Я стояла перед дзеркалом у ванній, крадькома роздивляючись своє відображення, коли двері різко відчинилися. Чоловіча рука по-хазяйськи, з розмахом ляснула мене трохи нижче спини.
— Ого, роздобріла! Талію вже й не обхопиш, а ззаду корпус — ну чисто як у трактора!
Сашко заіржав, страшенно задоволений власним дотепом. Я сіпнулася, наче від удару. Образа гірким, важким клунком підкотилася до горла.
— Навіщо ти таке кажеш? — я відштовхнула його руку, ховаючи очі. — Ніби сам не бачиш, як я мордуюся, намагаючись повернути форму після того, як з’явився наш Данилко…
— Ой, ну чого ти губи дмеш? — чоловік розплився у широкій усмішці. — Це ж я тебе так мотивую! Не даю розслаблятися. По-дружньому, так би мовити, тримаю в тонусі. Тобі ще працювати й працювати над собою, моя дорогенька!
— А може, я якось обійдуся без твоєї мотивації? — мій голос зрадливо тремтів.
Останнім часом його «жартики» просто виїдали мені душу. Я вже боялася зайвий раз дивитися на себе: грудне вигодовування забрало колишню форму, а живіт після того дня, що змінив усе наше життя, досі висів як порожній мішок.
Мені самій було тошно.
— Якби ти бачила себе збоку, сама б реготала, — Сашко шкірив ідеально рівні білі зуби. — Я ж нічого такого не сказав, а ти вже накрутила себе, Бог знає що напридумувала. Знаєш, це навіть кумедно — як жінка починає страждати через почуття провини на порожньому місці.
— Сашку, припини, — я скривилася, ніби від нестерпного зубного болю. — Ти поводишся просто огидно!
— От, я ж кажу! Стільки всього собі нафантазувала! — він по-молодецьки розправив плечі, щиро радіючи. — А я всього-на-всього пожартував. Це був жарт із серйозним обличчям, заюню!
Він підійшов, злегка підчепив моє підборіддя пальцями і поблажливо цмокнув у ніс:
— Ти маєш правильно розуміти чоловічу психологію. Нас реально бавить, як ви не вмієте відрізняти стьоб від серйозних зауважень, одразу починаєте копирсатися в собі. Простіше треба ставитися до життя, солодка моя, і посміхатися частіше! До речі, у тебе там зморшки біля очей намітилися… не зарано?
Він знову зайшовся сміхом і вийшов, гордо несучи голову, а я знесилено опустилася на край ванної.
Хотілося вити. Або просто провалитися крізь землю і назавжди там лишитися.
Ми зустрічалися три роки до весілля. Жили душа в душу, до появи дитинки готувалися і морально, і матеріально, були на сьомому небі від щастя.
Коли саме почалися ці дрібні, дошкульні причіпки — я вже й не згадаю. Тепер здається, що вони були завжди.
— Сонечко, тобі не здається, що зелений — то не твоє? Виглядаєш у ньому як мрець.
— Радосте моя, краще не вари борщ. Це, мабуть, надто складна для тебе страва, там же стільки інгредієнтів.
— Не купуй малому одяг без мене, у тебе геть немає смаку.
І все це — з найдобрішою усмішкою, з обіймами та поблажливими поцілунками. Сашко ж ніби ідеальний: заробляє добре, подарунками балує.
Може й квіти просто так принести. Щоправда, щоразу обов’язково реготне, тицьне той букет мені просто в груди і видасть: «Ніколи не розумів ваших захоплень цим бадиллям у целофані. Накриши з нього салат, воно ж зелене!».
Коли в нас з’явився малюк, чоловік купив мені абонемент у спортзал і суворо наказав ходити тричі на тиждень.
— Я не хочу, щоб моя кохана жінка виглядала як бегемот, — він зробив багатозначну паузу, показово оглядаючи мене з ніг до голови. — Тому доведеться добряче попітніти, лапуню. Набрала ти, звісно, зайвого… чимало.
Мені зовсім не хотілося бути бегемотом.
Тому щоранку, випровадивши чоловіка на роботу, я тяглася на інший кінець міста.
З немовлям на руках і двома величезними торбами: в одній — дитячі речі, в іншій — мої кросівки й форма. Добре, що батьки з розумінням поставилися до мого бажання повернути стрункість і по черзі бавили онука.
Дві години виснажливих тренувань — і знову Данилко на руках, знову торби через плече, знову маршрутка.
— Краса вимагає жертв! — глибокодумно піднімав палець догори чоловік, коли я скаржилася на втому. — Треба, Олено, треба!
Він знаходив ледь помітну складочку на моєму животі (а дитині ж ледь вісім місяців виповнилося!) і докірливо зітхав:
— Я що, дарма тобі спортзал оплачую? — а потім дбайливо цілував у лобик, світло усміхаючись.
Учора він невдоволено скривився:
— Купи собі якусь нормальну блузку, моя пташко. Ця на тобі вже тріщить, наче її на глобус натягнули.
Тому після тренування я, як навіжена, забігла в торговий центр, схопила оберемок якихось кофтинок і пірнула в примірювальну.
Треба було встигнути купити блузку, забрати малого, набрати продуктів, примчати додому, наварити, випрати і прибрати — і все це до його приходу з роботи.
Я похапцем стягувала через голову якусь рожеву тканину. Ґудзики не розстебнула, часу ж обмаль, і пізно зрозуміла, що намертво заплуталася в рукавах.
Еластична тканина здавила обличчя, стало нічим дихати. Я смикнулася, перед очима попливли чорні кола, голова пішла обертом…
— Допоможіть, дівчині в кабінці зле! — літня прибиральниця першою побачила мої ноги в колготках, що стирчали з-під шторки, і здійняла ґвалт.
Мене виплутали з тієї клятої блузки, хтось із покупців мацав пульс і бризкав водою в обличчя. Перше, що я відчула, прийшовши до тями — пекучий сором.
Я лежу на підлозі, майже гола, у самій білизні та колготках, а навколо чужі люди.
Друге — панічний страх: я ж не встигла купити блузку! Увечері знову доведеться терпіти глузливий погляд чоловіка.
«У бегемота немає талії!» — співатиме Сашко, щиро регочучи з того, що дружина знову не зрозуміла його «безневинного» жарту.
«У тебе чоловік — веселун! — скаже він і обійме за плечі. — Уявляєш, як нудно живеться жінкам, у яких чоловіки зануди!?»
Швидка і моя мама приїхали майже одночасно. Згодом забіг і тато з Данилком на руках — їм зателефонувала та сама прибиральниця з мого телефону.
Вона ж допомогла мені одягнутися, м’яко гладячи по голові. Дивилася на бліду, змучену молоду жінку з таким неймовірним розумінням, що я просто розридалася.
— Заморилася, дитино. Ще ж і мале на руках, — зітхнула вона, оглядаючи мій живіт. — От якби, не дай Боже, інсульт який… з ким би синочок лишився?
Я ридала до істерики, поки похмурий лікар не вколов заспокійливе. Потім батьки забрали мене до себе, а тато обережно ніс нашого Данилка, який безтурботно усміхався.
— Відпочивати більше треба, і не нервувати, — порадив лікар на прощання, співчутливо зітхнувши. — Хоча з малим дитям… який там відпочинок.
Удома в батьків я дивилася незмигним поглядом на знайомі квіточки на шпалерах і говорила, говорила, говорила…
Про те, як я втомилася. Що більше так не можу, що просто збожеволію, якщо далі так житиму.
— Зять же непоганий… Не п’є, не курить, гроші в дім несе, — розгублено шепотіла мама на кухні, коли я, виплакавши все, заснула напівсидячи на дивані.
— Ну, то самі розберуться, — тато обережно ляснув долонею по столу. — Ти, головне, зі своїми порадами не лізь. Наговориш зайвого, ще розлучаться, не дай Боже. Буде наш Данилко при живому батькові сиротою рости…
***
Читаючи цей лист, мимоволі замислюєшся про те, як часто під маскою родинного благополуччя і «добрих жартів» ховається справжнє емоційне виснаження. Інколи слова здатні ранити набагато глибше, ніж будь-які вчинки, поступово знищуючи в жінці впевненість і радість материнства.
А як би ви вчинили, почувши таку сповідь від своєї доньки — порадили б терпіти заради збереження сім’ї чи підтримали б її рішення піти?
