— Денисе. Це мій обід. Не чіпай, благаю. — Та не буду я його чіпати, — відмахнувся він, навіть не відірвавши погляду від монітора. Вранці я відкрила холодильник. Судочок стояв порожній, вилизаний до блиску. Ні сиру, ні ковбаси — він підчистив усе, що можна було схопити без розігрівання
Той маленький пластиковий судочок із синьою кришкою досі стоїть у мене перед очима. Здавалося
— Олено… А гроші де? — Які гроші, мамо? — я навіть не обернулася. — Я вчора залишила тобі гаманець із готівкою! А тут — порожньо! Жодної гривні! — Звісно, порожньо, — я нарешті випросталася і подивилася їй просто у вічі. — Я їх витратила. До останньої копійки
— Стривай-но. А де мій гаманець? Мати завмерла посеред коридору, так і не взувши
— Я везу маму до нас. Вона житиме з нами. — Що?! — її голос миттєво став льодяним. — Максе, ти з глузду з’їхав? У нас і так тісно! — Мені все одно, — сказав я так твердо, як ніколи в житті. — Мама переїжджає. Якщо тобі це не підходить — вирішуй сама
Майже три роки моя мама повторювала мені дві-три завчені фрази. Три довгих, нестерпних роки
До п’ятнадцяти років мій брат міг спекти такий медовик, що гості пальчики облизували, а я могла спокійно полагодити вирвану з м’ясом розетку без усяких там електриків за шалені гроші. У нас удома ніхто не казав: «Не лізь, бо ти дівчина» або «Це не твоє, бо ти хлопець». Правило було одне, залізне: людина має вміти давати собі раду в побуті
Моя семирічна донька Даринка точно знає, чим хрестоподібна викрутка відрізняється від пласкої. І знає
— Ні, мам. І на весілля я не піду. — Тобто як не підеш?! Це ж твоя рідна сестра! — Мам, я вже гуляв на двох її весіллях. Двічі кричав «гірко», двічі щиро радів. А потім двічі дивився, як її життя летить шкереберть. Я не маю сил дивитися на це втретє
Ранок почався не з кави, а з пронизливого дзвінка, від якого всередині все неприємно
— Мам, а твою стару машину коли вже можна забирати? — буденним тоном поцікавилася донька. Марія кліпнула очима. — У сенсі — забирати? Куди забирати? — Ну як куди? Олексій давно хотів роботу змінити, але там обов’язково треба бути на колесах. Зарплата там набагато краща, та й узагалі… У нас дитина маленька, машина б точно не завадила
Марія поклала на стіл перед кумою Галею новенькі блискучі ключі з брелоком і полегшено
— Мамо, ну вистачить уже! Я по вуха в боргах через Максима, а ти тут музей пам’яті влаштувала! Ти ж сама все життя повторювала: «Усе для дітей!». Ну от і давай, пожертвуй хатою заради онука! Надія стояла біля фотографії чоловіка, її рука все ще ніжно торкалася дерев’яної рамки. Вона подивилася просто в очі доньці і раптом, несподівано твердим голосом промовила: — Людо, ти чудово знаєш, як сильно я люблю вас із Максимом. Але свого дому я не продам
Серце тенькнуло ще до того, як рипнула хвіртка. Надія побачила їх крізь вікно літньої
Посміюючись у вуса, Максим зняв із плити каструлю і злив воду. Картоплю він перед тим тицьнув виделкою — вона була ще дубова. Ну не вміє він її варити! Звідки йому знати, що таке «до готовності»?! Забув
Коли Олена пішла в декрет, якось так непомітно вийшло, що весь домашній побут плавно
— Тут пиріжки. З капустою. Грошей ви не візьмете, знаю, так хоч пиріжками віддячу… Ви ж нас просто врятували. А Іра стояла і трималася за одвірок. Їй здавалося, що зараз виносять не матрац, а частинку її мами. Хотілося кричати, зупинити їх, не віддавати. Тітка Валя лише сумно похитала головою — вона добре знала цей танок розпачу
Ранок був вогкий і сірий. Ледь сьома. Ірина тягнула до смітників старий матрац, важкий,
— Андрійку, а де ж наречена? — питаю тихо. — Катя зараз підійде, — спокійно відповідає. — Вона зранку на об’єкті була, казала, що скоро приїде. Хвилин за п’ятнадцять рипнули двері. Я повернулася, вже натягнувши на обличчя найпривітнішу усмішку. І так і завмерла з відкритим ротом
Серце калатало так, що, здавалося, вискочить з грудей, поки ми тряслися в машині дорогою

You cannot copy content of this page