— Тримає робота? За п’ятнадцять тисяч на місяць? — гірко всміхаюся я. — Нудна, безперспективна посада, на яку мене просто «прилаштували» знайомі, бо інших варіантів тут нуль? Чи недільні обіди у свекрухи? І жодної надії щось змінити в майбутньому? Ну добре, припустімо, з грошей квартирантів ми роками збиратимемо на якесь житло тут. А далі що
Я сиділа на кухні, дивилася у вікно і просто не могла повірити, що ці
— Ви в мене хату купили. Ви тоді на віконниці так задивилися, а на погріб і не глянули. — Задивилася, — зізналася я. — Я й зараз на них щодня милуюся. От тільки фарба зверху трохи лущиться, треба буде підфарбувати. — Блакитним малюй. Небесним. Трохим мій інакшої фарби не визнавав
З самого ранку мрячило так, ніби небо вирішило виплакати всі старі образи. Липкий, нудний
— Певно, розгледіла, що мужик у хаті — це не тільки квіти й романтика, а ще й брудні шкарпетки по кутках, підняте коло унітаза і вічна готовка, — влучно підмітила Оленка. — Та й ти, Марусю, розцвіла, погарнішала. Тепер до тебе можна повертатися без ризику, що треба буде доглядати хвору дружину
Зрада рідко вривається в життя з гучним грюкотом дверей і театральними сльозами. Найчастіше вона
— Вони не голодранці, — прошепотіла Світлана. — Вони діти. — А мені байдуже! — свекруха різко розвернулася й пішла до своєї кімнати, гучно грюкнувши дверима. Світлана так і залишилася стояти над супом, що поволі холонув. Ганнуся підійшла й міцно обійняла її за ногу. — Мамочко, не плач. — Я не плачу, моє сонечко, — Світлана крадькома витерла очі рукавом. — Усе добре
Світлана завмерла з ополоником у руці. На плиті тихенько булькав суп, вікна тісної кухні
Я спокійно смажила котлети на кухні, коли телефонний дзвінок перекреслив двадцять шість років мого сімейного життя. — Оксано, мені треба, щоб ти повернула каблучку
Кажуть, подароване назад не просять. Але моя свекруха мала на це власний погляд. Того
— Їду в Закарпаття. На два тижні. Сама. Квитки купила. Готель забронювала. — Яке Закарпаття? Звідки гроші? — Гроші мої. Я їх відкладала вісім років. І цьогоріч уперше витратила на себе
Тітка Ганна — мамина старша сестра. Мешкає у Львові, у скромній двокімнатній квартирі на
Свекруха в мене — золота людина, займає лише одну кімнату, інша стоїть порожня. Але ж ні, мама мені вже всі нерви вимотала! — Я зі свахою під одним дахом жити не буду! — заявила мати як відрізала, пропустивши повз вуха всі доньчині аргументи. — Вирішуй якось це питання, Катю! Квартира твоя, я — твоя рідна матір! А переїхати не можу, бо в доччиній хаті чужа людина порядкує
Дощова мряка за вікном ідеально пасувала до настрою Катерини. Вона нервово стукала пальцями по
— На рідного сина! Розумієш, Маріє? Вкрасти гроші у нас, у стареньких, а провину спихнути на власну десятирічну дитину… Що ж це за матір така? — Боже мій, Олю, та це ж у голові не вкладається
— Як у неї тільки язик повернувся таке сказати? Дивиться мені просто у вічі,
Гончарювали в їхньому роду, скільки Дем’ян себе пам’ятав, і до нього ще стільки ж. Дід садовив його, трирічного, поруч із собою — не вчити, а щоб звикав до запаху вогкої глини, як інші діти звикають до запаху хліба. Копали її за річкою, синювату, масну; місили ногами в ночвах, вибирали камінчики пучками, і ця марудна справа була першим, що він у житті робив по-справжньому
— Діду, ну чого ти як не рідний? Тебе ж в інтернеті з руками
— Оксано, ну хто так ставить? Мамине місце — на чолі столу, обличчям до дверей! Я ж тобі сто разів казала. Ти в нас, звісно, людина нова, тобі не втямки, але в нашому роду так заведено. Так-с… Скатертину випрасуй. Доріжки вибий. І не метушися ти під ногами, заради Бога. Без тебе впораюся
Двадцять років. Рівно двадцять років я для них «нова людина». Я мовчки відступила і

You cannot copy content of this page