«Ну що, Петрівно, здала свою трудову вахту? Хата вже порожня?» — голос моєї двоюрідної сестри у слухавці лунав бадьоро, а в мене на душі раптом стало так важко.
Я дивилася у вікно, де на спорожнілому подвір’ї вітер тихо погойдував дитячу гойдалку, і ледве стримувала сльози. Ні, не від того, що літо минуло і прийшла осінь.
А від тієї гіркої, липкої образи, яка й досі стояла грудкою в горлі.
— Старшу, Євочку, забрали на вихідних, — відказую, намагаючись вирівняти голос. — Повезли до школи вдягати, виросла за літо, я ж по сандаликах бачу. А от Павлика… Павлика від мене ще місяць тому забрали. З таким скандалом, що серце й досі тіпається.
— Господи, та що ж сталося?! — ахнула сестра. — Недогледіла? Захворів малий?
— Та де там! Здоровий, як молоде телятко, хай Бог милує, — гірко всміхнулася я. — Просто невістка звинуватила мене, що я її дитину голодом морю. Уявляєш? Рідна баба шматок хліба пожаліла, принижує бідного хлопчика й зі світу зживає. Отакої на старість дочекалася.
Сестра аж замовкла від несподіванки.
У нас же як заведено: сільську бабусю завжди можна впізнати по пухких щічках її онуків.
Згадаєш наше дитинство — там і пиріжки, і млинці, і сметанка, тільки встигай рота відкривати! Я ж усе це чудово пам’ятаю. І сама так робила: накладала, вмовляла, за стіл садовить. Але тут біда була зовсім в іншому.
Ми з чоловіком як на пенсію вийшли, вирішили по-розумному зробити. Продали свою трикімнатну квартиру в Києві, купили маленьку однокімнатну, щоб її здавати й до пенсії копійчину мати, а самі перебралися в село, у дідівську хату.
Гроші, що лишилися, пустили на хороший ремонт, машину оновили, а дітям порівну роздали — щоб нікому не образливо було.
Дітей у нас двоє. У доньки — одна дівчинка, Єва, їй одинадцять. А в сина — дев’ятирічний Павлик і зовсім крихітна донечка, пів рочку всього, невістка зараз із нею вдома сидить.
Цього літа ми ремонт у селі нарешті закінчили. Донька ще з зими просилася, щоб Єва в нас півтора місяця побула. А невістка схаменулася пізніше. Дзвонить, ледь не плаче:
— Мамо, моя мама до сестри поїхала, а мені з немовлям так важко. Павлику ні уваги, ні погуляти. Може, візьмете його до себе? Тим паче там Єва, їм разом веселіше буде.
Та хіба ж я проти?
Діти вже великі, розумні, носи їм витирати не треба. Інтернет у хаті є, малина на кущах висить — краса! Діти навезли онуків майже одночасно, залишили кишенькових грошей, багажник продуктів вивантажили. Живи та радій.
І почали ми гостювати. Єва в нас дівчинка тиха — сяде в садочку з книжкою чи біля мене на кухні крутиться. А Павлик — справжня дзиґа!
Дід його то на риболовлю тягав, то по господарству. Усе б нічого, якби не одне «але». Його ставлення до їжі.
Хлопець він рухливий, апетит має такий, що дай Боже кожному, хоч і без зайвої ваги. Ніхто йому шматка не рахував!
Але ж він не просто їв. Він нишком вибирав усе найкраще, найсмачніше, і — сам. Наче нас і не існує.
Купить дід морозиво на всіх, покладе в морозилку. Увечері відкриваємо — порожньо.
— Нишком, як мишеня, все повитягає, — скаржилася я чоловікові.
Та не проблема сісти в машину й ще купити. Але ж ми в селі, цілодобових супермаркетів тут катма! Та й хіба ми так звикли — їсти швидко, по кутках, аби тільки тобі дісталося?
— Бабусю, він знову все сам з’їв! — мало не плаче Єва. — Тато з мамою вчора торт привезли, подивися, що лишилося!
Заглядаю в холодильник — а там самі сухі обрізки з країв, які Павлик не любить.
Ми ж говорили з ним, пояснювали, як дорослому. «Павлику, — кажу, — ти ж не один живеш. Якщо бабуся миску малини назбирала — це на всіх. Якщо лежать чотири тістечка — спитай, чи всі вже пригостилися». Але де там!
Скільки разів таке було: насмажу повну сковорідку котлет, вийду на город гукнути своїх до столу, повертаємося — а Павлик стоїть і останні котлети просто зі сковорідки руками дожовує. А нам що? Порожні макарони? Чи ставай, бабо, і знову смаж?
— Невже в хлопця стільки лізло? — дивувалася по телефону сестра.
— А чого б не лізло, якщо він ні супу, ні хліба, ні салату не бере! Закинув у себе вісім котлет — і готово. Та справа ж не в м’ясі! Справа в такому глухому, непробивному егоїзмі. Це ж не по-людськи — зовсім ні про кого не думати.
— А я хочу! А я хотів і з’їв! Чого це я не можу взяти з холодильника те, що мені хочеться?! — тільки й буркав він у відповідь, набурмосивши лоба.
І от мій Іван не витримав.
Поїхав до райцентру, купив шість порцій дорогого ескімо. У холодильник не клав, лишив у термосумці. А за вечерею дістає і роздає: два Єві, два мені, і два собі.
Поклав перед нами, і ми те морозиво показово з’їли. Щоб хлопець на власній шкурі відчув, як воно гірко й неприємно, коли хтось ласує, а тобі — зась.
Пів години не минуло! Дзвонить невістка — люта, як фурія. Виявляється, Павлик утік на ставок із телефоном і нажалівся мамі, як над ним тут знущаються, принижують і їсти не дають.
Наступного ранку примчала вся сім’я сина. Із немовлям на руках! Боже, що то був за скандал…
Син стояв ображений на весь світ, а невістка зі сльозами на очах притискала до себе «бідного хлопчика», кричучи, які ми жорстокі й жадібні скнари.
Отак залишок літа ми втрьох і добували. Більше мені того онука, мабуть, ніколи не привезуть. Та й хай. Хочуть виростити з хлопця егоїста, який тільки під себе гребе — їхнє право, прапор їм у руки.
***
Від редакції
Цю непросту сімейну історію довірила нам пані Олена з Київщини. Знаєте, часом сліпа батьківська любов і бажання дати дитині «все найкраще» непомітно виховують людину, яка перестає помічати потреби інших, навіть найрідніших людей.
А як би ви вчинили на місці бабусі з дідусем: продовжували б мовчки смажити нові порції котлет чи спробували б дати онукові такий суворий життєвий урок?
