Марійка сиділа на ґанку й фарбувала нігті в яскраво-червоний. Із сінника пахло свіжоскошеною травою, з хліва мукала корова, а вона уявляла себе в модному столичному офісі з кавоваркою та скляними стінами.
— Ти б хоч грядки прополола, — зітхнула мати. — Не дай Боже, батько побачить…
— Мамо, я юристкою буду, а не колгоспницею, — закотила очі дочка. — Он, Петрик нехай поле, йому не звикати.
— Дурна ти, Марійко, — мати похитала головою. — Петрик хоч трактор водить як Бог, а ти…
По вулиці загурчало — новенький «Джон Дір» повертався з поля. Петрик за кермом, засмаглий, у білій майці, навіть не глянув у їхній бік. А раніше завжди голову звертав, як повз проїжджав.
— От і правильно, — буркнула Марійка, дмухаючи на нігті. — Нічого витріщатися.
— Ой, гляди, донечко, — мати присіла поруч, — як би потім не пошкодувати. Петрик же він непростий хлопець. Знаєш, як у народі кажуть: «Не той багатий, хто грошей назбирав, а той, хто з землею дружити не розучився».
— Ой, мамо, починається, — Марійка поморщилася. — Яка земля? Двадцять перше століття надворі! Он Світланка, подруга моя міська, на юриста вивчилася — тепер в офісі сидить, зарплата як у татка мого. А роботи — тільки за комп’ютером клацати.
Мати хотіла щось відповісти, але тут на подвір’я заїхала голованівська автівка.
Батько вийшов похмурий, кинув:
— Марійко, марш на город. Не для того я тебе в приватну школу возив, щоб ти тут манікюри наводила.
— Тату, але я ж…
— Ніяких «але»! Хочеш у місто — доведи, що роботи не боїшся. А то дивись, — він усміхнувся, — юрист знайшовся. Знаєш, скільки їх там, у місті? Як собак бездомних.
— Зате не як у нас — коровам хвости крутити, — огризнулася Марійка, але встала. І тут же охнула — свіжий лак розмазався об перила.
— От тобі й маєш, — задоволено хмикнув батько. — А Петрик, між іншим, другий трактор отримує. Такими темпами скоро свою фермерську справу відкриє…
— Дуже треба, твій Петрик, — Марійка сердито здирала залишки лаку. — Увечері всі справи перероблю, а зараз до Вірки піду, вона з міста повернулася, сукню нову привезла…
— До якої Вірки? — батько нахмурився. — До Степанової, чи що? Та, що на першому курсі вилетіла?
— Ну і що, що вилетіла, — Марійка підняла підборіддя. — Зате тепер у торговому центрі працює, на касі. І зарплата пристойна, і руки чисті!
Батько крякнув, хотів щось сказати, але тут на подвір’я влетів сусідський хлопчисько:
— Дядьку Михайле! Там це… У нижньому полі трактор загруз. Із зерном. А Петрик один не справляється!
— От дідько… — батько кинувся до машини. — Марійко, а ну швидко в чоботи і за мною. Нічого тут прохолоджуватися.
— Я не поїду! — вона тупнула ногою. — У мене джинси нові!
— А ну марш у машину! — гаркнув батько так, що навіть мати здригнулася. — Хочеш юристкою бути? Ось і подивишся, як справжні справи вирішуються!
Коли під’їхали до поля, Марійка охнула.
Величезний трактор із причепом зав’яз у розкислій після дощу землі по самі осі. Петрик, перемазаний грязюкою, возився біля коліс.
— Що тут? — крикнув батько, вистрибуючи з робочої автівки.
— Об’їзну дорогу розмило, — Петрик випростався, мигцем глянув на Марійку. — Думав, тут проскочу. Не розрахував.
— А зерно-то хоч не підмокло?
— Начебто ні. Але якщо до вечора не витягнемо…
Марійка стояла біля машини, переминаючись у гумових чоботах.
Джинси вже забризкало брудом, вітер тріпав волосся. «І чого вони всі з цим зерном носяться? Подумаєш, важливість…»
— Гей, голованівська дочко! — окликнув Петрик. — Не боїшся забруднитися? Іди сюди, підсобиш.
— Дуже треба, — фиркнула вона, але батько підштовхнув у спину:
— Іди!.Подивимося, на що годишся окрім нігтів фарбованих…
Через годину Марійка вже не пам’ятала ні про джинси, ні про манікюр.
Вони тягали дошки, підкладали під колеса, Петрик заводив трактор, але той тільки глибше заривався в багнюку. Від напруги обличчя тракториста стало зовсім червоним.
— Може, другий трактор підігнати? — запропонував батько.
— Немає часу, — Петрик похитав головою. — Дощ збирається, бачите? Якщо поллє — тут до ранку простоїмо.
Марійка, дивлячись на їхню метушню, раптом згадала:
— А якщо там, — вона махнула рукою в бік лісу, — є старі колоди? Ми їх бачили, коли по гриби ходили. Їх можна підкласти…
Петрик із батьком переглянулися.
— А й справді, — батько ляснув себе по лобі. — Точно, там після вирубки залишилися. Добротні, дубові…
— Веди! — Петрик рішуче хитнув головою. — Тільки швидше, хмара он яка насувається…
Вони вчотирьох — батько, Петрик, Марійка і механік дядько Василь, що приспів, — ледве дотягли дві здоровенні колоди. Поклали перед колесами.
— А тепер найголовніше, — Петрик витер піт. — Марійко, ти в кабіну залізай.
— Навіщо це? — вона позадкувала.
— А за тим, що вага потрібна додаткова. На заднє сидіння сядеш.
Батько хмикнув:
— Давай-давай, не бійся. Петрик — найкращий тракторист у районі.
У кабіні пахло соляркою і чомусь яблуками.
Марійка скоса глянула — на приладовій панелі справді лежало червонобоке яблуко.
— Тримайся міцніше, — Петрик завів мотор. — Зараз трусоне.
Трактор заревів, Марійка вчепилася в сидіння. Колеса провернулися раз, другий… І раптом машина рвонула вперед, вискакуючи з грязьового полону.
— Ур-р-ра! — закричала вона, забувши про все на світі.
— А ти молодець, — Петрик глянув через плече. — З колодами — це ти здорово придумала.
І від його погляду чомусь стало жарко, хоча в кабіні працював вентилятор…
До вечора вони все-таки промокли — поки зерно перевантажували та техніку заганяли. Марійка й не помітила, як втягнулася в роботу. Навіть не пискнула, коли останній мішок допомагала перетягувати.
— Ну що, юристко, — підморгнув батько, — а казала — не панська це справа?
— Та годі тобі, тату, — вона зніяковіло одягнула брудну футболку. — Просто… ну, треба було допомогти.
— Перевдягайся і до нас на вечерю, — раптом сказав Петрик. — Мати борщ учора варила — пальчики оближеш. І пирижків напекла.
— Чого це я піду? — спалахнула Марійка, але батько вже підштовхнув до дому:
— Іди говорю. Тітка Галина, може, й характером сувора, а борщ у неї й справді знатний.
Вдома, розглядаючи себе в дзеркалі, Марійка охнула: волосся розтріпане, на щоці смужка бруду, джинси вбиті…
А в міському офісі зараз дівчата на підборах, з укладками…
Але чомусь уперше за довгий час ця думка не викликала звичної туги за міським життям.
До Петрикового дому вона йшла як на страту. Переодяглася в сарафан, волосся заплела — начебто просто, а серце колотилося. «От ще, — смикнула себе, — подумаєш, тракторист…»
Тітка Галина зустріла на порозі, оглянула уважно:
— А я думала, не прийдеш. Горда надто.
— Я не горда, — буркнула Марійка. — Просто…
— Знаю-знаю, у місто зібралася. Усі ви тепер у місто рветеся. А користі від цього?
За столом Петрик сидів притихлий, незвичайний якийсь — чистий, у сорочці. Борщ і справді виявився чудовий. Марійка навіть добавки попросила, забувши про свою вічну дієту.
— От це правильно, — задоволено кивнула тітка Галина. — А то нині дівки всі худі якісь, тільки й знають, що по телефонах своїх клацати. А у нас в селі казали:
«Не та господиня, що гарно говорить, а та, що борщ варить та хліб пече».
— Мамо, — поморщився Петрик, — ну чого ти знову…
А Марійці раптом не образливо стало. Навпаки, тепло якось на душі. Затишно.
Після вечері Петрик зголосився провести. Йшли мовчки повз палісадники, де доцвітав бузок. Десь далеко гуркотіло — видно, гроза ще не пішла зовсім.
— Знаєш, — раптом сказав він, — я ж теж у місто збирався. Після школи. До автомеханічного вступати хотів.
Марійка навіть зупинилася:
— Правда? А чого ж не поїхав?
— Та ось… — він усміхнувся. — Батько захворів тоді сильно. Хтось повинен був техніку взяти. А потім… Потім зрозумів, що моє це. Земля, трактор, свіже повітря. Не зміг би я в місті — у заторах, в офісі…
— А я ось зможу, — сказала вона, але якось невпевнено.
— Правда? — він зупинився, подивився прямо в очі. — А по-моєму, ти сьогодні інше показала. Як очі горіли, коли трактор витягли! Я ж бачив.
Марійка хотіла огризнутися, але раптово зрозуміла — правий він. Давно вона себе такою живою не відчувала.
— Гаразд, — буркнула примирливо, — може, й не все так однозначно…
— Знаєш що? — раптом пожвавішав Петрик. — Приходь завтра на світанку. Покажу тобі дещо.
— Це що ще за побачення на світанку? — фиркнула Марійка, але щоки зрадницьки спалахнули.
— Прийдеш — дізнаєшся, — він підморгнув і закрокував геть, насвистуючи.
Усю ніч вона крутилася, то вирішуючи нікуди не йти, то поглядаючи на годинник.
А о четвертій ранку вже стояла біля дзеркала, прикидаючи, що одягти.
«Зовсім здуріла», — сварила себе, але руки самі потяглися до улюбленого сарафана.
Петрик чекав біля околиці, притулившись до трактора.
— Залазь, — скомандував замість привітання. — Тільки тихо, все село розбудиш.
— Куди це? — вона з побоюванням подивилася на кабіну.
— На верхнє поле. Там таке… — він зам’явся. — Загалом, сама побачиш.
Трактор неспішно повз угору, сонце тільки-но піднімалося з-за лісу. І раптом…
…І раптом Марійка ахнула.
З висоти верхнього поля все село було як на долоні, а над ним піднімався туман — рожевий у променях сходячого сонця.
Церква на пагорбі немов пливла в цій мареві, дахи будинків (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) блищали росою, а далі, до самого обрію, розкинулися поля — золоті, зелені, кожне зі своїм відтінком.
— Красиво? — тихо запитав Петрик.
Вона тільки кивнула, боячись сполохати момент.
— Я сюди часто приїжджаю вранці, — продовжував він. — Дивлюся і думаю: ось воно, справжнє. Не в цих твоїх офісах скляних…
— Петре, — вона повернулася до нього. — А правда, що ти своє фермерське господарство хочеш відкрити?
— Правда, — він посерйознішав. — Уже і бізнес-план склав, і техніку придивився. Тільки…
— Що?
— Та ось, юриста доброго не вистачає, — він глянув лукаво. — Документи оформляти, договори складати…
У Марійки перехопило подих.
Чи то від цього погляду, чи то від того, як вправно він усе придумав.
— А може… — почала вона й осіклася.
— Що «може»? — Петрик присунувся ближче.
— Може, і правда, не обов’язково в місто їхати, щоб юристом стати? — випалила вона на одному диханні.
— Зараз же дистанційне навчання є…
Він мовчав, тільки усміхався якось по-особливому.
А потім дістав з кишені яблуко — таке ж червонобоке, як учора в кабіні.
— Знаєш, що бабця моя каже? «Де народився, там і згодився». Ти ж теж тутешня, Марійко. Як не крути, а коріння твоє тут.
— Ой, знову ти за своє! — вона жартівливо штовхнула його в плече. — Прямо як мій батько…
— А голова — чоловік розумний, — Петрик раптом став серйозним. — Знаєш, що він мені вчора сказав? «Не ганяйся, — каже, — за Марійкою. Сама прийде, якщо судилося».
— Це він тобі прямо так і сказав? — Марійка навіть підвелася від обурення. — А мене запитати не треба?
— А що тебе питати? — Петрик незворушно простягнув їй яблуко. — Ти ж у місто зібралася. До скляних стін своїх.
Вона взяла яблуко, покрутила в руках. Сонце вже піднялося вище, туман розсіювався. Десь унизу замукали корови — виганяли на пасовище.
— Знаєш що, — раптом рішуче сказала Марійка. — Давай свій бізнес-план показуй. Подивимося, що там юристові правити доведеться.
— Прямо зараз? — він не приховував радості.
— А чого тягнути? — вона надкусила яблуко. — Тільки… це не означає, що я згодна. Поки тільки подивлюся.
— Звісно-звісно, — закивав Петрик, але очі видавали — ні на секунду не повірив.
І правильно зробив.
Додому вона повернулася, коли сонце вже щосили палило. Мати поралася біля плити, батько читав газету.
— Де пропадала? — запитав, не піднімаючи очей.
— Та так… — Марійка зам’ялася. — Тату, а правда, що для фермерського господарства багато паперової тяганини?
Газета повільно опустилася. Батько переглянувся з матір’ю, та сховала посмішку.
— Ну, припустимо, — протягнув він. — А що?
— Та ось, думаю… — вона набрала повітря. — Може, мені на юридичний заочно вступити? А практику тут проходитиму. У нас же в районі стільки фермерів…
— У Петрика, чи що? — хмикнув батько.
— І в Петрика теж, — вона підняла підборіддя. — А що? Він розумний. І взагалі…
— Гаразд-гаразд, — батько підняв руки. — Справа молода. Тільки врахуй — раз вирішила залишитися, тримайся до кінця. Це тобі не в місті, тут характер потрібен.
— Впораюся, — сказала вона твердо. — Я ж твоя дочка.
Серпень видався спекотним.
Марійка металася між подачею документів до вишів та допомогою Петрикові з оформленням землі під майбутнє господарство.
— Ось тут, дивись, — тицяла вона пальцем у ноутбук. — У статуті треба все чітко прописати. А то податкова причепиться…
— Ти коли результати дізнаєшся? — перебивав він, непомітно присуваючись ближче.
— Сьогодні повинні списки вивісити на сайті, — у неї тікало серце від цієї близькості. — Тільки не відволікай!
У день оголошення результатів у Марійки вдома зібралися всі: батько, мати, тітка Галина і, звичайно, Петрик.
Він переминався з ноги на ногу, тримав у руках букет польових квітів.
Марійка раз у раз оновлювала сторінку приймальної комісії.
Коли вона нарешті закричала «Пройшла!», Петрик підхопив її і закружляв.
— А тепер, — сказав серйозно, поставивши на землю, — давай договір складати. Про спільне ведення господарства.
— Це який ще договір? — вона примружилася.
— Ну як який? — він усміхнувся. — Шлюбний!
— Петре! — вона почервоніла. — Я ж тільки вступила…
— От і добре, — подав голос батько. — До наступного літа якраз все встигнемо підготувати. І весілля, і контракти ваші фермерські…
Марійка хотіла заперечити, але подивилася на щасливе обличчя Петрика і промовчала.
Зрештою, найважливіші договори пізнаються у справі.
А справа у них намічалася велика.
Гарного вам настрою, любі наші читачі! 
