Той маленький пластиковий тест я тримала в руках так, ніби це був вирок. Дві чіткі смужки. Я сиділа на краєчку холодної ванни, дивилася на них крізь пелену сліз і не могла навіть зробити повноцінний вдих.
У залі монотонно цокав настінний годинник — той самий, який мій Льошка власноруч почепив за тиждень до…
До того страшного дня, коли його не стало.
Здавалося б, нове життя під серцем — це диво і Божа благодать. Але як радіти цьому диву, коли ти щойно поховала коханого чоловіка?
Коли тобі самій жити не хочеться, коли ти ковтаєш пігулки, щоб забутися сном хоча б на дві години, а в сусідній кімнаті тихо сопе твоя п’ятирічна донечка, яка ще до кінця не зрозуміла, чому тато більше не прийде з роботи.
— Мені це рішення далося так важко, що я ледь розум не втратила. Довелося навіть до лікаря звертатися за антидепресантами, — зізнається Олена своїй давній подрузі, нервово перебираючи край скатертини.
— Але я мусила думати про майбутнє. І найперше — про ту дитину, яка вже є, яка тримає мене за руку і якій потрібна жива мама.
З Олексієм вони були разом десять щасливих років. Півтора року зустрічалися, потім відгуляли весілля.
Жили в Олениній невеличкій однокімнатній квартирі, раділи появі Даринки.
Подружжя плекало світлі мрії: ось-ось назбирають грошей на просторішу оселю. Вже й варіант гарний пригледіли. Саме заради цього Олексій і брав додаткові підробітки на вихідних.
В один із таких днів вони з напарником поїхали у справах. Страшна аварія на трасі. Хлопці були абсолютно не винні — просто збіг фатальних обставин і слизька дорога.
Напарник залишився інвалідом, а Олена в одну мить стала вдовою.
Перші тижні після прощання з ним злилися в одну чорну, безпросвітну пляму. Донечку тоді забрала до себе двоюрідна сестра Олени, щоб дитина не бачила маминого розпачу.
А потім, коли жінка трохи прийшла до тями, почала прислухатися до свого тіла. Спочатку списувала все на страшний стрес. Але ні. Усі ознаки вказували на те, що вона при надії.
— Ми ж планували другу дитину, дуже хотіли, — важко зітхає жінка.
— Але трохи згодом. Спочатку думали купити нову квартиру, переїхати, облаштуватися, щоб дітям було роздолля. Та хіба ж у життя випросиш за планом?
Коли Олена в сльозах поділилася розгубленістю зі своєю мамою (батька в неї не було), та відповіла жорстко, але життєво:
— Доню, двоє дітей на одні руки — це не жарти. І я зараз навіть не про те, що тобі, молодій жінці, ставити на собі хрест не можна, бо особисте життя з двома малюками влаштувати ой як непросто.
Я про те, як ти фізично й матеріально це витягнеш? Так, будуть якісь державні виплати. Але жити втрьох в однокімнатній квартирі? Чи самій тягнути іпотеку на нове житло?
У повних сім’ях, де є чоловік, не всі на таке наважуються, а ти залишаєшся зовсім одна…
Мама озвучила вголос саме те, що чорною хмарою крутилося в Олениній голові. Вона прокручувала це сотні разів: треба ставити на ноги Даринку.
Який декрет, за що жити? Двоє дітей ляжуть на її плечі та на плечі мами, яка, відверто кажучи, теж не молодіє. Так, це маля від найріднішого, коханого чоловіка. Так, вони мріяли про нього.
— Ключові слова — «з ним», з чоловіком! — з розпачем пояснює Олена.
— А не я одна. І справа зовсім не в особистому житті, я про нього зараз навіть думати не можу, мене від самої думки нудить. Справа в тому, що сама я в змозі підняти лише доньку. І то це величезна праця — ростити дитину без батька. А якщо ще й немовля…
— Життя таке непередбачуване, — тихо погоджується подруга.
— Буває ж, що і при появі маляти щось іде не так. Або, не дай Боже, маля зʼявиться на світ із проблемами здоров’я, тоді хоч ґвалт кричи. Це буде хрест не просто на особистому житті, а на житті взагалі. І твоєму, і Даринчиному.
Олена прийняла це надважке рішення.
Внутрішньо прийняла, переплакала, відпустила. Вона ще навіть до лікаря не встигла дійти, як про все здогадалася свекруха, Ганна Василівна.
Прийшла якось увечері провідати невістку з онукою, принесла малій гостинців і з порога спитала в лоб:
— Ти чекаєш на дитину?
Олена не встигла й рота розкрити, як та вже защебетала:
— Ой, яке ж щастя! Олексійка нашого вже немає на цім світі, а він нам із небес такий подаруночок шле! Онука хочу, Олексієм назвемо, на честь батька! Яка радість!
— Ганно Василівно, — обережно почала Олена, відчуваючи, як клубок підступає до горла. — Мені самій із двома дітьми не впоратися…
— Та чого там не впораєшся! Ти ж не одна, ми всі гуртом допоможемо! Речей повно залишилося від моїх дочок, від їхніх дітей цілі гори лежать. Усе переберемо, якось витягнемо! — не вгамовувалася свекруха.
— Ти лишень уяви: це ж кровиночка його, пам’ять яка, пам’ять…
Олена тоді змовчала. Який був сенс сперечатися?
В Олексія є дві сестри, старша й молодша, у свекрухи вже п’ятеро онуків. Жінка надто добре знала матір свого чоловіка.
— Говорити вона завжди майстриня, — гірко всміхається Олена.
— Тільки між її «сказати» і «зробити» — величезна прірва. На словах вона нам і квартиру обіцяла купити, і машину синові, і з Даринкою обіцяла сидіти, щоб у садочок не віддавати. А що по факту?
Ми сім років прожили в моїй однокімнатній квартирці, а онуку за перший рік її життя рідна бабуся бачила аж тричі!
Сидіти на лікарняних? Де там!
У неї ж молодша донька другого народила, то Ганна Василівна боялася до нас іти, щоб заразу не принести. Одне слово, коли Льоша був живий, її допомоги ми в очі не бачили.
А тут раптом вона кинеться мене рятувати? Та не потрібна мені її допомога, і не зобов’язана вона помагати. Я для себе вирішила чітко: з донькою впораюся. З другим — ні.
Олена пішла на цей найтяжчий крок і зробила переривання…
Після цього безсоння стало нестерпним, і довелося звертатися до спеціаліста за сильнодіючими ліками.
Саме ці таблетки свекруха й вигледіла в Олениній сумці, коли вони поверталися з кладовища — було рівно сорок днів по Олексію. Їхали тоді в одній машині з зятем.
— Це що, вітаміни для тих, хто при надії? — примружилася Ганна Василівна на зворотньому шляху.
— Таблетки якісь? Антидепресанти?! Ой, Олено, це ж шкодить маляті, таке пити не можна! Тобі про малесеньке треба думати, можна ж і потерпіти. От як з’явиться дитинка, тоді вже й питимеш свої ліки…
Коли машина зупинилася біля Олениного під’їзду, вона вийшла.
Свекруха вийшла слідом.
— Ганно Василівно, — тихо, але крижаним тоном сказала Олена. — Щоб між нами не було жодних недомовок. Дитини не буде. Я б цього просто не потягнула.
Те, що почалося далі, важко описати…
Прямо біля під’їзду на Олену обрушилася така добірна лайка, що люди з вікон виглядали.
Свекруха кричала на всю вулицю, що невістка — нелюд, убивця і страшна грішниця.
— Не встигла чоловіка в сиру землю покласти, як уже позбавилася від усього що нагадувало мого сина, щоб далі хвостом крутити?! Нового годувальника шукати будеш?! — це були ще найбезневинніші слова з того потоку ненависті.
Олена схопила за руку малу доньку, яка злякано тулилася до її ніг, і швидко зайшла в дім.
Але спокою їй так і не дали.
— Пишуть такі гидоти в повідомленнях! І свекруха, і зовиці. Як я зрозуміла, вона роздзвонила всім — навіть моїм далеким родичам і Льошиним друзям, — витирає сльози Олена.
— Онука? Та не потрібна їй Даринка! Їй просто треба було знайти причину всіх бід, і цим абсолютним злом стала я.
У мене зараз таке відчуття, що вони мене спеціально підстерігають: тільки-но зберуся до чоловіка на могилу поїхати — там обов’язково або свекруха, або хтось із сестер.
І щойно побачать мене — знову скандал, закиди, прокльони.
Сьогодні їм моя жива дитина не потрібна, але я більш ніж упевнена: мине кілька років, і вони обов’язково розшукають Даринку, щоб у фарбах розповісти їй моторошну історію про матір-злочинницю…
— Оце так рідня… — хитає головою подруга.
— Жива онука стала різко не потрібна, зате скільки високих слів було про допомогу! Ти все правильно зробила, Олено. Сподіватися в цьому житті треба тільки на себе. І взагалі, це твоє життя і твій вибір.
***
Цю непросту життєву історію нам надіслала пані Олена, а ми лише дещо адаптували її розповідь для публікації. У житті часто трапляється так, що за гучними обіцянками та красивими словами ховається звичайна байдужість, а найважчі рішення жінці доводиться приймати наодинці із собою, зціпивши зуби від болю.
Іноді доля ставить нас на таке роздоріжжя, де немає правильного чи неправильного варіанту — є лише той, який дозволить вижити і врятувати тих, хто вже тримає тебе за руку.
А як би ви вчинили, опинившись сам на сам із таким тяжким випробуванням?…
