— Ти що, хворий?! Іншого пояснення я просто не можу знайти. От скажи чесно, що в твоїй макітрі робиться?
Оксана стояла в дверях кухні, притискаючи до стегна малу донечку, що міцно спала, і впритул дивилася на чоловіка. Їй хотілося не сичати на нього, а взяти й труснути його як слід, щоб у тій голові нарешті все стало на свої місця.
Ну от правда, не дорослий чоловік із двома дітьми, а якесь нерозумне дитя! Сергій же абсолютно спокійно, з якоюсь навіть лінню спостерігав за її спалахом гніву.
— Я нормальний. А чого ти кричиш, мов різана?
— Справді, чого це я кричу? — Оксана перехопила доньку зручніше, подумки благаючи, аби мала не прокинулася й не влаштувала їм веселу нічку.
— Може, тому, що дружина про все дізнається останньою? Ти брехав мені про затримки на роботі, а сам нишком вчився на права. Ти взяв кредит, навіть словом не обмовившись зі мною. На мотоцикл! А я дізнаюся про це від кума, який випадково побачив тебе на заправці. От і питаю: ти хворий чи як?
— От же ж базіка, — байдуже кинув чоловік. — Взяв і взяв, чого ти верещиш?
— Ти серйозно не розумієш, що коїться? У нас іпотека на квартиру, двоє крихітних дітей, я в декреті. Ми ледь кінці з кінцями зводимо, кожну гривню рахуємо, а я дізнаюся, що ти, як щур, береш кредит на мотоцикл? І зараз клеїш із себе дурника, мовляв, а що такого?
Сергій справді поводився дивно.
Вона й так останнім часом його не розуміла, але цей вчинок остаточно вибив землю з-під ніг.
Здавалося, що вона з дітьми живе на одній планеті, а він — на якійсь іншій. І їхні орбіти не перетинаються взагалі.
— Оксанко, ну ти зрозумій мене, — раптом тон його пом’якшав, він навіть спробував її обійняти.
— Мені скоро сорок років. У мене все життя — це дім, робота, дім, діти, знову дім і та клята іпотека. Я задихаюся від туги. Мені хочеться нових відчуттів, драйву. Щоб кров вирувала, щоб життя кипіло!
— Кров вирувала й життя кипіло? — гірко всміхнулася вона.
— Спробуй заради різноманітності сходити з дітьми в парк без мене. От тобі чистий адреналін, відповідаю. Тобто, — уточнила вона, — ти хочеш відчути драйв, повісивши на нас кредит, який нічим віддавати, і купивши мотоцикл? Ти хоч статистику аварій бачив?
— Та досить скиглити, — Сергій трохи підвищив голос, але одразу осікся, зиркнувши на доньку. — Я ж їжджу акуратно, до матері в село й назад. Там траса новенька, просто пісня.
— Просто пісня… — тихо відлунила Оксана.
Вона розвернулася, пішла в дитячу, обережно поклала доньку в ліжечко, поправила ковдрочку синові. Постояла хвилину в темряві, вдихнула на повні груди, взяла телефон, вийшла на балкон і набрала свекруху.
Галина Петрівна взяла слухавку після третього гудка.
Голос мала бадьорий — мабуть, ще й не збиралася лягати.
— Оксаночко, доброго вечора.
— Галино Петрівно, — почала вона без передмов. — Допоможіть мені. Ваш Сергій брехав мені півроку, таємно вивчився на права. Взяв кредит і купив собі мотоцикл. Ви уявляєте?
У слухавці запала гнітюча тиша. А потім свекруха повчально й протяжно проказала:
— Оксано, тобі треба бути мудрішою. Чого ти до нього лізеш? У нього криза середнього віку, йому треба якось розслаблятися. Не все ж йому вдома сидіти біля твоєї спідниці й говорити тільки про пелюшки.
Хлопчикові потрібна віддушина.
— Хлопчикові?! — Оксана ледь не задихнулася.
— Нічого, що ваш «хлопчик» взяв кредит? У нас, на хвилинку, іпотека висить. Мені тепер що, дітей на саму гречку перевести? Харчуватися святим духом, бо у татуся криза?
— Не перебільшуй, якось викрутитеся. Головне, він зараз щасливий. Збулася його мрія.
Оксана примружила очі, відчуваючи, як усередині все закипає. На язиці крутилися найгірші слова, і вона розуміла: ще секунда — і вибухне. Попросила допомоги, називається. Дякую, що не відмовили.
— Я вас почула, Галино Петрівно.
— Оксанко, ти тільки не ображайся. Ти сама подумай: ну що тут такого? Мотоцикл — не коханка ж.
Вона не стала нічого пояснювати, просто натиснула кнопку відбою. Постояла на холодному балконі, остудила голову й повернулася на кухню. Сергій сидів за столом, безтурботно гортаючи стрічку в телефоні.
— Сергію, послухай мене востаннє. Я тобі обіцяю: якщо ти потрапиш в аварію, я того ж дня подаю на розлучення. Ти мене почув?
Він криво всміхнувся, потягнувся й самовпевнено відказав:
— Почув. Тільки зі мною нічого не станеться. Ти дарма панікуєш. От побачиш, улітку ще буду тебе катати, пищатимеш від захвату і благатимеш ще коло зробити.
Оксана промовчала. Просто розвернулася й пішла у ванну.
На відміну від чоловіка, вона думала про майбутнє, про дітей і про безпеку. Але він доросла людина. Він сам зробив свій вибір.
Вони познайомилися десять років тому. Побралися швидко, згодом наважилися на квартиру в іпотеку. Потім зʼявився на світ синок, і Оксана пішла в перший декрет.
Із грошима стало сутужно, але терпимо. Сергій тоді ще жартував, що з милою і в курені рай. Потім зʼявилася мала. Грошей стало ще менше, а сварок — більше.
Чоловік усе частіше зривався, кричав, що втомився тягнути цей віз, що життя проходить повз. Що у всіх друзів нові машини, поїздки за кордон, компанії, а в нього — вічно хворі діти, продукти по акції в супермаркеті й безпросвітна сірість.
Оксана вмовляла його трохи потерпіти.
Діти ростуть швидко, скоро вона вийде на роботу — стане легше. Вона терпіла його вічне невдоволення, спалахи гніву, якісь дитячі образи. Але цей мотоцикл став останньою краплею.
Точніше, сам факт такої цинічної брехні за її спиною. І якоїсь абсолютної безвідповідальності. Ніби за ним не стояла сім’я, ніби він жив у цьому світі зовсім один.
Так минув тиждень.
Вона спілкувалася з чоловіком суто в побутових справах, а він щовечора їздив до матері в село. Звісно ж, прикриваючись надуманими приводами. Оксана чудово розуміла, що він просто насолоджується швидкістю.
Того фатального суботнього ранку Сергій поїхав рано. А ближче до обіду задзвонив телефон. Голос у Галини Петрівни був такий зірваний, що Оксана спершу її навіть не впізнала:
— Боже… Сергійко розбився! Їхав до мене і не впорався з керуванням…
— Він живий?
— Живий! Живий, але… Оксаночко, він у реанімації. Швидкість була страшна, кажуть, сто п’ятдесят, не менше. Лікарі нічого толком не кажуть. Треба їхати в лікарню! Боже, треба щось робити!
Оксана подзвонила своїй мамі, попросила посидіти з дітьми. Спокійно зібралася, викликала таксі й поїхала. Вона й сама не розуміла свого стану.
Мала б плакати, битися в істериці, молитися всім святим, але всередині застиг якийсь льодяний, нереальний спокій. Їй раптом стало так байдуже до Сергія, що аж самій страшно.
От, здавалося б, чоловік, батько її дітей, а їй — байдуже. Вона ж намагалася до нього достукатися, благала, попереджала. Але він вибрав себе і свої забаганки. Що ж, тепер настала її черга вибирати.
У лікарні все нагадувало дешевий серіал: облуплені зелені стіни, запах медикаментів, заплакана, розпатлана свекруха під дверима операційної. Вони довго сиділи в коридорі, мовчки чекаючи.
Нарешті вийшов хірург.
Говорив сухо, втомлено, сиплючи термінами: стан стабільно важкий, прогнози дуже обережні, ймовірність повного паралічу нижньої частини тіла критично висока.
На Сергія чекала довга, болісна реабілітація, але жодних гарантій ніхто дати не міг.
— Диво, що взагалі живий лишився, — додав лікар і подивився на Оксану таким важким, виснаженим поглядом.
І їй раптом стало пекуче соромно, що через таких бовдурів, як її чоловік, цей втомлений хірург змушений був провести за операційним столом півдня. Через те, що комусь закортіло «адреналіну».
Галина Петрівна вчепилася в Оксанин рукав, захлинаючись сльозами:
— Оксаночко, ти чула? Нас чекає довга реабілітація. Нічого, ми впораємося, ми його на ноги поставимо, виходимо…
Оксана акуратно, але рішуче вивільнила руку і криво всміхнулася:
— Галино Петрівно, в понеділок я подаю на розлучення, на аліменти і на позбавлення його батьківських прав.
Свекруха відсахнулася, вражено витріщившись на невістку. Сльози вмить висохли, очі стали круглими, як блюдця.
— Ти… що? Ти це зараз серйозно?! Ти в своєму розумі?! Він ще, може, й не виживе, а ти його кидаєш?! Він може назавжди лишитися інвалідом! Які аліменти?! Ти хвора?!
Оксана навіть бровою не повела на цю істерику.
— Ви ж самі були на його боці, коли він того клятого мотоцикла купував. Ви ж його підтримали, а не мене. Казали, що «хлопчику треба віддушина». От тепер ви йому памперси й мінятимете.
— А з чого він тобі платитиме ті аліменти?! Лікар же сказав — він інвалідом буде!
— Значить, платитиме з пенсії по інвалідності, — так само спокійно відказала Оксана. — Мені, щиро кажучи, байдуже.
— А права… Навіщо прав позбавляти?! Навіщо ти це робиш?! Він же батько!
— Батько? — Оксанин голос задзвенів сталлю.
— Він лежатиме у вас в хаті прикутий до ліжка, а не дітьми займатиметься. Він же не думав про те, що він батько і в нього двоє крихіток, коли гнав по трасі сто п’ятдесят? Навряд чи він колись відновиться.
А якщо й відновиться, то знаєте, що буде потім? Коли діти виростуть, він зможе подати на них на аліменти.
У нас за законом дорослі діти зобов’язані утримувати непрацездатних батьків. Так от, я не дозволю, щоб мої діти все життя розплачувалися за егоїзм і тупість свого батька.
Галину Петрівну аж тіпало від гніву й обурення.
— А совість?! Совість у тебе є?! Ти ж перед Богом клялася… «В горі і в радості, в хворобі і в здоров’ї», забула?! Він тебе любить, а ти… ти як змія!
— А я вибираю себе і своїх дітей. Так само, як він вибрав себе, підписуючи той кредит.
Оксана розвернулася і рівним кроком пішла до виходу.
За спиною свекруха щось кричала, проклинала, силкувалася достукатися до її совісті, погрожувала, що від неї всі відвернуться, коли дізнаються, яка вона безсердечна.
А Оксана йшла по довгому лікарняному коридору, високо піднявши голову.
Вона чудово розуміла, що попереду на неї чекає зовсім не солодке життя: нескінченні суди за квартиру, важке розлучення, боротьба за кожну копійку для двох малих дітей. Але вона зробила свій свідомий вибір.
Так само, як і він.
***
Від редакції:
Іноді життя заганяє нас у такі глухі кути, де будь-яке рішення здається жорстоким. Історія цієї читачки порушує дуже болюче питання: де закінчується подружній обов’язок і починається інстинкт самозбереження заради дітей?
Межа між зрадою ближнього та порятунком власного життя буває надто тонкою. А як би вчинили ви, якби найрідніша людина свідомо поставила на карту майбутнє всієї родини?
