— Ой, яке ж щастя! Олексійка нашого вже немає на цім світі, а він нам із небес такий подаруночок шле! Онука хочу, Олексієм назвемо, на честь батька! Яка радість! — Ганно Василівно, — обережно почала Олена, відчуваючи, як клубок підступає до горла. — Мені самій із двома дітьми не впоратися
Той маленький пластиковий тест я тримала в руках так, ніби це був вирок. Дві
Чоловік сказав: «Будемо вчити, диплом дитині потрібен, а тарілку борщу ми їй завжди наллємо». Але ж це не тільки тарілка борщу! Це і гроші на маршрутку, і на перекус в університетській їдальні, і на зошити, і на ті ж самі прокладки та косметику. Вона ніколи ні в чому не знала відмови
У нашій квартирі вже тиждень стоїть така гнітюча тиша, що здається, повітря можна різати
— Що там того готування? Дві кнопки на мультиварці натиснути? І все інше теж не важка праця: дві кнопки на пралці, а робот-пилосос узагалі з телефону вмикається. Прямо перепрацювалася! Ти вдома цілими днями сидиш, у тебе часу — вагон, а в мене на роботі зараз суцільна божевільня
«Колись я думала, що найстрашніше в сім’ї — це зрада чи обман. А виявилося,
— Смажену картоплю будеш? — Буду. Обов’язково буду. А потім… Після успішної здачі екзаменів вони зібрали найнеобхідніші речі, документи, зняли всі гроші з рахунку Христини і сіли на потяг до Києва. Вирішили почати зі столиці
— Я не дам тобі зіпсувати своє життя! — рішуче, з металом у голосі,
Каструля гарячої картопельки, духмяні домашні котлети, свіжий салатик… За столом сидять моя невістка з онуками і спокійнісінько собі вечеряють. А мій рідний син, втомлений після роботи, тулиться скраєчку біля плити і… варить собі найдешевші магазинні пельмені! Ви можете таке уявити
«Каструля гарячої картопельки, духмяні домашні котлети, свіжий салатик… За столом сидять моя невістка з
— Я відразу сказала чоловікові, що поважаю його маму, але жити всі разом ми не будемо, — чесно зізнається Марина. — Не тому, що не люблю її. Просто кожна сім’я має право на власний простір. Якщо від самого початку не встановити межі, потім зробити це буде набагато важче
— Усе життя я прожила в Києві, — ледь стримуючи сльози, каже Ганна Петрівна.
— Звісно, я дам мамі ці гроші. Ми з чоловіком віддамо все, що відкладали, хоч там і не мільйони. Тільки-но з банківським кредитом за свою квартиру розрахувалися. Але з однією жорсткою умовою
— Звісно, я дам мамі ці гроші. Ми з чоловіком віддамо все, що відкладали,
— І як ми в такій маленькій хатинці всі поміщаємося? — сміялася Галя, оглядаючи галасливе сімейство. — Нам же тут колись і вчотирьох тісно було! Вона ніжно обіймала Лізу, яка помітно погладшала. Ліза чекала на первістка. А їхня мати, Ніна Петрівна, метушилася біля столу, подаючи гаряче, і силоміць садовить свою стареньку матір поруч з онуками. — Посидь уже, мамо. Тепер я тут за головну на кухні
Сусідки частенько шушукалися позаочі про Світлану Іванівну, спираючись на паркан: — Не виховала нормально
— Оце так… — тільки й видихнула Віра. — А він, Рито, приємний такий! Справжній афроамериканець, чи як правильно? І усмішка така тепла. — Ага, — підтвердила Рита. — Я без нього вже й дихати не можу. І знаєш, Вірунчику, я ж не просто так сюди приїхала. Ми з ним вирішили повернутися. Назовсім. Він теж згоден, ми вже давно про це говорили. Набридло все, ностальгія замучила… Мені так захотілося тиші, нашої трави, річки
Віра неквапом вийшла з торгового центру й попрямувала до автовокзалу. Зранку приїхала з села
— Ковбаса «М’ясна»… Ти що, не бачиш, що то не ковбаса, а суцільна хімія й крохмаль?! Це ж їсти страшно! Помідори-чері… Ти хоч дивився, чи вони стиглі?! Чи ми будемо пластмасу жувати?! Га?! Євген мовчав, стиснувши щелепи. — Кава! — Галина Василівна тільки набирала обертів. — На біса тобі така дорога кава?! Ти що, олігарх якийсь?! Тобі й цикорію б вистачило! От і зекономили б копійку
Галина Василівна перебралася до Євгена та Ірини на початку весни. Тоді це здавалося тимчасовим

You cannot copy content of this page