Життєві історії 0
Господи, та кому він, крім мами, потрібен? Не красень, звичайний собі чолов’яга, трохи роздобрів на маминих пирогах та котлетах. Почуття гумору таке, що тільки мамі й смішно. Їздить на старенькій, але такій випещеній власними руками машині. Зірок із неба не хапає, працює якимось дрібним начальником на заводі
— Ну, я піду… Люсю. — Йди. — Я пішов, чуєш? Я вже йду.
Життєві історії 0
— Та-а-ак, — мовив батько, плеснувши себе по колінах. — Це, значить, вісімнадцять років, сім місяців — і готово, можна на рушник ставати. А за кого ж, цікаво знати? — Ну за Микиту, за кого ж іще! — Яночко, ти ж наче з Максимом дружила
— Мамо, тату, у мене для вас новина! Бабусю, і ти підходь ближче, раз
Життєві історії 0
Але бабуся сказала твердо: «Або тобі, або державі. Онуку не дам, бо йому до мене діла немає. Ти — єдина людина в цій сімейці, хто про мене згадав. А він що, отримає квартиру і навіть на поминках не заплаче? Не хочу!» — Подарує тобі, а ти відразу, мовчки, перепишеш на чоловіка, — владно сказала свекруха. — Їй про це знати не обов’язково
— У нас уже до погроз розлученням дійшло, — каже Валентина, важко зітхаючи. —
Життєві історії 0
— Ой, а снігу-то, снігу скільки навалило… Матінко рідна, хоч бери та продавай той сніг. — Ага, вам тільки снігом і торгувати! Ви його в трилітрові банки закатайте і в Африку везіть, — не втримався Павло. Теща спокійно подивилася на зятя: — Павле, я так просто грошима не розкидаюся. Їх відпрацювати треба. Бачиш, скільки намело? Розчистити б не завадило
— Павле, як мати прийде, віддай їй п’ять тисяч. — Це з якого дива?
Життєві історії 0
Слухай, а «Наполеона» що, не було? Ти що це купив? Я ж таке печиво не люблю… Я ж тебе просила тортика взяти! — з докором мовила жінка, розглядаючи пачку галет. На обгортці великими літерами було виведено: «Без цукру». — Марино, я давно хотів тобі сказати… Ти тільки не ображайся, але який тобі ще Наполеон
— Сергію, це ти? Про щось до чаю не забув, купив? Давай-но швидше мий
Життєві історії 0
— Пробивайте все. І ось це, — я вхопив із найближчої полиці велику коробку добрих цукерок, — теж пробийте. І он ту ковбасу. І масла вершкового дайте. Не того, що по акції, а нормального, справжнього. — Чоловіче, ви що, за неї платите? — касирка аж рота роззявила. — Плачу. Якісь проблеми? — я подивився їй просто в очі. Вона вмить якось знітилася, за метушилася й почала швидко сканувати продукти
— Та що ж ви там порпаєтеся! Десяти гривень не вистачає! Або шукайте швидше,
Життєві історії 0
— Як розлучаєтеся? Він тебе образив? — Ні, тату, просто звільняю дорогу для маминої улюблениці. Мама ж для неї на все готова, навіщо їй рідна донька? Їй донька подруги дорожча, треба ж їй особисте життя влаштувати. Все, мамо, дзвони своїй Інночці, посмійтеся разом над наївною Катькою. Шлях вільний, нехай іде завойовує Ігоря. Можеш її навіть за ручку провести
— Катрусю, ти й не уявляєш, кого я щойно зустріла, як до вас ішла!
Життєві історії 0
— Тільки що не по її — відразу за валізу хапається. Вже мало не щотижня до батьків тікає. Потім свати мізки полощуть, ніби мій син над нею знущається, а згодом Злата з’являється як ні в чому не бувало… І так до наступного разу. А скандали вона, я так бачу, сама й вигадує. Такі гойдалки кого завгодно з розуму зведуть
— Та хіба ж те, що вона при надії, дає їй право отак коверзувати?
Життєві історії 0
А нічого. Житиму. Номер я змінила. Завтра Степан замки в дверях переставить, бо в мами є ключ. Я весь час боюся, що Денис той ключ у неї витягне, а в нас винесе все, до чого руки дотягнуться. Я не буду більше годувати її хворобливу жертовність. Нехай живуть як знають. Так, це мама. Так, боляче. Але мені теж було боляче все життя відчувати себе помилкою, а тепер — просто гаманцем для її улюбленця
— Знаєш, Катрусю, я — нелюба дитина. Це навіть не образа, а просто гірка
Життєві історії 0
Спадкоємця зятю заманулося! А що успадковувати, га? Борги та порожній гаманець? Теж мені, знайшовся олігарх місцевого розливу. Донька боїться, що сама залишиться? Правильно боїться, бо сьогодні йому ще одну дитину подаруй йому а завтра він їй такі умови виставить, що хоч вовком вий. І куди вона тоді з тим малим на руках?
— Я так і відрізала: на мене нехай навіть не розраховують. Глядіти не буду

You cannot copy content of this page