Бувають такі свекрухи, що як та хмара — де не з’являться, там одразу сонце
— Нічого у вас тут не змінилося. Як порпалися в гною, так і далі
— Усе, сили мої скінчилися. Наче випили мене до дна, — важко зітхає Надія,
Сонце того дня пекло так, що хотілося сховатися в найглибший льох і не виходити
Буває ж таке: живе собі чоловік, горя не знає, аж тут як сніг на
Своє п’ятдесятиріччя я скасувала ще в лютому. От просто взяла й викреслила всі ці
— Оленко, сонечко ти моє, на тебе одну вся надія… Голос колишньої свекрухи лився
Дві сумки стояли посеред прихожої так само впевнено, як чужі правила. Великі, туго набиті,
Вона ще вірила, що світом править добро. Що заміж виходять із любові. Що в
Іноді біда не стукає. Вона заходить у твоє життя в піщаних кросівках і каже,