Коли Ганна підходила до квіткового кіоску, перші важкі краплі впали їй на плечі. Щойно вона сховалася під піддашок, як линуло наче з відра. — Не хвилюйтеся, я добре запакую букет, — сказала продавчиня
— Лідочко, глянь, будь ласка, чи є ще хтось у коридорі? Хотіла сьогодні раніше
Та чого ти так розкис, дядьку Толю? Жанна ж іще та стервозна баба була, я-то свою сеструху як облуплену знаю! — Генка з апетитом відкусив чималий шмат домашньої ковбаси з часничком. — Ох і добра на закусь, словами не передати
На просторій кухні з дорогими меблями стояла гнітюча тиша, яку порушувало лише гучне плямкання.
Пенсія є, на харчі скидатимуся. Зранку вівсянка, ввечері кефір… Багато мені треба? — Кінчай цей театр, — відрубала Катя. Вона випросталася на повен зріст. — Давай по суті. Я знаю про дарчу
— Катю, ти б за сумку взялася, бо ж ручки відриваються! — пролунало з
А в лісі, самі розумієте, благодать! Природа дихає, синички цвірінькають, білочки стрибають… Єдине, що мене завжди обурює, — це коли собачники відпускають своїх улюбленців без намордників. Ще й так спокійно заявляють: — Та ви не бійтеся, вона не вкусить
Я вважаю, що мені неймовірно пощастило: я встигла випурхнути на пенсію ще в п’ятдесят
А я от пам’ятаю, як ти мені маленькі шоколадки з роботи приносив… А як мама бачила, то такий крик підіймала! — Е-е-ех, було діло, доню… Мати ж з мене кожну зарплату до копієчки витрушувала, ще й кишені перевіряла. Тільки вона не розуміла, що я теж не в тім’я битий. Я на роботі в сейфі зі своїм інструментом завжди трохи грошей залишав. Знав же, що ти чекаєш на солоденьке
Розходилися Ілля з Ніною так, що стіни дрижали. Прожили разом майже тридцять років, двох
Все навпіл. І пасіка теж. Вона годувала наш рід три покоління, і ще ваших онуків прогодує. Тримайтеся купи, хлопці. Бо разом ви — сила, а поодинці вас вітер рознесе. Того ж дня його не стало. У спадок братам лишилося двадцять гектарів розкішної землі на пагорбі, де стояли стрункі ряди вуликів. А ще — батьківський заповіт, який став для них непорушним мірилом совісті
Двадцять років тому, коли над селом Спасівка стояла густа серпнева спека, а повітря густо
Дивись: кладеш начинку, защіпуєш посередині, потім краї… Ось і вийшов пузатий конвертик. З четвертої спроби і в мене щось вийшло. Діло пішло веселіше. — Ігорю! — раптом гукнула Ганя. — Став мантоварку, у нас руки в борошні! Чоловік прийшов, мовчки все зробив, поставив воду на плиту. — Покличеш, — коротко кинув він дружині й пішов. На мене навіть не глянув
— Ганнусю… а чого це в тебе чоловік такий похмурий? — ледь чутно спитала
Отак зібралися ми вчотирьох і завели душевну розмову про наше жіноче буття. Стали згадувати, підсумовувати, хто як долею задоволений. І знаєте що? Виявилося: якби дали нам шанс прожити життя наново, багато хто з нас переписав би його зовсім інакше. У кожної своя заноза в серці: в однієї — чоловік, у другої — робота, у третьої — родичі. Життєвих нюансів вистачає
Якось зібралися ми з коліжанками дитинства — давнім дівочим товариством, четверо нас. Усі вже
Вночі свиня пороситися почала, а ветеринар десь запив і не прийшов, Ганна сама двадцять троє поросят прийняла, жодного не втратила. Після того навіть чоловіки з нею шанобливо віталися. — Ганно, — казали поважно, — може б ти в бригадири пішла? Діло знаєш. — Та куди мені, — відмахувалася вона. — Я й так ледь ноги вранці пересуваю
Ганнуся замолоду була такою, що хоч з лиця воду пий. Висока, ставна, коса русява
Я там у вас собачку бачила. Таку страшненьку, на тонких ніжках і з кривими зубками. Її ж ніхто ніколи не забере. А я заберу! — Просто так не віддам, — суворо примружилася власниця. — Перевірятиму, як тій Бусі у вас живеться! — Та будь ласка, хоч щодня приходьте
— Мамо, ну ти що, справді не розумієш? Не можу я в такому вигляді

You cannot copy content of this page