Знаєте, буває так, що мовчиш-мовчиш, а потім як прорве! Бо скільки ж можна пояснювати дорослій людині, що ми не хочемо бути масовкою в її “кіно”?
От я тепер і сама до неї не їжджу, і в гості не кличу. Навіть до свекрухи намагаюся вибиратися тільки тоді, коли її там точно не буде. Бо язика вже збила попереджати: “Не знімай нас!”. Та де там! Усе одно потім вилізає в інтернеті.
— Та це хвороба якась! — сміється моя кума Оксана, коли я їй усе це розказую за чашкою кави.
— Зараз такий час, Олю, половина людей своє життя напоказ виставляє. Ну, я ще розумію, коли там раз на рік похвалитися — на море поїхали чи машину купили. Але щоб кожен свій крок у мережу тягнути… Це точно діагноз.
— Ні, Оксано, — хитаю я головою. — У нашої Лізи це не хвороба. Вона собі придумала, що її життя комусь дуже цікаве, і намагається на цьому заробляти. Блогеркою стала, уявляєш?
Зараз же повно таких сторінок, де жінки просто своє життя знімають: що їли, куди ходили, як діти граються. От із серії: “Що бачу, про те й співаю”.
— Ой, та бачила я ті її фото. Що там такого особливого? — відмахується кума.
— Готує, як усі ми. Буває, люди так сфотографують якийсь пиріг, що аж слинка тече. А в неї… ну, борщ. Плаває щось у тій каструлі, часом і не розбереш що. Сирники якісь приплюснуті, я б такі й на стіл чоловікові посоромилася поставити, не те що в інтернет викладати. Невже за отаке “вивертання брудної білизни” ще й платять?
— Та яких там платять! Може, гривень п’ятсот колись і капне, але наша Ліза свято вірить у світле майбутнє. А от нас із Сашком вона вже відверто дістала, — я аж закипаю, як згадаю.
Мені сорок, Сашко на п’ять років старший. Ми обоє працюємо, тягнемо двох дітей: синові вже чотирнадцять, доньці — десять.
Маємо своє житло, стареньку машину. Ну, звісно, є проблеми, але якось вирішуємо їх по мірі надходження, без зайвого галасу. Моя мама живе далеко, за нею доглядає моя старша сестра.
З мамою зараз дуже важко — пам’ять уже не та, з дому сама не виходить, губиться. Тож ми домовилися, що батьківська хата лишиться сестрі, бо на неї впав увесь цей тягар.
У мого Сашка теж є мати й сестра. Свекор пішов з життя кілька років тому. Свекруха в нас жінка ще цілком жвава, їй тільки шістдесят п’ять.
Нещодавно вона здала свою квартиру в Києві квартирантам і перебралася жити на дачу. Підозрюю, просто втекла подалі від міста, щоб молодша донька менше нила й не вимагала щоденної допомоги.
Гроші від оренди свекруха відкладає, трохи витратила на ремонт дачі — треба було свердловину бити й труби міняти. Але, як вона каже: “Поки маю сили — порпаюся в землі, дихаю свіжим повітрям. А як припече — завжди маю куди повернутися”.
Зараз це взагалі модно стало: пенсіонери тікають з міста на природу.
А от Ліза, сестра мого чоловіка… Вона молодша за Сашка на десять років. Мають із чоловіком двокімнатну квартиру в кредиті і трьох дітей!
Ліза щойно відсиділа майже десять років у декретах і взагалі звільнилася. Тягне цю всю сім’ю її чоловік, а вона сидить удома з малечею.
Я не кажу, що в Лізи легке життя. Багатодітна мати — це не жарти. Найстаршій доньці дев’ять, середньому — шість (до школи цього року ще не віддають), а найменшій нещодавно три виповнилося.
На таку ораву ж треба і наварити, і напрати, і за кожним вгледіти!
— А ще ж школа в старшої, гуртки різні. Чоловіка на роботу вирядити, всім увагу приділити. Чесно, як згадаю свої два декрети підряд — то це просто пекло було. А тут така карусель щодня! — кажу я Оксані.
— Вони, звісно, мріють про трикімнатну квартиру, але ж і там з трьома дітьми буде як на вокзалі.
— А на роботу вона взагалі не планує виходити? — дивується кума.
Та куди там! Хоч меншу і хоче наступного року спробувати в садок віддати, але об’єктивно — їй просто ніколи. Старшу на танці вези, середнього до логопеда веди, з меншою гуляй.
Грошей на нянь немає, свекруха хитро злиняла на дачу. Раніше Ліза думала виходити на роботу десь років через п’ять, коли найменша піде до школи і трохи адаптується. А тепер…
— Тепер вона мріє розкрутити свій блог і гребти гроші лопатою! — сміюся я, хоч насправді не до сміху.
— Вона ж із телефоном спить і в туалет ходить. Знімає абсолютно все: що купила в АТБ, як варить макарони, як менша стіну обмалювала, як середній істерику влаштував, як старшу до школи збирали. Якесь суцільне реаліті-шоу. Каже, що людям таке подобається.
Може, колись із того й буде якийсь зиск, але поки що вона просто тріпає нерви всім: і своєму чоловікові, і нашим дітям, і нам із Сашком.
— А її чоловік що, не проти?
— Та ще й як проти! Кому приємно, що твоя фізіономія постійно світиться в інтернеті, і кожна сусідка може обговорити, в яких трусах ти по квартирі ходиш?
Старша племінниця вже руками закривається, як тільки мати телефон наводить. Свекруха теж свариться.
Ліза їй каже: “Мамо, я тільки твої чорнобривці зніму!”, а потім викладає відео, де на пів екрана свекрушина п’ята точка на грядці, або лице перекошене.
— Ой, мені б таке дуже не сподобалося, — киває Оксана. — А за дітей вона не боїться? Зараз стільки неадекватів у мережі, страшно подумати.
— Та мені вже байдуже, боїться вона за своїх чи ні. Зрештою, в них є батько. Дав би Лизі доброго прочухана — зникли б діти з інтернету! Але ж вона нещодавно МОЮ малу в свій блог виставила!
Я як згадаю, мене аж трусити починає. Була наша Марійка в бабусі на дачі. І туди ж Ліза привезла своїх. Дівчата ж однолітки майже, гралися собі надворі.
А ця папараці ходила за ними і знімала! Потім виклала відео з таким сопливим підписом: “Як чудово, коли сестрички граються разом! Це наша Софійка і донька мого брата Марійка”.
— Я як побачила — ледь з глузду не з’їхала! — продовжую я, аж руками розмахуючи.
Одразу набрала Лізу, влаштувала такий рознос, що телефон гарячий був. Вимагала негайно видалити все!
А вона ще й образилася. Бачте, це відео набрало найбільше переглядів і сердечок, всім так сподобалося, “що тут такого, дівчата просто бавляться”.
Я тоді просто тицьнула телефон своєму Сашкові. Ой, як він сестру “причесав”! Там уже без церемоній було. Відео вона, звісно, видалила. Але мене ж уже заїло!
Сіла я гортати той її блог… і що ти думаєш? Це ж не вперше! Там ще кілька фотографій моїх дітей знайшлося. Довелося дзвонити вдруге і вимагати тотальної зачистки.
— Подумаєш, цяця яка, — пирхала потім Ліза. — У мене ж не мільйон підписників. Ну побачило сто людей твою дитину, і що? Хтось її запам’ятав? На рівному місці трагедію роздула і мене з рідним братом лобами зіткнула!
А мені, знаєте, байдуже — сто людей чи тисяча. Я маю право на своє приватне життя. І мої діти теж. Хочеш вивертати свої труси на публіку — будь ласка.
А мене не чіпай. У мене на сторінці — тільки квіточки, коти, краєвиди якісь. Жодного фото дітей чи чоловіка. Я цього терпіти не можу!
От і вирішила: поки вона не награється в ту свою “популярність”, я навіть в одній кімнаті з нею знаходитися не хочу. А там — час покаже.
***
Від редакції:
І справді, сучасний світ диктує свої дивні правила. Межа між особистим і публічним стирається так швидко, що ми не завжди встигаємо зрозуміти, де закінчується звичайна розповідь і починається порушення чужих кордонів. Можливо, бажання ділитися всім підряд — це просто крик про дефіцит живого, теплого спілкування?
А як ви вважаєте, чи має право родина вимагати від родичів “інформаційної тиші”, і де проходить межа між дружнім фото і вторгненням у приватний простір?
