Побралися ми рано, обом було по дев’ятнадцять років. Оскільки ще вчилися, то вирішили жити з моїми батьками, хоч мама Марини пропонувала жити в неї, але я відмовився, хотів жити вдома.
Спочатку все було нормально, потім почалися між дружиною та матір’ю дрібні сварки через дрібниці. Я намагався не втручатися, вирішив, що вони самі швидше розберуться, але з кожним днем все гіршало.
Мати чіплялася до кожного слова, постійно робила зауваження, то не так прибрала, то не так приготувала. Вирішив поговорити з батьком, але він категорично підтримав бік матері, а мені сказав, що мати в хаті господиня, а не Марина, ось нехай і слухається у всьому.
Але на деякий час після цієї розмови в будинку настала тиша, поки на якесь зауваження матері Марина не відреагувала, а просто проігнорувала її. Все почалося знову.
Тепер ми почали сваритися вже вдвох. Марина почала звинувачувати мене, що я не можу зробити матері зауваження, не можу її захистити, я казав, що не можу нічого зробити і доведеться їй слухати мою маму.
Марина зібрала речі та поїхала до своєї матері. Я образився і вирішив не дзвонити та не їхати за нею, поки через місяць Марина не подала документи на розлучення.
Я почав її вмовляти забрати заяву, просив вибачення, навіть погодився переїхати до її матері, аби бути разом, але вона не погодилася, сказала, що вона вже зрозуміла, що я за людина, така сама, як і мої батьки. Я думаю, що це була справа принципова.
З того часу минуло вже три роки, Марина вийшла заміж, в неї вже з’явилася дитина, а я так і живу з батьками. Відносини у мене з ними так і не налагодилися, я не можу пробачити їм втручання в мою сім’ю, яку через них і втратив.
А вони постійно говорять, як мені пощастило, що Марина пішла сама, а то я так би і мучився з нею все життя. Зараз дуже шкодую, що не зміг жити окремо від батьків, треба було кинути навчання та знайти роботу, зняти житло та зберегти сім’ю.
Марину досі кохаю. Але знаю, що повернути її ніколи вже не зможу, і до батьків вже ніколи не зможу ставитися, як раніше, в результаті залишився один.
