— Ми сваримося не через те, що я зараз сиджу вдома з дитиною. І навіть не через безгрошів’я, — Люба важко зітхнула, обхопивши обома руками теплу чашку з ромашковим чаєм.
Вона підняла на двоюрідну сестру очі, в яких читалася така безпросвітна, глуха втома, що в тієї аж серце тьохнуло.
— Хоча… гроші теж зайвими не бувають. Просто розумієш, раніше я мала свій тихий куточок, свій спокійний підробіток, а тепер — наче опинилася в пастці у власній хаті.
— Малий не дає працювати? Ой, Любцю, як згадаю той вік… Скрізь лізе, все йому треба, за дворічним оком та оком, — співчутливо похитала головою родичка.
— Та якби ж то в дитині була справа! З малим я давно навчилася давати раду, тим паче моя робота займає лише кілька годин на день. А старша донька, слава Богу, в свої десять років уже цілком самостійна.
Навіть їсти може зготувати, любить на кухні попоратися. Вона зараз у моєї мами, догулює останні дні перед школою… Ми з нею вже все необхідне скупили, — Люба нервово сіпнула краєчок скатертини.
— Біда в іншому. У мене чоловік… гіршим за вередливе немовля став.
— Овва! І чого це нашого Данила в дитинство потягнуло?
— Робота, сестричко. Не повіриш, але його дистанційка перетворила наше життя на пекло, — голос жінки здригнувся від образи.
— Він мене просто допік до живого! Тепер я розумію, як же нам добре жилося, коли чоловік, як і всі нормальні люди, ходив на роботу п’ять днів на тиждень.
А як же він мені виспівував, що вдома буде просто рай: на дорогу витрачатися не треба, часу купа звільниться, на сорочках зекономимо, а він зможе більше допомагати мені по господарству. Ага, розігнався він допомагати…
Люба з Данилом у шлюбі вже тринадцять років. Їй тридцять шість, йому — тридцять вісім.
Мають двокімнатну квартиру, і потроху відкладали гроші на ширше житло — діти ж бо різностатеві.
Синочку Тарасику зараз рік і десять місяців, такий собі жвавий, міцний хлопчик. Люба з ним удома, але з його піврічного віку потроху підробляла. Свої вісім-десять тисяч гривень мала стабільно, а часом і більше.
Проте з весни в родині все пішло шкереберть: Данила перевели на віддалену роботу.
Почалося все банально: в офісі затіяли ремонт, людей розпустили по домах. А потім керівництво здало частину приміщень в оренду, зметикувавши, що так і на світлі, і на робочих місцях зекономити можна.
Данило потрапив до списку тих «щасливчиків», яким залишили гібридний графік.
— Та це ж просто казка! — радів чоловік, потираючи руки.
— Дві години на добу економиться тільки на дорозі! Тут тобі й з дітьми погуляти час буде, і вечерю зготувати, і в магазин метнутися. А гроші ті самі! Ще й обідатиму вдома.
Перший місяць, поки в конторі йшов ремонт, Люба дійсно зітхнула з полегшенням. Данило вечорами брав малого на майданчик, іноді міг і картоплі насмажити.
Звісно, були свої незручності: до вітальні, поки він працював, заходити було зась. А малий же чує, що тато вдома, рветься до дверей, плаче…
Доводилося постійно відволікати, але все це ще можна було терпіти.
Жінка спершу й не зважала, що на власну роботу часу майже не лишилося. Тулилася з ноутбуком у дитячій, у спальні старшої доньки.
Раніше малий міг гратися поруч, у вітальні, а тепер мусив сидіти виключно біля мами. Коли ж Люба вкладала його спати, доводилося йти працювати на кухню, бо в дитячій донька робила уроки.
— Я ж думала, це тимчасово. А воно плавно переросло у постійний жах, — Люба аж зблідла від гніву.
— Коли стало ясно, що він і далі сидітиме вдома, наше життя зламалося. Донька ображається, що ми зайняли її кімнату. А я… Я просто лютую, бо чоловік окупував усе! Поступово, крок за кроком, ми дійшли до того, що тепер у нас самі лише скандали.
— Любцю, зроби-но мені чайок! — спочатку він просив це зрідка.
Потім усе частіше. А далі почав вимагати, щоб обід йому подавали прямісінько до робочого місця.
— Ні, я не можу відірватися, в мене хоч і віддалена, але робота! — лунало з-за зачинених дверей.
Або ще краще:
— Ти що, здуріла? У магазин вона зібралася! Бери малого з собою. Ні, я не можу за ним глянути, в мене робота! І після роботи не можу, маю я право на відпочинок колись чи ні?!
— Тільки зайду прибрати — кричить, що заважаю. Син до нього під двері зі сльозами рветься — він на мене верещить, що не можу дитину забавити, а йому працювати треба. Доня від цього дурдому на всі канікули до бабусі перебралася, а він і оком не моргнув!
Тільки й чуєме його шикання, бо він, бачте, по телефону розмовляє, а на фоні дитина кричить, — Люба нервово мне в руках серветку.
— А про свою роботу я взагалі мовчу! Мені теж іноді треба клієнтам зателефонувати, але в мене дитина не під дверима скиглить, а по голові моїй скаче! І найприкріше — я ж бачу й чую, що він не весь час у ті звіти занурений. То відео якісь дивиться, то просто в телефоні сидить.
— Любо, зроби каву! — вкотре лунає наказ з-за дверей вітальні.
— Іди на кухню і зроби сам! — не витримує жінка, втрачаючи залишки терпіння. — Мені от цікаво, у тебе в офісі секретарки не було, хто ж тобі там каву носив?!
— А тобі що, важко? В офісі в мене дружини не було, а вдома — є!
— Так, мені важко! Бо в тебе — тільки робота, а на мені — все! Ти ж казав, що допомагатимеш, а вийшло що? Я маю ще й тебе обслуговувати?! А моя робота?
— Ой, та розкажи мені про свою роботу, — Данило кривить губи в насмішці. — Цілих десять тисяч! Велике діло.
І так по колу — черговий скандал. Люба вже благала чоловіка повернутися в офіс або знайти іншу роботу, щоб не з дому. Де там! Відмовляється.
Вже розкусив усі переваги дистанційки: вийшов на кухню, вхопив котлету з хлібом, отак і перекусив. А крихти зі столу дружина ввечері прибере, коли його «робочий день» закінчиться.
— Я розумію, що через рік малий піде в садочок, а я вийду на нормальну роботу і втечу від цього пекла, — гірко підсумовує жінка.
— Але ж цей рік ще треба якось прожити, щоб ми остаточно не зненавиділи одне одного. А донька? Вона так і буде цілий рік за кухонним столом уроки вчити, бо в її кімнаті я працюю або брат спить? Одне слово, віддалена робота, коли в тебе повен дім родини, — це справжнє зло!
— Зло — це коли дехто просто сів на голову і звісив ноги, — відрізала кузина.
***
Від редакції:
Ось таку відверту й болючу історію довірила нам читачка з Київщини. Знаєте, часом навіть найсучасніші робочі формати розбиваються об банальну відсутність взаємоповаги в родині, де один забуває, що дім — це спільний простір, а не особистий кабінет із безкоштовним обслуговуванням.
А як би ви вчинили на місці героїні, щоб повернути у власну оселю мир та розуміння?
