— Так це ж мій день народження! Розумієш, мій! — А ти чия дружина? Ти моя дружина. Значить, і день народження теж мій. Частково мій. Я ж думав, сюрприз зроблю, при гостях урочисто вручу ті шістдесят одну тисячу… а тепер що… Люба мовчки лягла, з ніжностю поглядаючи на свого буркотуна. — Ну добре, Колю, я ж ту заначку назад поклала. Ну, хочеш, я взагалі вдам, що нічого не бачила і забуду про неї
У кожній сільській хаті — свої порядки, а після гучних свят — свої маленькі
— Уявляєш, я влітку онучку до себе в село на цілих три тижні забирала! Малину, полуницю їли, на річку ходили… Це взагалі було якесь диво, бо до того мені дитину видавали суворо по годинах, як ліки в аптеці. Розгадка виявилася куди прозаїчнішою: новий Олін чоловік, до якого вона так палко втекла, теж раптом зустрів «кохання всього свого життя»
Наливши сусідці ще чашечку духмяного трав’яного чаю, Поліна Миколаївна важко зітхнула, поправила пасмо сивіючого
Житло братової дружини він використовував на повну котушку: друзі, дівчата, дівчата з друзями — таке собі безкоштовне місце для бурхливих гулянок і романтичних зустрічей! Катя тоді стала перед чоловіком і відрізала: вона викликає клінінг, усе вимиває до блиску, а половину речей (особливо постільну білизну) просто виносить на смітник
— А якого, питається, дива я маю шукати до нього якийсь там підхід? Він
А ти, свахо моя майже колишня, свою дитиночку спочатку від грудей відлучи, а вже потім йому жінку підшукуй
— Лідо, я щось не зрозумів, а що це в тебе за вираз обличчя?
— Валю… я знаю, що я вчинив підло. Дуже низько я тоді з тобою вчинив. Але повір, я сам себе за це покарав — так і живу бобилем. Усі ці тимчасові, порожні стосунки пам’яті про тебе не стирають, як би я не старався… Але дитина… моя рідна донечка! Вона ж тут до чого?! Чому вона росте без рідного батька, за що ти її так покарала? Яку красиву казочку ти їй вигадала? Що тато — відважний льотчик
…Кава, яку Валентина купила у привокзальному кафе, була найзвичайнісінькою — з пакетика, дешева «три
— Принципово не стала нічого купувати. Ні солодкого подарунка, ні якоїсь іграшки, ні сувенірів для сина з невісткою, — розповідає Тетяна Миколаївна, зручніше вмощуючись на дивані. — А навіщо, скажіть на милість, якщо воно нікому не треба
— Принципово не стала нічого купувати. Ні солодкого подарунка, ні якоїсь іграшки, ні сувенірів
— Біжить мені назустріч дівчина. Струнка така, мов берізка. У червоних бриджах до колін, кросівки на ній білесенькі, аж світяться, на голові пов’язка теж червона. А головне — волосся! Довге, чорне, зібране у хвіст, і з кожним її кроком так і гойдається туди-сюди. Ну просто дівчина з обкладинки журналу! Я тоді, геть забувши про втому, ще один круг пробіг, аби тільки її ще раз побачити. Але не вийшло. Побігла десь
Матвій залетів на кухню так, наче за ним гналася зграя собак. Важко гупаючи п’ятами
Муся. Це — найголовніше. Я її годую тричі на день, але ви так часто бігати не зможете. Тож бодай раз на два дні, не рідше! Вона в мене дівчина не перебірлива… залишайте їй побільше корму. Із запасом. Вона розумна, сама розбереться, скільки їй треба. Водички — обов’язково і щедро. Звісно, було б добре щодня зазирати, їй би так веселіше було
— Отже, дядьку Анатолію, — Роман інструктував його чітко, як на плацу. — По
— Вона ж нам щебетала, що хлопчик богатирем на світ прийшов — цілих три з половиною кілограми! — продовжує Ольга Сергіївна. — Я ще так здивувалася, коли вони до Києва повернулися: ну не виглядало те маля на таку вагу, зовсім крихітне було. А потім мій син заглянув у його медичну картку, і пазл склався: обвела вона його кругом пальця ще тоді, як заміж виходила
— Сам він на розлучення подати поки не може, але попросив Віру звільнити його
— Дам я тобі і адресу Наталчину, і телефон її новий, — трохи м’якше продовжила тітка Валя. — Тільки знати ти мусиш… Дитинка в неї з’явилася… Хлопчик… Леонід аж підскочив, мов ужалений: — Що?! Я-яка… дитинка?! — А така, дурна твоя макітро… Чекала на дитину Наталка, коли ти… втік світ за очі. Тільки-тільки дізналася про це. А як ти хвостом крутнув, то так і змовчала, ні слова тобі не сказала
…Стоячи перед дверима своєї власної квартири, Леонід вагався, ніяк не наважуючись натиснути на кнопку

You cannot copy content of this page