Проблема в тому, що дружина періодично натякає на те, що хочеться завести дітей, вона не каже це прямо, але в якихось жартах, натяках, фразах у неї це проскакує, і відкрито вона про це говорить лише тоді, коли на неї накочує чергова депресивна хвиля, і я починаю розпитувати: що сталося? Чому ти така сумна?”, ось у такі моменти вона й каже, що й час уже підтискає, що вона з кожним роком не молодшає, і що організм вже підказує, що дітей пора б уже. Але при цьому вона каже: «Так-так, я розумію, що в нас поки що немає умов і можливостей, щоб заводити дітей, я все це розумію, але хочеться»

Моїй дружині 28 років, я на два роки молодший. Ми разом уже 6 років, розписалися нещодавно. Проблема в тому, що вона періодично натякає на те, що хочеться завести дітей. Вона не каже це прямо, але в якихось жартах, натяках, фразах у неї це проскакує, і відкрито вона про це говорить лише тоді, коли на неї накочує чергова депресивна хвиля, і я починаю розпитувати: що сталося? Чому ти така сумна?”.

Ось у такі моменти вона й каже, що й час уже підтискає, що вона з кожним роком не молодшає, і що організм вже підказує, що дітей пора б уже. Але при цьому вона каже: «Так-так, я розумію, що в нас поки що немає умов і можливостей, щоб заводити дітей, я все це розумію, але хочеться».

Ми обидва «пізні» в плані нашого становлення в житті: вона працювати пішла вперше тільки в 23 роки, інститут закінчила в 27, я працювати почав трохи раніше за неї, але в інститут вступив пізніше і поки вчуся на заочному відділенні.

Тобто якусь хорошу кар’єру ніхто з нас поки не збудував. Житла окремого теж немає, можливості його якось отримати, поки що теж немає. Живемо у трикімнатній квартирі, але разом з нами живе і моя мама, проте місця, все-таки вистачає всім.

Машини теж немає, якщо раптом кудись треба її возити, я не зможу допомогти в цьому. Як бачите, немає якихось добрих умов для того, щоб вона планувати дитину і потім кілька років сиділа з дитиною. На даний момент я точно не зможу всіх утримувати.

Важливий момент полягає в тому, що коли ми тільки-но починали зустрічатися, у нас проскакували теми про майбутнє. Я її чітко попереджав, що я не збираюся одружитися в найближчі років п’ять (так і вийшло, ми якраз за 5 років і одружилися), вчитися треба, працювати, ще багато чого треба купити, та й просто психологічно я поки не готовий стати батьком.

А  психологічна та моральна готовність це теж важливо, як і з одруженням, тому я коли відчув, що «дозрів» для цього, тоді й одружився. Коли ми були на початку наших стосунків, я їй говорив без частки сарказму, що якщо вона скоріше хоче сім’ю та дітей, то їй краще знайти дорослого чоловіка, у якого вже є і хороша робота, і квартира своя, і машина, і не вистачає лише молодої дружини, яка народить йому дітей.

Я казав, що я молодий, добра поки не нажив, досвіду життєвого ще мало, я не готовий, і найближчим часом не готовий до того, щоб заводити дітей. На це все вона мені відповідала: Ні, навіть не говори так. Я люблю тебе, інший мені ніхто не потрібен, значить, я чекатиму стільки, скільки треба».

Тобто я чесно і відкрито говорив, що для якнайшвидшого створення сім’ї я не найкращий кандидат. І в результаті вона мені зараз потихеньку і дуже тоненько капає на мізки своїм ось цим «вік то вже пристойний, організм підказує», а мене це злить, я не хочу щоб мною хтось маніпулював.

Я відразу і чесно попереджав, що так буде, що я не думаю навіть про дітей у найближчому майбутньому, я відразу казав, що якщо це критично важливо для неї, краще тоді зі мною стосунки не будувати. Я не знаю що робити. Мені це вже набридло, вона постійно своїми маніпуляціями викликає в мене почуття провини за те, що я і окреме житло їй дати не можу, і дітей-то вона хоче вже, а я не хочу і т.д.

А я не бачу в цьому жодної своєї провини, бо я не обіцяв їй нічого з цього, і навпаки говорив, як усе буде, і так воно виходить. Просто хотілося виговоритись. Але якщо комусь є що сказати, якось підтримати чи поділитися досвідом, я радий почитати ваші коментарі.