— Бігала з контейнерами й сином під пахвою. І добре, якщо раз на день, — згадує Ганна. — Іноді доньку посилала, але свекруха тут же дзвонила: а чому я сама не прийшла? А чи не треба мені з її лікарем поговорити, може, треба якісь ліки? А навіщо говорити, якщо вчора говорила?
— Я думала, що пекло — це бігати з немовлям до свекрухи в лікарню
— Людо, я, звісно, старший, вдівець я, ти знаєш… вирішив запитати: а ти пішла б за мене? У магазині нікого не було, але вона все одно подивилася на всі боки, соромлячись. — Можеш пізніше сказати, – схвильовано доповнив він, – якщо відмовиш, нічого не зміниться, можеш так само в хаті жити, не потурбую. — Та ні, чому ж, я відразу відповім… я згодна
Волосся Людмила зберегла довге, густе, як осіння ніч. Вона звикла до своїх кіс, і
— А що робити? Зібрала все в один великий чорний пакет, у яких сміття виносять, відвезла до неї на дачу, біля хвіртки залишила, зателефонувала, щоб забирала, — розповідає Світлана. — Цікаво, продавати піде? Доньці віддасть? Чи викине? Речі ж ношені, що не кажи
— А що робити? Зібрала все в один великий чорний пакет, у яких сміття
Давно мріяла про золотий ланцюжок із кулончиком. Пригледіла симпатичний, та й виклала за все 24 тисячі заощаджень. Додому принесла — милувалася довго, на роботі похвалили — зі смаком вибрала, гарно виглядає. І задоволена Вероніка Семенівна ходила аж цілий тиждень. А потім про купівлю дізналися діти та їхні нові родичі
— Ой, ну просто цирк із цим подарунком. Усі пересварилися, мені всі нерви витріпали,
— У мене подібна історія, тільки в мене син любить, а невістка дозволяє себе любити. Але ваш зять усіх переплюнув! Це ж треба, на подарованій батьками дружини машині відмовився везти дружину й синів до її ж батьків
— Учора мало не впала, — обурювалася Ніна Вікторівна, бідкаючись сусідці. — Дивлюся, ввечері
Скільки спогадів зберігали ці стіни! Скільки пирогів спекла тут його Валентина Сергіївна, скільки казок розповіла, скільки тепла віддала. І тим болючіше було бачити, як будинок, як і сама бабуся, старіє
Сергій стояв на порозі бабусиного будинку, стискаючи в руці ключі від своєї автівки —
Її 13-річна донька, як виявилося, теж не вміє елементарно випрати свої речі, бо мама не навчила, а бабуся, мабуть, завжди робила це за неї. У цей момент я зрозуміла, що ця “жалісливість” – це не співчуття, а скоріше руйнівна інфантильність, яка передається у спадок
Навіть через роки я все ще відчуваю гіркий присмак тих слів. “Віра, вона ж
— Укусили. — Хто? Забулдига твій?! — Ні, свиня. — Яка свиня? — У лісі. Звичайнісінька свиня. — Так ти свині перелякався? – реготнула Наталя. — Ні. Нічого не скажу. Спи
Наталя, наче хижачка, чатувала на здобич біля порога. Вона була впевнена: цього разу її
—  А чому у вас немає дітей? Вибачте, якщо запитання некоректне, але ви з таким теплом говорите про чоловіка… Клавдія Іванівна довго мовчала, дивлячись кудись у кут кімнати. Нарешті, зітхнувши, сказала: —  Так вийшло. Ми з Іваном, царство йому небесне, не могли мати дітей, лікарі завжди говорили, що все з нами гаразд, але на жаль
— Вибачте! — вигукнула молода незнайомка, відступаючи з ліфта і тягнучи за собою важку,
— Навпаки, намагаюся в гості прийти з подарунками, дарую тільки необхідне і за погодженням. Я ж розумію, молодим зараз непросто: і житло купи, і дітей вирости. Усе так дорого! Та й не потребую я нічого, пенсії вистачає, ще й підробляю
— Я жодного разу за всі вісім років у них і гривні не попросила!

You cannot copy content of this page