Олено, я розумію, ти на мене за матір ображена. Але ж він, — батько кивнув на візок, — твій братик. Ти ж все одно в декреті сидиш. Я нічого надприродного не прошу: просто візьми малого до себе, а я буду гроші давати… Від цих слів Олена просто розреготалася. Про власну онуку він навіть не спитав. Його цікавив лише зручний факт: донька вдома, значить, можна без проблем підкинути їй ще одне немовля

— Виявляється, йому вистачило нахабства ще й до моєї мами прийти! — Олена обурено дивиться на подругу. — Звісно, мама одразу вказала йому на двері. Тільки цього нам не вистачало для повного щастя.

— А що, в тієї його нової дружини зовсім дах поїхав? — перепитує Наталя. — Усе справді так погано?

— Гірше нікуди, — зітхає Олена. — Хтозна, що там спрацювало — важко дитинка далася, гормони чи спадковість.

Добре, що він тоді додому раніше повернувся. Дитині лише пів року, а вона стала просто буйною. І головне — лікарі жодних прогнозів не дають, коли це мине і чи мине взагалі.

— Знаєш, навіть якщо її підлікують, я б таку матір до дитини близько не підпустила, — хитає головою подруга.

— Але ж у малого є батько! Твій татусь. От хай і виховує, бере декрет, крутиться. А просити допомоги у вас із мамою… Це вже якийсь вищий пілотаж нахабства.

З рідним батьком Олена не спілкувалася вже тринадцять років.

Відтоді, як з’ясувалося, що в нього є інша жінка і він іде з сім’ї. Зараз Олені двадцять сім, вона сама виховує півторарічну донечку.

— Йшов він тоді дуже по-поганому, — згадує молода жінка, гірко посміхаючись.

— Квартира була мамина, але батько подав до суду. Ділив усе: доводив, що міняв труби, засклив балкон, робив ремонти. Я вже мовчу, що він роками просто водив маму за ніс.

Після того розлучення мама Олени різко здала — схудла, змарніла. Зраду пережити нелегко, а ще важче — ділити з колись найріднішою людиною кожну ложку.

Суд тоді таки присудив батькові компенсацію за ремонт. Він радісно перекрив цим свої борги з аліментів. Вийшло так, що на рідну доньку він не винен ані копійки.

Так і не платив. Забрав частину техніки «в посаг» до нової коханої і просто зник із їхнього життя.

З часом біль притупився. Олена вивчилася, вийшла заміж. Мамі зараз п’ятдесят дев’ять, вона працює і на пенсію поки не збирається.

Олена вже третій рік у декреті. Життя не розкошує: перед появою малечі насвіт, взяли з чоловіком невелику квартиру в кредит. Чоловік пропадає на роботі, Олена з малою на руках намагається хоч трохи підробляти з дому.

Іноді допомагають мама та свекруха. Звичайна молода сім’я.

Про батька вона давно й думати забула.

Аж раптом він нагадав про себе сам. Написав «колишній» доньці, що має дуже серйозну розмову. І прийшов на зустріч… із візочком, у якому сопів його маленький син від тієї самої жінки до якої він пішов.

— Колись вона була молода і дзвінка, — іронізує Олена, — а зараз їй сорок два, і психіка просто не витримала. Тож, за що боровся, на те й напоровся.

З’ясувалося, що нова дружина довго не могла подарувати йому малятка. Батькові ті діти були не дуже й потрібні, але жінка дуже хотіла, тож лікувалася, робила кілька спроб ЕКЗ. Нарешті зʼявився на світ зовнішньо здоровий хлопчик.

А от у матері почалися дивацтва.

Могла годинами порожнім поглядом дивитися в одну точку під плач немовляти. Могла поставити взуття в холодильник або раптом почати ридати без причини.

Коли малому виповнилося пів року, стався напад агресії. Батько дивом встиг додому, інакше могла б статися трагедія.

Зараз його дружина в закритій клініці. Діагноз важкий, це не просто депресія чи втома, а те, що пишуть у медичній картці на все життя.

— І що мені робити? — розводив руками шістдесятирічний батько, жалібно дивлячись на Олену.

— Я думав, до пенсії кредит за нашу квартиру виплачу… А тут таке. Як працювати? Мені дали відпустку, але треба щось вирішувати. Олено, я розумію, ти на мене за матір ображена. Але ж він, — батько кивнув на візок, — твій братик. Ти ж все одно в декреті сидиш. Я нічого надприродного не прошу: просто візьми малого до себе, а я буду гроші давати…

Від цих слів Олена просто розреготалася. Про власну онуку він навіть не спитав. Його цікавив лише зручний факт: донька вдома, значить, можна без проблем підкинути їй ще одне немовля. А він, бачте, «гроші даватиме».

Батько ще щось мимрив про те, що теща зовсім хвора, а мама Олени, мовляв, відмовилася допомогти, хоча могла б спокійно вийти на пенсію і няньчити малого…

— Ти моїй мамі це пропонував?! — Олена не вірила власним вухам.

— Ну так, а хто ще допоможе, як не свої? — він щиро кліпав очима.

— Ну ти й… — Олена не стала добирати цензурних слів. Просто розвернулася і пішла геть.

— Мамі він дзвонив напередодні. Вона мені навіть нічого не сказала, бо це ж просто маячня! — обурюється молода жінка.

— Треба ж не мати ані краплі совісті, щоб після всього бруду вважати нас «своїми». Мені байдуже, що буде з його дитиною. Може, я жорстока, але це так!

— У таких випадках малого можна тимчасово влаштувати в будинок дитини, ситуація ж справді неординарна… — тихо каже подруга.

— От нехай куди хоче, туди і влаштовує. Я його скрізь заблокувала. Це його життя, він мені — ніхто, нехай сам розхльобує те, що наварив, — махає рукою Олена. — Мій чоловік у шоці, свекруха теж. Знайшовся татусь — вирішив свого сина на мене повісити!

***

Чужий біль рідно не болить, особливо якщо його приносить людина, яка колись холоднокровно зруйнувала ваше життя.

Ми часто чекаємо від родичів беззастережної підтримки, забуваючи, що право називатися «своїми» вимірюється не кровною спорідненістю, а роками взаємної поваги та людяності.

А як би вчинили ви, якби минуле раптом постукало у ваші двері з подібним проханням?