Почала жити в Сашкиній квартирі, мати приходила, просила, щоб повернулася, інакше позбавить мене спадщини та будь-яких засобів для існування

Мені 25 років. Я молода, успішна дівчина. У мене є все про що мріяли мої батьки: свій будинок, авто і невеликий бізнес. Я займаюся поліграфією.

Єдине чого в мене немає, то це сім’ї. Багато хто може подумати, що ще молода, все попереду. Ось тільки не в мене.

Коли я познайомилася з Сашком, мені було 13 років. Він мені одразу сподобався, я йому теж. Незважаючи на різницю у віці, причому значну, а це майже 13 років, рівно половина на той момент, ми почали спілкуватися.

Він дбайливо ставився до мене, поки про наше спілкування не довідалися мої брат і сестра. Вони були проти цих стосунків. Брат, старший за мене на 10 років, погрожував йому. Сестра ж умовляла мене забути про нього. Але ми попри все це продовжували бути разом.

Через три роки я познайомила його зі своєю родиною. Матері, звичайно ж, він відразу не сподобався, але вона навіть виду не подала, лише посміхнулася. А я знаю, що означають її усмішки.

Батько поставився прихильніше, але навіть він його не прийняв, я це розуміла. Наша перша ніч, перша шалена ніжність відбулася в день мого 16-річчя. Це була прекрасна ніч, повна любові та пристрасті.

Тоді я зрозуміла – він завжди буде зі мною. О, як я помилялася. В ту ніч я ще не знала, що потім в нас будет дитина. Симптоми виявилися через два тижні.

Мати це зрозуміла одразу. Я повідомила Сашкові, він був неймовірно щасливий, покликав мене заміж, я погодилася. Але на мене чекав не приємний сюрприз, мати вже тоді все вирішила за мене.

Того дня Сашко мав їхати у відрядження до Харкова, я так його не хотіла відпускати, ніби відчувала. Але Сашко поїхав, а для мене мати приготувала похід до лікаря.

Зараз, через 9 років, я думаю про те, як я взагалі погодилася піти тоді з матір’ю до лікарні. Якби я втекла до Сашкових батьків, все було б інакше.

Адже вони мене прийняли одразу, навіть полюбили, як рідну. Але вийшло, як вийшло. Мене направили до лікаря і того ж дня повідомили, що “проблема вирішена”.

О, як же я ненавиджу свою матір, адже вона сама брата народила у 16 років. Сашко не доїхав до Харкова, сталася аварія. Я чомусь не маю сумніву, що в цьому замішані мої батьки.

Я пішла від них практично одразу. Почала жити в Сашкиній квартирі, мати приходила, просила, щоб повернулася, інакше позбавить мене спадщини та будь-яких засобів для існування. Але я не захотіла її слухати.

Після Сашки в мене були ще одні стосунки, але за іронією долі і цей хлопець Артем не припав до двору. Занадто дорослий, дуже схожий на Сашка, та й займається не тим, що треба.

Для них, декана інституту та власника СТО, приймальник металу це надто принизливо. Ніхто знову не поцікавився моєю думкою, моїми бажаннями. Ніхто. Ми з Артемом розлучилися.

Я вивчилася на менеджера, це перший крок, який я зробила їм наперекір, вони хотіли, щоб я стала юристом. У 23 роки я поїхала в інший кінець країни і довго не спілкувалася ні з ким із них, доки не дізналася, що батько серйозно хворий.

Я повернулася додому та відкрила свою друкарню. Встигла перед смертю батька. Коли батько вмирав, він зі сльозами просив у мене вибачення.

Вибачила. Він був нещасний, змарнілий, не вірилося, що цій людині, всього 60 років.

Зараз мати постійно питає, ніби нічого не було, коли в мене вже будуть діти. Я намагаюся їй не нагадувати про те, що було.

Але бачу, що вона розуміє, як ця розмова мені не приємна. Зараз багато хто, після прочитання подумає, а після такого лікуються і народжують. Не в моєму випадку.

Я не можу мати дітей. Просто тоді можна було виправити все, якби мене просто почули. Адже це було так просто, просто взяти і поговорити. Але ніхто не схотів мене навіть слухати. Ніхто.