У мене серце просто розривається на шматки, коли уявляю, що моя дитина зараз десь там рахує копійки на хліб. Але я мусила це зробити. Мусила відрізати, як по живому.
Моя кума Галя дивиться на мене круглими очима, каже, що я жорстока мати.
А я ж просто хочу, щоб моя Оленка нарешті прозріла. Щоб зняла рожеві окуляри й зрозуміла: її так званий шлюб — це прірва, яка затягує її на саме дно.
І знаєте, якби ми з чоловіком не підкладали їм м’які подушки всі ці роки, вона б уже давно зібрала речі й втекла від того паразита додому.
— Оксано, схаменися, у них же дитина! Куди їй зараз? — хитає головою Галина, наливаючи мені заспокійливий чай. — Розлучаться, і де гарантія, що Оленка знайде когось надійного? Та ще й такого, хто б чуже дитя прийняв і полюбив. Не було б онука, то інша справа… А так… Не знаю.
— А я знаю, — вперто відповідаю я, хоч усередині все тремтить від стримуваних сліз.
— Якби ми з батьком не тягнули їх у «світле майбутнє», може, й дитинка б не з’явилася так швидко. Пожила б, набила ґулі, злякалася б труднощів і одумалася. Ти б знала, як я себе тепер за це картаю!
Але що вже кривити душею… Онук є, це наша рідна кровинка. Нікуди його не дінеш. Залишиться Оленка сама — ми з чоловіком підставимо плече. Піднімемо на ноги нашого хлопчика, не пропадемо.
— Ну, якщо однаково тягнути доньку й онука, то яка вже тепер різниця, заміжня вона чи ні? — щиро не розуміє кума.
— Величезна різниця, Галю! Я принципово не хочу тримати на своїй шиї ще й здорового лоба — зятя. Що хочеш про мене думай, але мені було б у сто разів легше годувати тільки рідну доньку й онука, ніж дивитися, як чужий мужик їсть за наш рахунок, паразитує і навіть банального «дякую» не видавить.
І так, я грішна, але я мрію, щоб вона з ним розлучилася. Мені так легше буде — не бачити його і не знати про нього нічого. Кажеш, у них велике кохання? Ну-ну, подивлюся я на те кохання, коли в холодильнику миша повіситься.
Мені п’ятдесят два роки, чоловікові — п’ятдесят чотири. Ми виховали єдину доньку.
Не тому, що більше не хотіли дітей, а так уже Бог дав — не судилося. Зате нашій Оленці, якій зараз двадцять сім, ми намагалися дати все по максимуму: тепло, турботу, освіту, гарні враження.
Оленка росла як квіточка, завжди нас тішила: музичну школу закінчила на відмінно, звичайну — зі срібною медаллю (девʼятка була тільки з фізкультури, бо вчитель трапився принциповий).
Вступила на державне до престижного університету в Києві, легко отримала диплом.
До випуску ніяких гулянок чи хлопців у голові дитини не було. Отримала диплом, ми всі разом поїхали на три тижні на море в Європу, потім вона знайшла хорошу роботу.
А три роки тому нашу дівчинку наче підмінили — «накрило». Ні, вона не почала бігати по клубах чи міняти кавалерів. Вона просто закохалася. І, як ми з батьком одразу зрозуміли, у абсолютно невідповідного хлопця.
— Хай би вже бідна родина, — бідкаюся я подрузі.
— Хай би свати нічим не допомагали, хоча для сучасного життя це теж вагомий аргумент «проти». Але ж її Артем — він просто не створений для життя! Йому б тільки на дивані лежати та в комп’ютерні ігри гратися. Вони знайомі три роки, у шлюбі — два, а він змінив, здається, чи то шість, чи то сім робіт. Яке вам таке? І це при тому, що дружина зараз у відпустці по догляду за дитиною!
Коли ми з чоловіком побачили, що в них усе серйозно, то порадилися і купили для Оленки однокімнатну квартиру в новобудові. На свої заощадження, оформили на себе.
Думали: родина в зятя незаможна, а ми можемо допомогти. Хто не був молодим?
З’явиться сім’я — може, хлопець візьметься за розум.
Але коли Оленка пішла знімати з депозиту власні, ще дошлюбні заощадження, щоб купити обручки та костюм для нареченого (бо в нього в кишенях гуляв вітер), ми з батьком перезирнулися і… не сказали їй ані слова про ту квартиру.
Здали її в оренду.
Все сподівалися, що донька передумає. Ми ж і говорили з нею, і плани на майбутнє випитували, і м’яко відмовляли від цього необачного кроку.
— Мамо, тату, він у мене чудовий, талановитий, здібний, — світилася Оленка. — Зараз ми шукаємо житло, трохи дорогувато, але що поробиш. Не хвилюйтеся, я все добре обміркувала. Ми одружимося, і все буде добре.
Вони винайняли якусь старезну квартиру. Я все поривалася розповісти про нашу квартиру, але Микола стримував: «Почекай. Нехай поживе, скуштує того хліба, може, одумається».
А вона не одумалася. Почала позичати в нас гроші за оренду, бо Артем, коли зрідка влаштовувався на роботу, міг щодня замовляти їй піцу й доставку квітів.
Працював він мало, а гроші спускав миттєво. Борги віддавала Оленка, бо брала додаткові проєкти, працювала до ночі. Мені ж її шкода було до сліз! То куртку їй нову куплю, то чоботи.
А як приїде до нас сама, без нього, то обов’язково спакую цілу торбу нормальної домашньої їжі. Отого пройдисвіта я бачити не хотіла. А він ті передачі брав, ще й з таким діловитим виглядом, мовчки, ніби так і треба.
А потім — як грім серед ясного неба. Оленка не те що не пішла від нього, тягнучи всю родину на своїх тендітних плечах, вона ще й зізналася, що чекає на дитину.
Хоча божилася, що вони оберігаються, бо ж свого кутка немає. Я досі впевнена, що це зятьок усе підлаштував. Бачив, що ми при грошах, думав, мабуть, що заради онука розщедримося і пустимо їх у своє житло.
І от, вона при надії. Він лежить на дивані. У неї гемоглобін падає, а підняти нічим, бо на нормальне м’ясо та фрукти грошей немає. Ну як матері на це дивитися?
Я вже хотіла плюнути на всі принципи, віддати ключі від квартири, щоб хоч ті гроші, що йшли на оренду, витрачали на харчі. Аж тут вона, ховаючи очі, зізнається: їм так скрутно, бо її Артемко… допомагає своїй мамі виплачувати кредит.
З Оленчиної зарплати!
Для дитинки ще жодної сорочечки не куплено, він сам їсть за двох, а моя дитина платить борги свекрухи!
Я тоді й кричала, і плакала, і з чоловіком сварилася. Микола пропонував просто перекрити кран із грошима, а доньці сказати: «Збирай речі й вертайся додому».
Але моє материнське серце не витримало. Я знову возила торби з продуктами, придане для малюка ми замовили самі. І візочок, і ліжечко — все купили ми з дідом.
Ми і за ту їхню квартиру платили, і борги прощали. Не могла ж я дивитися, як моя дівчинка недоїдає.
Але настав той день, що змінив усе. Приїжджаю до них. Зять сидить на кухні в піжамі. Оленка з малюком крутиться, ледь не плаче — дитина вередує, молока свого немає.
Я привезла дорогу суміш. Заходжу на кухню, а цей пан дістає з мого ж пакета хороший сир, вершкове масло, мастить собі здоровенну свіжу булку і наминає, запиваючи кавою, яку я ж і купила! В мене в голові наче щось клацнуло. Кажу йому в очі:
— Хтось, я дивюся, не працює, але їсть за двох?
А він навіть не поперхнувся, піднімає на мене очі й так нахабно:
— А це не ваше діло, як ми живемо.
Мене аж затрусило. Я вирвала в нього з-під носа той пакет, вибила з рук булку, а Оленці сказала прямо:
— Вас із малюком я завжди чекаю вдома. Але моєї допомоги цьому трутню більше не буде. Жодної копійки.
Розвернулася і пішла.
Минуло півтора місяця, нашому хлопчику вже дев’ять місяців. Як там Оленка справляється — я не знаю. На душі темно, серце ниє щодня, але я вирішила йти до кінця.
Буде нестерпно важко — вона збере речі й піде. А якщо раптом зять візьметься за голову і піде працювати — теж користь. Хоча в останнє я вже зовсім не вірю.
***
Ось такий відвертий і болючий лист опинився на столі нашої редакції. Материнська любов часто спонукає нас жертвувати всім заради спокою дітей, але іноді найбільший вияв турботи — це дозволити їм самим нести відповідальність за свій вибір. Буває, що саме вчасно перерізана фінансова пуповина здатна врятувати від багаторічної безвиході. А як вважаєте ви, чи правильно вчинила наша героїня, грюкнувши дверима в найскладніший для доньки момент?
