Валентина обережно підіймалася сходами вагона, притримуючи сумку й озираючись на всі боки. Плацкарт був майже повний, у проході метушилися пасажири, хтось уже розкладав речі, хтось сперечався з провідницею щодо білизни.
Валентина окинула поглядом верхні полиці: ось її місце, 18-те.
На нижній уже сиділа молода дівчина, в навушниках, з телефоном у руках. Поруч на полиці лежав рюкзак, а на столі — пляшка води й пачка печива.
Навпроти зверху була інша дівчина, а знизу — літній чоловік з рукою в гіпсі.
Валентина підійшла ближче, важко зітхнула і, не знімаючи сумку, звернулася до дівчини:
— Дівчино, поступіться мені нижньою полицею — у мене хвора спина, на верхній зовсім не зможу.
Дівчина зняла навушник одним рухом, подивилася на Валентину з легким подивом:
— Пробачте, але в мене квиток саме на це місце.
— Я теж їду не задарма, у мене теж квиток, тільки на верхню, — не здавалася Валентина. — Але мені важко туди дертися, ви ж бачите, я не молода вже.
Дівчина знизала плечима:
— Я розумію, але я спеціально брала нижню полицю. У мене речі, ноутбук, я працювати збираюся в дорозі.
Валентина всілася на сусідню полицю до старого з гіпсом, не питаючи дозволу, і продовжила:
— Ну що вам варто? Молода, гнучка, вам же це неважко. А мені потім тиждень лікуватися доведеться.
Дівчина навіть почервоніла після цих слів, але не зрушила з місця:
— Я не можу, правда. Я погано сплю на верхній, мені незручно.
Валентина закотила очі:
— Ось молодь пішла, ніякої поваги до старших. Я все життя працювала, а тепер навіть полицею в потязі поступитися не можуть.
У проході почався рух: хтось із сусідів зацікавлено прислухався, хтось робив вигляд, що нічого не чує. Чоловік з «боковушки» навпроти усміхнувся:
— Та годі вам, дівчино, поступіться бабусі, вам що, шкода?
Дівчина подивилася на нього з роздратуванням:
— Я купила це місце заздалегідь, спеціально, щоб не було таких ситуацій. Чому я повинна поступатися?
Валентина не вгамовувалася:
— Тому що так прийнято – поважати старших! Тому що совість повинна бути! Я ж не просто так прошу поступитися, мені важко.
Дівчина відвернулася до вікна, наділа навушники й зробила вигляд, що більше нічого не чує.Валентина не збиралася здаватися.
Вона дістала з сумки хустку, театрально висякалася, голосно зітхнула й звернулася до провідниці, яка саме проходила повз:
— Дівчино, поясніть їй, що треба поступатися літнім! Я ж не можу на верхній полиці, у мене спина хвора.
Провідниця, яка вже бачила не одну таку сцену, втомлено подивилася на обох:
— У всіх квитки, у всіх свої місця. Якщо хочете помінятися — домовляйтеся самі.
Валентина сплеснула руками:
— Ось і порядок у вас! Раніше такого не було. Завжди поступалися, допомагали, поважали.
Дівчина мовчки дивилася в телефон. Сусіди почали перешіптуватися:
— Ось молодь, ніякої совісті, — шепнула жінка через прохід.
— А що, вона права, — заперечив чоловік, — кожен сам за себе. Купила — і молодець.
Валентина вирішила діяти по-іншому. Вона дістала яблуко, почала його чистити, шкірку акуратно складала на столик, при цьому не зводила очей з дівчини. Потім голосно сказала:
— Ось так і живемо. Пенсію платять копійки, поїзди незручні, тепер ще й молодь хамить.
Дівчина не витримала:
— Я вас не ображала. Просто я теж хочу їхати з комфортом. Чому ви вважаєте, що ваші проблеми важливіші за мої?
Валентина фиркнула:
— Тому що я літня! Тому що мені важко! А ви тільки про себе думаєте.
Ситуація ставала дедалі напруженішою. Хтось підтримував Валентину, хтось — дівчину. Провідниця вдруге пройшла повз, кинула:
— Не галасуйте, люди відпочивають.
Валентина у відповідь голосно зітхнула:
— Ось так от, нікому до старих діла немає.
Дівчина стиснула губи, прибрала рюкзак, але поступатися не збиралася. Вона дістала книгу, заглибилася в читання, роблячи вигляд, що більше нікого не існує.
Через пару годин Валентина вирішила спробувати ще раз:
— Дівчино, ну подумайте, я ж не на зло прошу. Мені реально важко. Я б і не просила, якби могла.
Дівчина втомлено подивилася на неї:
— Я розумію, але я не можу. Я не зобов’язана. Я теж втомилася, у мене свої проблеми.
Валентина сплеснула руками:
— Ось, і все покоління у них таке. Тільки про себе думають. А я, значить, повинна страждати?
— Ніхто не повинен страждати, — тихо сказала дівчина. — Просто я не винна, що у вас квиток на верхню. Я теж не багата, наприклад, не можу собі купе дозволити.
Валентина ображено відвернулася, але продовжувала бубоніти собі під ніс:
— Ось так і живемо. Ніхто нікому не потрібен і не винен. Раніше сусіди були як рідні, а тепер кожен сам по собі живе.
Сусіди почали втомлюватися від конфлікту. Чоловік навпроти запропонував Валентині:
— Давайте я вам допоможу забратися нагору, якщо так важко.
— А якщо я впаду? — обурилася Валентина. — Хто відповідати буде?
Дівчина закотила очі, але промовчала.
Увечері, коли всі почали готуватися до сну, Валентина продовжила наступ:
— Дівчино, ну поступіться, ви ж бачите, мені погано.
Дівчина встала, зібрала свої речі й сказала:
— Я не буду поступатися.
Ніч пройшла неспокійно. Валентина ворочалася, стогнала, періодично(розповідь спеціально для сайту – рідне слово) злазила зверху, щоб розім’яти спину, голосно зітхала, будила сусідів.
Вранці атмосфера була напруженою. Валентина скаржилася на біль у спині, розповідала всім, як важко бути літньою людиною в наш час. Дівчина мовчки збирала речі, намагаючись не зустрічатися з нею поглядом.
Коли поїзд підійшов до станції, Валентина голосно сказала на весь вагон:
— Ось так у нас тепер їздять: старикам ніхто не поступиться, всі тільки про себе думають. Ганьба.
Потім вона взяла свою сумку й повільно пішла до виходу, по дорозі скаржачись знову провідниці:
— Ось так тепер живемо. Нікому до старих діла немає.
Провідниця тільки знизала плечима.
Валентина пішла, не попрощавшись, і весь вагон полегшено зітхнув.
На пероні пенсіонерка стала відпочити, важко дихаючи. Вона озирнулася на вагон, де щойно закінчився її маленький бій за справедливість.
У душі було гірко: ніхто не підтримав по-справжньому, ніхто не став на її бік до кінця. Вона відчувала себе ображеною, хоча все життя була впевнена, що старших повинні поважати просто так, без умов.
Дівчина, яка залишилася на своїй нижній полиці, намагалася не зустрічатися поглядом ні з ким із попутників. У грудях пекло неприємне відчуття — начебто й права, але чомусь соромно.
Вона згадувала, як купувала квиток заздалегідь, щоб не потрапити в таку ситуацію, як заощаджувала, щоб дозволити собі хоч трохи комфорту. Але тепер замість радості від поїздки залишилася тільки втома й роздратування.
Валентина йшла пероном, бурмочучи собі під ніс:
— Ось і доїхала. Нікому не потрібна. Все сама, все одна. Раніше люди були іншими.
Дівчина вже на виході з вагона на своїй станції почула за своєю спиною чийсь голос:
— Молодь пішла — ні совісті, ні співчуття.
Вона прискорила крок, не озираючись. У голові крутилися думки: а якби вона поступилася, стало б краще?
Увечері обидві були вдома, кожна у своїй квартирі. Валентина скаржилася доньці по телефону:
— Уявляєш, не поступилася. Я їй кажу — у мене спина, а вона ні в яку. Ось так тепер живемо.
Дівчина мовчки мила посуд, згадуючи цей день. Вона відчувала себе винною, хоча розуміла, що вчинила по закону, по квитку. Але осадок залишився.
Так і розійшлися їхні дороги: одна з образою, інша — з почуттям провини.
І в жодної не було відчуття, що вчинила правильно. Тільки втома й бажання наступного разу їхати в поїзді взагалі без сусідів.
Як думаєте, на чиєму боці правда?
