— І моя колишня сваха, яка ще рік тому його на поріг не пускала і калікою обзивала, тепер солодко заманює колишнього зятя: то на чай із пиріжечками, то посидіти з ними на день ангела онука! — кривить губи в усмішці Алла Тимофіївна
— А я навіть не кривлю душею і не приховую: мені зараз дуже вигідно,
— Я просто вирішила перевірити твій тарт, чи він не зіпсувався без холодильника. Не люблю, коли продукти пропадають. Вночі він трохи відволог і став більш-менш їстівним. Але рецепт все одно невдалий! — Знаєте, мамо, — я вперше назвала її так без тіні страху, — давайте без вистав. Ви з’їли його, бо він неймовірний. І ми обидві це знаємо
Коли у двері дзвонить Надія Петрівна, мій внутрішній затишок миттєво згортається, як кисле молоко.
— Традиція — це коли я цілий день не розгинаю спини на кухні, а Катерина Василівна ходить за мною з інспекцією, ніби я в неї іспит приймаю? То оселедець занадто солоний, то серветки не тим боком лежать. Я більше не хочу бути «на підхваті». Я хочу свята, а не чергової догани в трудову книжку невістки
— Ілле, ти довго збираєшся в екран втуплюватися, чи все ж таки подаси свій
Жінки у святкових вишиванках хизувалися кошиками, де рум’янилися кільця домашньої ковбаси, золотилися паски та виблискували крашанки. Ганна скромно примостилася скраю, біля самого паркану. Коли ж вона відкинула вишитий рушник, довкола немов грім ударив — натовп завмер
Над селом Калинівка зависла примхлива весна: сонце вже наче й прокинулося, але вітер усе
Вітя саме в цей блаженний момент вечірньої тиші намагався мирно доїсти свою довгоочікувану вечерю — домашні котлетки з картоплею, мріючи лише про те, як би швидше дістатися до подушки
— Значить так, Олю, навіть не думай зі мною сперечатися! Негайно, чуєш, негайно звільняйте
— Але ж я огірочки зробила… Ті самі, що він любить… — мій голос звучав жалісно, як у покинутої дитини. — Я знаю, мамо. Казав йому. Знаєш, що він відповів? Що краще купить собі чипси в магазині, бо там хоча б не треба вислуховувати лекції про майбутнє. Вибач нам. Він зараз у такому віці… Ми приїдемо самі, але силоміць його не потягнемо
Слова сина долітали до мене ніби через товсте каламутне скло. «Мамо, це ж марна
— Сьогодні світлий день весілля вашої рідної доньки. Не треба його псувати. — А ти що, вирішила мені рота затикати?! — пронизливо завищала свекруха. — Ти вже й тут керуєш?! На чужому святі?! Це моя кров, моя дитина! А ти хто така?! Прийшла, відвела сина, а тепер ще й на доньку око поклала?! Всю мою сім’ю хочеш під себе підім’яти
Весілля єдиної доньки було для Ніни Петрівни не просто святом чи гучною забавою. О
Це був не просто якийсь там звичайний десерт до чаю. Це була її славнозвісна «Казка» — той самий легендарний торт, який Ніна Петрівна власноруч випікала для свого єдиного сина на кожен день його народження. Уявіть собі: сорок років поспіль, рік у рік, жодного разу не зрадивши традиції
Це був не просто якийсь там звичайний десерт до чаю. Це була її славнозвісна
Аліна смертельно образилася. Позаздрила, що в мене є свій куток, а в неї вітер у кишенях. Сама напросилася на зустріч із моїм чоловіком, виклала йому все як на духу, а тепер сидить і єхидно підсміюється: мовляв, не треба було від чоловіка таємниці мати! — А то бач яка! В мене все шкереберть, а в тебе все в шоколаді? — прямо заявила Аліна. — Ти навіть пожити мені у своїй квартирі не дала
— Вона мене не просто підвела, — гірко всміхається Ірина. — Це мама зараз
— Ікорочку їси? — скривила губи свекруха, прицмокуючи. — Ну ясне діло, на нашу пенсію таку розкіш не купиш. Балують тебе діти, жаліють… Правильно, тобі ж треба вітаміни, а я вже якось переб’юся, обійдуся без делікатесів… І знаєте що? Мама Христини, добра душа, просто мовчки запакувала ту ледь розпочату баночку ікри і віддала свасі
— Це вже не просто цирк, дівчата, це якийсь театр абсурду на виїзді, —

You cannot copy content of this page