— Моя мати, на відміну від твоєї, має на це право! Вона з твоїми дітьми сидить!
— Мої батьки теж їх на вихідні беруть!
— Досить, Сергію, — вона приречено махнула рукою. — Їж, що там у холодильнику знайдеш, і йди спати в дитячу, на старий диван. Я з тобою в одне ліжко більше не ляжу.
Він мовчки пішов на кухню, жадібно випив склянку холодної води й поплентався в маленьку кімнатку.
***
Два дні вони існували як чужі люди під одним дахом. Сергій приходив з роботи тверезий, як скельце, але Оксана мовчала, підібгавши губи.
Спали окремо.
А в п’ятницю… Ну п’ятниця ж. Хлопці на заводі цілий тиждень тримаються, як же не відмітити кінець важкого тижня? Прийшов напідпитку.
Оксана навіть не сварилася. Просто вийшла в коридор, бліда й спокійна якоюсь страшною, мертвою спокійністю:
— Я подала заяву на розлучення.
— Оксано, ти серйозно? — у нього всередині все обірвалося.
— Я більше так не можу.
— У нас же діти! — випалив він свій головний аргумент.
— А дітям потрібен спокій. Жити тобі є де. У твоїх батьків трикімнатна, твоя дитяча порожня. Дітей братимеш на вихідні, — вона говорила так рівно, ніби репетирувала це цілий день. — На аліменти я не подаватиму, але кредит за квартиру доплачуєш ти.
— Оксанко, ну почекай…
— Лягай спати. Завтра я зберу твої речі.
— Тоді я піду сьогодні, — він мовчки натягнув кросівки, які щойно зняв, і вийшов у темний під’їзд.
***
Ганна Петрівна вже збиралася лягати, коли надривно задзеленчав домофон.
— Хто там?
— Мамо… це я, — пролунав нетверезий, надломлений голос сина.
Жінка зойкнула, швидко натиснула кнопку. За хвилину на порозі стояв її Сергійко — тримався обома руками за одвірок, а в очах…
— Синочку, що сталося?
— Оксанка на розлучення подала… — і раптом дорослий, кремезний чоловік заплакав, як мала дитина.
— Заходь, заходь, горе ти моє! Чого на порозі стоїш?
Роздягла, відвела до його колишньої кімнати, розстелила ліжко. Сергій впав на подушку і миттю заснув важким сном.
Ганна Петрівна тихо лягла біля чоловіка.
— Що там таке? — сонно пробурмотів Петро.
— Сергій прийшов. Випив… З Оксаною побили горщики.
— Самі розберуться, — прохрипів чоловік і перевернувся на інший бік.
А Ганна Петрівна до ранку очей не зімкнула. Материнське серце давно чуло неладне — ще коли маленька Софійка якось обмовилася, що мама з татом часто сваряться.
***
Прокинувся Сергій від знайомого з дитинства брязкоту каструль на кухні.
Розплющив очі — його стара кімната. І тут же навалилася важка, як бетонна плита, реальність: «Оксана ж на розлучення подала. Боже, як я без неї? Без Софійки, без Дениса? Треба йти миритися».
Він зіскочив з ліжка, побіг у ванну.
Поголився, вмився крижаною водою. Вийшов — а на пральній машинці вже лежать чисті шкарпетки, футболка й спортивні штани. Мама приготувала.
На кухні пахло м’ятою. На столі парувала чашка чаю.
— Дякую, мам.
— Їсти будеш? — вона дивилася на нього з тихою тривогою.
— Ні, не лізе.
— Сідай, пий чай і розказуй, що у вас там скоїлося.
— Та… ми вчора після зміни з хлопцями трохи посиділи, — зам’явся Сергій.
— І що, через це зразу розлучення?
— Та ми ще у вівторок… у кума день народження був.
— Ти ж ніби ніколи до чарки не рвався, — похитала головою мати.
— Та я й зараз не рвуся!
— То чого ж вона бушує?
— Грошей вічно не вистачає, — він знизав плечима. — Ну і випив пару разів.
— І що тепер робитимеш?
— Піду миритися.
Він допив чай і рішуче вийшов з хати.
***
Тим часом Оксана ще зранку зібрала малих і повезла до своєї матері. Ніна Василівна тільки глянула на доньку — і відразу все зрозуміла.
— Бабусю! — кинулися до неї онуки.
— А де ж це наш тато? — ніби між іншим спитала вона.
— На риболовлю поїхав. З самого ранку, — сухо відрізала Оксана.
Ніна Василівна мовчки завела дітей на кухню, наставила перед ними млинців із сиром, а сама кивнула доньці в бік кімнати.
— Кажи, Оксано. Що сталося?
— Ми з Сергієм розійшлися. Я вчора подала на розлучення.
Очі Ніни Василівни раптом стали такими колючими, що Оксана аж зіщулилася. Мати схопила зі стільця рушник і з розмаху лупнула доньку по спині!
— Я тобі зараз дам розлучення! Я тобі таке розлучення влаштую!
— Мамо, ти чого?! — скрикнула Оксана, затуляючись руками.
— Того! — рушник опустився ще раз. — Ти бач, пані яка! Сама ж його вічно пиляла, а тепер по хатах бігаєш!
— Мамо, та ти ж сама його завжди сварила!
— То я сварила! Обох вас сварити треба було, а тебе ще й кропивою по одному місцю! Кажи, що накоїв?
— У вівторок п’яний припхався, вчора знов напідпитку…
— Ой, горе ти моє, — Ніна Василівна сплеснула руками. — А батько твій не такий був? Он, поїхав сьогодні на риболовлю з кумом. Думаєш, він звідти тверезий приїде? Всі вони мужики, в них своя натура.
— Та в нас і так грошей нема, тягнемо на копійках, а він…
— А в мене, думаєш, двадцять п’ять років тому мішки з грошима стояли? Вас із братом теж двоє було. Вижили якось! У вас зараз он скільки виходить на двох, ще й у батька вічно випрошуєш!
— Мамо, зараз час інший! — спробувала виправдатися Оксана.
— Час інший! А мені, думаєш, у твої роки не хотілося гарно вдягнутися чи на море поїхати? — мати аж розчервонілася. — Ти про дітей подумала? Сама їх тягнутимеш? Думаєш, як розлучишся, на тебе манна небесна впаде?
— Я ще молода, гарна…
— Кому ти треба, гарна, з двома дітьми?! — різко, як відрізала, сказала мати. — Ми з батьком не вічні. Нам на старість теж спокою хочеться для себе пожити, а не ваші сльози втирати.
Оксана закрила обличчя руками і гірко, по-справжньому розридалася.
Ніна Василівна підсіла ближче, обійняла доньку за плечі, погладила по волоссю:
— Дурненька ти… Сергій твій — хороший чоловік. Роботящий, дітей обожнює, тебе любить. Що тобі ще треба? Іди, вмийся. І щоб духу твого тут без нього не було — йди миритися!
А ще раз про розлучення заїкнешся — я вас обох не рушником, а батьковим ременем відшмагаю. Так йому й передай.
***
Сергій ішов додому з твердим наміром миритися, хоч на душі шкребли коти. Зайшов у квартиру. Тихо. Сумок з його речами немає.
«Мабуть, до тещі поїхала, — зітхнув він. — Зараз Ніна Василівна їй такого наговорить, що точно не помиримося. Дзвонити не буду, почекаю».
Він пройшовся їхньою затишною квартирою, за яку ще десять років кредит платити. Згадав, як його батьки допомагали з першим внеском… Зайшов на кухню. Поставив чайник.
Просидів так з годину, аж чує — клацнув замок.
— Сергію, ти вдома? — пролунав голос дружини.
Він аж здригнувся. Не від несподіванки, а від того, що вона назвала його на ім’я, та ще й так м’яко.
— Так, — він вийшов у коридор.
Оксана виглядала розгубленою.
— Діти в бабусі? — обережно спитав він.
— Так… — вона раптом шморгнула носом. — Вона на мене накричала. І рушником відлупцювала.
Оксана уткнулася йому в груди і заплакала.
— Твоя теща — за тебе, уявляєш? Ти в неї хороший, а я погана. Сказала, щоб ішла миритися…
Сергій обережно, ніби боячись сполохнути, обійняв її за плечі.
— Правильно Ніна Василівна сказала.
— Вона сказала, що як ми ще раз надумаємо розлучатися, вона нас ременем відшмагає, — крізь сльози посміхнулася дружина.
— І правильно зробить!
— Сергію… пробач мені. Не гнівайся, добре?
— І ти мене пробач, Оксанко! Я ж люблю тебе!
Вона раптом відсторонилася, витерла очі:
— Пішли прогуляємося!
— Пішли.
***
Вони вийшли на вулицю. Оксана тягнула його кудись, міцно тримаючи за руку. Потім зупинилася:
— Почекай тут хвилинку, я швидко!
Він дивився їй услід і раптом посміхнувся. Напрямок був один — до ЦНАПу. Заяву скасовувати. Сергій підійшов до кіоску, купив два великих пломбіри і пішов їй назустріч.
Цей вечір і ніч були такими, ніби вони щойно побралися. Тільки наступного дня ближче до обіду згадали, що діти вже другий день у бабусі.
Купили великий «Київський» торт і поїхали до Ніни Василівни. Вона зустріла їх з ледь помітною, хитрою посмішкою.
— Доброго дня, мамо! — щиро посміхнувся зять, простягаючи торт.
Але нормально поговорити не дали діти, що з вереском вилетіли в коридор:
— Мамо! Тату! А дідусь риби наловив!
З кухні вийшов задоволений тесть і почав у деталях розповідати про свою риболовлю. Бабуся побігла ту рибу смажити. Оксана стояла серед цього гамору, дивилася на своїх рідних і думала: «Боже, яка ж я дурна була. Сама ледь власну сім’ю не зруйнувала».
***
Коли вийшли від тещі, Сергій обійняв дружину:
— Оксанко, давай до моїх заїдемо. Я ж позавчора там такого наговорив мамі…
— А баба Ганна вдома? — тут же втрутилася Софійка.
— Ну в кого ти така мудра ростеш? — засміялася Оксана. — Шість років, а вже все розуміє. Давай, Сергію, купуємо ще один торт!
Ганна Петрівна зустріла їх з тривогою в очах. Ще б пак — позавчора син прийшов у сльозах, а сьогодні…
Але малі миттю змели всю напругу, кинувшись обіймати бабусю й дідуся. Оксана тихо пройшла за свекрухою на кухню. Стала поруч, подивилася прямо в очі:
— Ганно Петрівно… вибачте мені. Це я у всьому винна.
Обличчя свекрухи вмить розслабилося, засяяло теплою усмішкою, а на очі навернулися сльози:
— Та годі тобі, Оксано… Мій Сергій теж той ще фрукт. Їм, мужикам, ніколи не вгодиш.
Сергій зазирнув на кухню і побачив, як його мама обіймає його Оксану. І так йому стало тепло на душі, що захотілося, аби ця мить тривала завжди.
***
Часом ми так загрузаємо в побуті, кредитах та щоденній втомі, що за дрібними образами перестаємо бачити головне — тепло рідних людей. Як добре, коли поруч є мудра мама, здатна вчасно дати прочухана і не дозволити розбити сімейну чашу через дурні амбіції чи втому.
Життя — воно ж не з ідеальних картинок складається, а з уміння прощати і триматися одне за одного.
А до кого ви йдете за порадою, коли здається, що сімейний човен ось-ось піде на дно?
