Той ранок на дачі мав би пахнути щастям. Галина Петрівна встала вдосвіта, ще й сонце не зійшло. Намісила тіста, напекла цілу гору пухких оладок, дістала з прохолодного льоху найкраще малинове варення.
Вона так чекала цих канікул! Думала, буде як колись із її дітьми: гамір у дворі, засмаглі носи, збиті коліна і миска парного молока на веранді.
Але замість дитячого сміху з кімнати долинуло знайоме «пікання» і мертве синє світло екранів — восьмирічний Максимко і десятирічна Ліза прокинулися й одразу вхопилися за телефони.
Вони гостювали тут лише третій день, а Галина вже почувалася так, ніби власноруч розвантажила вагон із вугіллям. Не від фізичної втоми, ні. А від глухої невидимої стіни, об яку розбивалася вся її турбота.
— Діти, снідати! — гукнула вона, розставляючи тарілки з гарячими, рум’яними оладками.
— Я не хочу ці оладки, — затягнула Ліза, навіть не кліпнувши оком від екрана. — Мама завжди купує млинці в супермаркеті, вони смачніші. Там начинка солодка.
— А я хочу пластівці! — підхопив Максим. — Ми вдома тільки шоколадні кульки з молоком їмо.
Галина важко зітхнула. Вона ж три години біля плити стояла, компот зі свіжої смородини варила…
— Пластівці — це не їжа, — стримуючи гіркоту, сказала жінка. — Їжте нормальне, гаряче.
— Бабуню, а можна я взагалі не буду? — не вгамовувався малий. — Мені треба рівень у грі пройти.
— Не хочете — не треба. Голодними сидітимете, — сухо відрізала вона.
З-поза сараю лунко гупав молоток. То дід Микола майстрував гойдалку. Третій день, бідний, вовтузився з тими дошками й канатами — все хотів онукам сюрприз зробити.
— А коли ми додому поїдемо? — знічев’я спитала Ліза, невдоволено відколупуючи виделкою краєчок оладки.
— Через місяць. Батьки ж на роботі, — відказала бабуся.
Дівчинка так скривилася, ніби їй присудили довічну каторгу.
— Онуки, агов! Ходіть-но помагати! — гукнув знадвору Микола Іванович, тягнучи важку дошку. — Чоловіча робота чекає!
Максимко неохоче відклав планшет і поплентався у двір. Став, тримає ту дошку двома пальцями, поки дід дірки свердлить.
— Діду, а нащо нам ця гойдалка? — буркнув малий. — У нас у дворі, в місті, круті майданчики є.
— Так ця ж своя, особлива! — відсапуючись, усміхнувся чоловік. — Своїми руками зроблена.
— А можна я піду? У мене там монстр не добитий.
Микола вимкнув дриль. Глянув на онука з-під сивих брів. Колись їхній син з рук інструменти вихоплював, а цьому — якихось віртуальних монстрів подавай.
— Іди, — спересердя махнув рукою дід. — Добивай свого монстра.
На обід Галина наварила гречки з тушкованим м’ясом, накришила салату — огірочки, помідори, все своє, з грядки, пахуче. А діти сіли за стіл із такими кислими мінами, хоч плач.
— Знов каша… — застогнав Максим. — От би зараз піцу замовити.
— Піца — це не їжа, а суцільна хімія, — вкотре завела свою пісню бабуся.
— Зате смачна хімія! — буркнула Ліза. — А ця гречка — як трава.
— Ця «трава» силу дає, — втрутився дід Микола, сідаючи до столу. — Здоровими виростете.
— Я не хочу бути здоровою, я хочу піцу! — відрізала мала.
У Галини аж око засіпалося. Вона ж найкращі шматочки м’яса вибирала, тушкувала, старалася…
— Їжте, що дають, — суворо мовила вона. — Он в Африці діти голодують.
— То хай наша каша туди і їде, — огризнувся Максим.
Після обіду дід повів їх до пісочниці. Сам збив, пісок привіз, через сито кожну грудочку просіяв.
— Отакої, грайтеся! — зрадів він. — Пасочки ліпіть, замки будуйте.
— Діду, мені десять років! — пирхнула Ліза. — Пасочки — це для малявок.
— А мені цей пісок до рук липне, фу, — додав малий.
Микола Іванович розгублено кліпав очима. Стільки труда вклав…
— Ну, то ходімо на город, — не здавався він. — Покажу, як огірочки ростуть.
Діти нехотя попленталися слідом. Галина саме поливала грядки з лійки.
— Дивіться, яке диво! — дід зірвав пухирчатий зелений огірок. — Гризніть, прямо з куща, солоденький!
— Він брудний, — скривилася Ліза. — Там, певно, черв’яки є.
— Діду, ми підемо в хату? — заканючив Максим. — Там вай-фай краще тягне.
— Який ще інтернет? Ви ж на природі! — обурився старий.
— Скучна у вас природа. Вдома цікавіше.
Галина випросталася, витерла руки об фартух. Усе життя вона мріяла, щоб онуки бігали босоніж по цій траві, як колись їхні батьки. А виявилося, що все це дарма.
— Ідіть у хату, — глухо сказала вона. — Сидіть у своїх телефонах.
Діти радісно дременули до будинку, а вона так і залишилася стояти з лійкою посеред грядок.
Увечері — знову битва. Галина насмажила риби, наварила молодої картопельки. Тричі кликала до столу, перш ніж вони зволили відірватися від екранів.
— Це що, риба? — Ліза погребувала навіть виделкою торкнутися. — Я таке не їм.
— Там же вітаміни, дитино… — втомлено сказала Галина.
— А я люблю тільки картоплю фрі, — вставив свої п’ять копійок Максим.
— Та то ж отрута! Її в старій олії смажать, яку сто разів перекип’ятили! — не витримав дід.
— Зате смачно. І з кетчупом!
— У мене ж помідори свої, м’ясисті, краще за будь-який кетчуп… — запропонувала бабуся.
— Вони кислі, — похитали головами діти.
Надворі кумкали жаби, цвіркотіли коники. Колись ці звуки тішили душу, заспокоювали, а зараз лише дратували. Галина півдня простояла біля плити, а онуки жували через силу, ніби їм гіркі ліки до рота заливали.
— Завтра в ліс підемо, — спробував розрядити обстановку дід. — Суниці вже поспіли.
— Там комарі! І болото! — занила Ліза.
— І кліщі! Мама казала, що там небезпечні кліщі!
— Та які кліщі, вдягнемося як треба, — переконував Микола. — Зате ягоди які солодкі…
— У супермаркеті в пластикових лоточках чистіші продаються, — добила дівчинка.
Галина відклала виделку. Шматок в горло не ліз.
Два тижні злетіли, як один суцільний кошмар. Щодня — боротьба за кожен сніданок, обід, вечерю, за прогулянки, за хвилину без гаджета. Галина почувалася злою мачухою з казки, яка змушує дітей їсти гидоту і жити в нудьзі.
— Бабусю, а коли вже батьки приїдуть? — спитала Ліза за черговим обідом.
— Ще через два тижні.
— Ого, як довго… — протягнув Максим. — Вдома так класно було.
— А що вам вдома краще? — поцікавився дід.
— Усе! Їжа смачніша, розваг повно.
— А тут що, розваг нема? Гойдалка є, пісочниця, ліс поруч…
— Та це ж для малявок все, — презриво пирхнув хлопчик.
Слова вдарили болючіше за ляпас. Галина серцем рвалася, готувала домашнє, вигадувала заняття, а вони просто перекреслили всі її старання.
— То сидіть у телефонах, якщо ми такі нудні, — кинула вона.
— Ура! — радісно вереснули малі й побігли до своїх екранів.
Микола Іванович поклав свою важку, шорстку руку дружині на плече.
— Не крає серце, Галю. Вони ще малі, не розуміють.
— Усе вони розуміють, Колю, — гірко відповіла вона. — Просто ми їм чужі. Ми їм не цікаві.
— Може… справді купити їм ту піцу? Один раз? — здався чоловік.
— Ні. Не будемо ми потурати капризам, — твердо сказала вона. Але в душі вже давно опустила руки.
Останній тиждень тягнувся нестерпно довго. Діти відверто рахували дні до від’їзду, а старі почувалися наглядачами. Навіть виїзд у містечко не врятував — онуки скиглили, що хочуть у розважальний центр, а не в краєзнавчий музей.
— Обідати! — вкотре покликала бабуся.
— Знов твоя їжа… — пробубонів Максим, всідаючись за стіл.
— А чим тобі мої котлети не вгодили? — спитала Галина, ставлячи повну тарілку.
— Вони несмачні. Вдома мама краще робить, — чесно відрізала Ліза.
— І як же вона їх робить? — примружився дід.
— З морозилки дістає і в мікрохвильовці гріє. Швидко і смачно!
Галина мовчки дивилася на ті котлети. Зі свіжого фермерського м’ясця, з цибулькою, в панірувальних сухариках… Смажені на свіжій олії. А вони мліють від фабричних напівфабрикатів.
— Можна колу? — спитала дівчинка.
— Ні, пийте компот.
— Він не солодкий! В колі більше цукру.
Жінка мовчки встала і вийшла на кухню. Їй треба було побути самій, заховатися, щоб не зірватися і не наговорити зайвого. За вікном буяло літо, пахли чорнобривці, наливалися соком яблука.
А в душній хаті сиділи її рідні онуки, яким усе це було абсолютно не потрібне. Який сенс у цій красі, якщо діти її просто не помічають?
Нарешті настав день від’їзду. Коли ввечері на подвір’я заїхала машина, Ліза з Максимом кинулися до батьків так, ніби їх визволили з неволі.
— Ну як ви тут? — щебетала донька, обіймаючи матір. — Не дуже малі вередували?
— Та нормально… — зціпивши зуби, збрехала Галина. — Все добре.
— А нам було нудно! — одразу здав Максим. — Ду-у-уже нудно.
— І несмачно! — підтакнула Ліза.
Батьки перезирнулися. Галина відчула, як щоки заливає пекучий рум’янець.
— Діти, що ви таке кажете? — м’яко дорікнула мама. — Бабуся ж для вас старалася.
— Та правда сумно так було! Ні розваг, нічого, самі грядки.
— І гойдалка дитяча, — скривилася Ліза. — Для малюків.
Дід Микола стояв осторонь. Галина бачила, як під старенькою сорочкою дрібно тремтять його плечі від образи, як добіла стиснулися жилаві кулаки.
— Добре, збирайтеся, поїхали додому, — зітхнув зять.
— Ура-а-а! Додому!
Машина зникла за поворотом, лишивши по собі хмарку куряви. Дача вмить спорожніла. Галина безцільно блукала кімнатами, збираючи забуті фантики та шкарпетки.
Микола мовчки сидів на тій самій гойдалці, яка так нікому й не знадобилася.
— Може… ми справді щось робили не так? — тихо спитала жінка, сідаючи поруч із чоловіком.
— Не знаю, Галю. Ми робили, як уміли.
— Пам’ятаєш, як наші малі сюди рвалися? — змахнула сльозу Галина. — Марійка з грядок не вилазила, а Сергій з тобою той сарай будував…
— Інший час був. Вони ж розваг інших не мали.
— А може, це ми просто старі стали? Відстали від життя, сучасних дітей не розуміємо?
— Не старі ми! — гарячково заперечив чоловік. — Просто діти зараз… розпещені.
Але в глибині душі Галина сумнівалася. Може, і справді її котлети — то вчорашній день? Може, гойдалка примітивна? Може, город — то смертельна нудьга для сучасної дитини?
Увечері подзвонила донька:
— Мам, ти тільки не бери близько до серця те, що малі наплели…
Галина поклала слухавку, сіла біля темного вікна і тихо, гірко заплакала. Цілий місяць вона вставала вдосвіта. Готувала, пекла, смажила. Цілий місяць Микола стругав ті дошки, збивав натертими мозолями ту нещасну пісочницю. А в результаті — «несмачно і нудно».
Ні. Більше вона ніколи не забере їх на канікули до себе. Навіщо мучити і їх, і рвати серце собі?
***
Часи змінюються швидше, ніж ми встигаємо до них пристосуватися, і часом найглибша прірва пролягає не між містом і селом, а між поколіннями. Ми прагнемо передати онукам ту турботу, яку розуміємо і цінуємо ми: через гарячий пиріжок, пахучу грядку чи зроблену власноруч гойдалку, але не усвідомлюємо, що їхня «мова радості» сьогодні вже зовсім інша.
Як ви вважаєте, чи варто старшому поколінню ламати себе, підлаштовуючись під сучасні реалії, чи сучасним дітям усе ж корисно хоч іноді пожити «по-старому»?
