«Приходь до нас через п’ять років! У нас все буде! — так одна жінка сказала чоловікові, який її покинув, із п’ятьма дітьми покинув. Цей чоловік пішов до юної дівчини, ровесниці старшої дочки. Така життєва драма сталася. Але головне — він виніс та вивіз абсолютно все.
Порожньо та дзвінко стало в квартирі. Просторово! Хлопці їздили на старенькому велосипедику по порожніх кімнатах і дзвонили в дзвіночок: дзинь-дзинь! А дружина не плакала і не благала.
Вона гордо сказала ось ці слова слідом за чоловіком, який тягнув черговий мішок з добром:
— Приходь до нас за п’ять років! У нас все буде!
Знаєте, за п’ять років цей чоловік прийшов. Жебрак, хворий і жалюгідний. Він прийшов і пив чай.
Гостям належить наливати чай. Це звичай. І піала тремтіла в його розслабленій руці. Згорблений хворий жебрак прийшов, — так думали діти.
П’ять років – половина дитинства, майже половина… Мати працювала на двох роботах, і підробляла, і навчалася, і працювала по дому.
Це неймовірно, але так. І в квартирі було затишно та красиво. ТБ кольоровий, холодильник, килими, квіти на підвіконні і повна каструля смачного плову з м’ясом. Ось так.
Плова цій людині теж дали. Так належить. А чистенькі акуратні діти тихенько грали на килимі.
У коридорі стояв новий великий велосипед. А від старого залишився тільки дзвіночок, дзінь-дзінь! Так посигналили хлопчики на прощання, коли сивий згорблений чоловік йшов з їхнього дому. Так нерідко буває.
Той, хто тягне мішки з барахлом, залишається ні з чим. Той, у кого все забрали, докладає зусиль та відбудовує своє життя з руїн.
Один отримує нове життя і зберігає кохання. А іншому залишиться лише дзвіночок від старого велосипеда. Дзінь-дзинь! – І все.
