Знаєте те щемливе відчуття, коли до обідньої перерви залишаються лічені хвилини, і ти вже подумки смакуєш свій домашній, з любов’ю приготований обід?
От і Марина весь ранок мріяла про свої запечені грибочки під ніжною сирною скоринкою.
Жінка через проблеми зі здоров’ям сиділа на суворій дієті, тому над цим жульєном вона чаклувала вчора мало не дві години, вивіряючи кожен грам.
І от, нарешті, довгоочікувана перерва. Марина радісно заходить на офісну кухню, а там…
— Ой, Маринко, а я якраз твій жульєн доїдаю!
Світлана з неприхованим задоволенням облизала пластикову виделку і зазирнула в майже порожній прозорий судочок.
— Ти навіть не уявляєш, яка це смакота! Щоправда, я б солі крапельку більше додала, для гостроти, а так — просто кулінарний шедевр. Справжній ресторанний рівень!
Марина, дивлячись на порожню тару, в якій ще пів години тому лежав її єдиний обід, просто остовпіла.
— Світлано, це був мій обід!
— Та годі тобі, Марин, не дуйся!
Світлана безтурботно махнула рукою, відсуваючи вилизаний судочок на край столу.
— У мене сьогодні такий дурдом зранку, ти не уявляєш. Спочатку мамі лікаря викликала, перехвилювалася, потім гаманець удома в поспіху забула, а картку, уявляєш, банк заблокував. Коротше, врятувала ти мене сьогодні. Справжня подруга, чесне слово!
— Врятувала? А я, по-твоєму, що маю тепер їсти? Я вчора дві години на кухні стояла, підбирала спеції, запікала це все. Світлано, я на спеціальному харчуванні!
— Ну хочеш, я тобі сухарик дам?
Світлана полізла у свою неосяжну сумку і вивудила звідти розпочату пачку.
— У мене там лежать житні, з часничком, дуже ситні. На, тримай, мені не шкода.
— Сухарик замість повноцінного гарячого обіду? Свето, ми ж це вже обговорювали минулого тижня. І позаминулого також.
— Ой, не заводь знову цю платівку.
Світлана важко зітхнула, встала і солодко потягнулася.
— Невже тобі для близької людини їжі шкода? Я б на твоєму місці тільки пораділа, що подруга не голодує.
Марина нічого не відповіла. Вона мовчки розвернулася, взяла свій порожній судочок і вийшла з кухні, відчуваючи, як до горла підкочується гіркий клубок образи.
***
У кабінеті стояв звичний робочий гомін. Гудів кондиціонер, дівчата жваво обговорювали квартальний звіт. Марина сіла за свій стіл, намагаючись зосередитися на цифрах, і тут її шлунок жалібно й гучно забурчав на всю кімнату.
— Маринко, ти чого така бліда?
Раптом запитав колега з сусіднього столу.
— Сталося щось? Може, тиск підскочив?
Відповісти Марина не встигла — до кабінету вихором влетіла Світлана, гепнулася на своє крісло і гучно заторохтіла:
— Марин, слухай, а ти завтра що готуватимеш? Зроби ту запіканку з кабачками і фаршем, га? Вона в тебе така ніжна виходить, просто тане в роті. Тільки зроби порцію трохи більшу, бо сьогодні жульєну мені малувато здалося, не наїлася я!
Кілька колег миттєво відірвалися від моніторів і з подивом обернулися на її дзвінкий голос.
Марині стало раптом страшенно незручно. Вона спалахнула до самих коренів волосся.
— Світлано, давай обговоримо твої гастрономічні побажання в коридорі, будь ласка. Припини!
— А чого в коридорі?
Світлана щиро здивовано округлила очі.
— Ми ж не секрети державні тут обговорюємо. Чи ти жадібна така? Дівчата, ви подивіться на неї, вона через кабачки секретність розводить!
— Світлано, я дуже прошу, вийдімо.
Повторила Марина, рішуче встаючи з-за столу.
Вони вийшли в порожній коридор біля запасного виходу.
— Свето, мені це вкрай неприємно.
Почала Марина, намагаючись тримати голос рівним.
— Будь ласка, почуй мене: припини без дозволу брати мою їжу зі спільного холодильника. Це переходить усі межі.
— Марино, ти зараз це серйозно кажеш? Ти через пару ложок їжі влаштувала цю сцену на очах у всього відділу? Тобі самій не смішно?
— Я не влаштовувала сцену, це ти почала кричати про запіканку на весь кабінет! Я прошу тебе поважати мою працю і мій час. Я встаю о шостій ранку, щоб приготувати собі корисний обід. У мене лікувальна дієта, лікарі прописали суворий режим харчування, ти ж чудово про це знаєш!
— Та яка там дієта, Господи!
Світлана зневажливо пирхнула і махнула рукою.
— Тобі худнути, чи що, треба? Ти й так як тріска, скоро вітром здуватиме. Я думала, ми близькі люди, споріднені душі. Допомагаємо одна одній у складних ситуаціях. А тут — трагедія світового масштабу через якісь гриби.
— Ти хоч раз за останній рік принесла обід для мене? Чи хоча б поцікавилася, чи не залишуся я голодною, перш ніж спустошити мій судочок?
— Ой, почалося… Знову…
Світлана демонстративно закотила очі.
— Ми п’ятнадцять років дружимо, Марино! Я щиро вважала, що між нами давно немає цих формальних умовностей. Якби ти прийшла і з’їла мій обід, я б слова кривого не сказала, чесне слово! Я б тільки посміялася.
— Світлано, в цьому й проблема. Ти не носиш обіди. Ти взагалі не готуєш удома!
— Бо в мене немає на це зайвого часу! У мене мала дитина, чоловік, два підробітки вечорами, я кручуся як білка в колесі! А ти одна живеш у своє задоволення, тобі робити нічого вечорами, от ти й стоїш годинами біля плити, розважаєшся.
Могла б і про подругу подумати, знаючи, в якому я ритмі живу. Добре, проїхали. Не думала я, звісно, що ти настільки дріб’язкова.
Світлана різко розвернулася, всім своїм виглядом демонструючи глибоку, вселенську образу, і гордо пішла в кабінет.
Наступного дня Марина вирішила підійти до питання харчування інакше. Не розуміє людина по-доброму? Значить, діятимемо прямо і без натяків.
Вона поклала свій обід у щільний непрозорий пакет, зав’язала його на кілька міцних вузлів і приклеїла зверху аркуш паперу, на якому великими чорними літерами вивела: «Марина. НЕ ЧІПАТИ».
Коли настала довгоочікувана перерва, Марина спустилася на кухню в чудовому настрої.
Вона була на сто відсотків упевнена: після вчорашньої розмови і такого однозначного напису Світлана не ризикне піти на відкритий конфлікт.
Проте… її пакета на полиці холодильника не було.
За столом біля вікна, спиною до неї, сиділа Світлана. А перед нею стояла тарілка, в якій красувалися парові курячі котлетки і дикий рис — Маринин дієтичний обід.
— Світлано!
Марина не витримала і зірвалася на крик.
— Ти знову?! Ти бачила, що там було написано моє ім’я? Там було написано «НЕ ЧІПАТИ»!
На кухні саме пили каву двоє дівчат із сусіднього відділу маркетингу. Вони миттю замовкли, з цікавістю переводячи погляд з однієї жінки на іншу.
— Марин, чого репетуєш?
Світлана абсолютно спокійно, не змигнувши оком, прожувала шматочок котлети і делікатно промокнула губи серветкою.
— Я бачила твою записку. Але розумієш, у мене сьогодні цукор різко впав, голова запаморочилася, мені терміново треба було з’їсти щось тепле і білкове. Я б просто в непритомність упала прямо на робочому місці. Ти цього хотіла?
— Ти могла спуститися в буфет на першому поверсі! Там завжди є свіжа їжа!
— Ой, там черга кілометрова, а мені звіт треба здати за двадцять хвилин, шеф лютує. І взагалі, Марин, мушу тобі сказати, що цього разу солі зовсім мало, котлети вийшли прісними і якимись безсмачними. Рис теж сухуватий, ти його, мабуть, не доварила. Несмачно, коротше.
— Тоді нащо ти їх їси, якщо вони несмачні?! Віддай мені мою тарілку. Зараз же віддай те, що залишилося!
— Та забирай, Господи, не подавись! Знайшла привід влаштовувати істерику при сторонніх людях. Марино, тобі самій не соромно? Зганьбила мене перед усім офісом через шматок м’яса і жменьку крупи! Поводишся як перекупка на базарі.
— Це ти мене ганьбиш!
Вибухнула Марина, відчуваючи, як від гніву тремтять руки.
— Ти просто береш мої речі щодня без дозволу! Це називається крадіжкою, Світлано!
— Крадіжкою? Ти називаєш крадійкою свою найкращу подругу? Людину, яка тобі в інституті всі шпори писала, яка всі твої любовні драми вислуховувала ночами безперервно? Та гріш ціна твоїй дружбі, якщо ти за копійку готова людину живцем з’їсти!
— Дівчата, тихіше, будь ласка.
Несміливо спробувала втрутитися одна зі співробітниць за сусіднім столом.
— Вас же на весь коридор чути, зараз керівництво прийде.
— Нехай усі чують!
Заверещала Світлана, схопившись зі стільця.
— Нехай весь офіс знає, яка наша Мариночка щедра, добра і безкорислива душа! Пошкодувала нещасний обід для голодної подруги, у якої проблеми в сім’ї. Та подавись ти своїми прісними котлетами, їж їх на самоті, раз вони тобі дорожчі за людей!
Світлана кулею вискочила з кухні. Дівчата з маркетингу швидко допили каву і поквапилися ретируватися від гріха подалі. А в Марини геть зник апетит.
Усю решту робочого дня Світлана демонстративно гучно зітхала і повністю ігнорувала присутність колишньої подруги.
Коли хтось із колег заглядав до них і пропонував чай чи каву, вона відповідала так, щоб її чув кожен у приміщенні:
— Ні, дякую, дуже дякую, а то зараз мене ще звинуватять у тому, що я чужу заварку без дозволу взяла. У нас тут тепер, знаєте, нові порядки — суворий облік кожного сухарика і кожної краплі води. Боюся навіть зайвий раз зітхнути, раптом за повітря рахунок виставлять!
Увечері Марина навмисне затрималася з паперами. Спеціально, щоб не перетинатися зі Світланою в гардеробі чи в ліфті.
Але та, всупереч своїй звичці тікати рівно о шостій, теж не поспішала йти.
Коли в кабінеті нарешті залишилися тільки вони вдвох, Світлана рішучим кроком підійшла до столу Марини, дістала з гаманця зім’яту купюру в п’ятсот гривень і зі зневагою кинула її прямо на клавіатуру.
— На, тримай.
Процідила вона крізь зуби.
— Це за твої «царські» обіди. Купи собі на них зайву пачку рису. Сподіваюся, тепер твоя душенька нарешті задоволена і ти припиниш строїти з себе велику мученицю?
— Справа ж зовсім не в грошах, Свето. Невже ти правда цього не розумієш?
— А в чому ж тоді? У твоєму безмежному егоїзмі? У бажанні показати свою владу наді мною?
— У повазі.
Відчеканила Марина, дивлячись їй просто в очі.
— В елементарній повазі до чужої праці і до чужого особистого простору. Ти просто береш те, що належить мені, навіть не замислюючись, чи маю я можливість купити щось інше, чи залишуся я голодною. Хіба так чинять друзі?
— Та тому що ти робиш із мухи слона!
Вигукнула Світлана.
— Справжні друзі так себе не поводять!
— Друзі не забирають цей останній шматок нишком, залишаючи близьку людину голодною на весь день.
Марина втомлено похитала головою.
— Я більше не хочу і не буду це обговорювати. Будь ласка, забери свої гроші. Вони мені не потрібні.
— Ні вже, забери.
Уїдливо кинула Світлана, вже стоячи у дверях.
— Забери! Більше в тебе подруги немає, Марино. Пішла ти під три чорти!
Світлана різко розвернулася і закрокувала коридором, наостанок гучно грюкнувши дверима.
***
Іноді ми настільки звикаємо до чужої жертовності, що починаємо сприймати турботу як належне, прикриваючи власне нахабство і зневагу святим словом «дружба».
Як ви вважаєте, чи варто було жінці терпіти таку відверту неповагу заради багаторічних стосунків, чи вона вчинила абсолютно правильно, жорстко відстоявши свої особисті кордони?
