Осінь ще навіть не почалася, а я вже просто падаю з ніг. До школи купили все: від зошитів і ручок до святкових бантиків, новенька форма випрасувана й чекає свого часу в шафі.
Здавалося б — радій, твоя дитина йде в перший клас!
А в мене всередині суцільна паніка, і сльози самі навертаються на очі. Сиджу на роботі й замість звітів гарячково гортаю місцеві групи в телефоні — шукаю хоч когось, хто б міг забирати мою Віточку зі школи.
— Марино, ти чого така змарніла? Яка ще няня, ви ж, здається, давно все вирішили? — дивується моя колега Оля, помітивши, як я нервово оновлюю сторінки на екрані. — Здалеку ж сюди не наїздишся, сама розумієш.
— Розумію, Олю. Звідси я точно не вирвуся, — ледь стримуючи відчай, відповідаю їй.
— Та почекай, ти ж розказувала, що ваша свекруха влітку на пенсію вийшла. Ви ж наче домовилися: їй — копійчина до пенсії, а вам — спокій за дитину. Що сталося? Захворіла Ганна Іванівна?
— Та де там! Здоров’я, слава Богу, хоч відбавляй, — гірко всміхаюся я. — Тільки наша бабуся, як почула запах легких грошей, швиденько все переграла.
— На роботу якусь влаштувалася, чи що?
— Влаштувалася, — мене аж тіпає від образи.
— Наша бабуся робитиме рівно те саме, що обіцяла нам, от тільки для чужих онуків. Виходить, не знала вона, що отак можна заробляти, ми їй очі відкрили, дорогу показали, а вона нас просто кинула. От чесно, кинула. Бо якби відмовилася ще в червні, я б мала ціле літо, щоб придумати якийсь вихід. А тепер до лінійки — лічені дні!
***
Марині 33 роки. Цьогоріч їхня єдина донечка йде до першого класу. До школи все необхідне придбали ще на початку літа, щойно повернулися з невеликої відпустки на Закарпатті.
Зараз маленька Віта гостює в другої бабусі, Марининої мами, на Житомирщині. За кілька днів дідусь пообіцяв привезти онуку до Києва.
Родина живе в новобудові у віддаленому спальному районі столиці. Школа поруч, це правда. Але працюють обоє батьків на іншому кінці міста.
Чоловік Андрій працює в будівництві, три дні на тиждень мотається по об’єктах у Київській області. Марина ж трудиться в банку.
Відпрошуватися, щоб забирати доньку після уроків (а в першачків вони закінчуються дуже рано), — взагалі не варіант. Марину з роботи не відпустять, хіба що станеться щось екстрене.
Та й їхати додому — понад годину в один бік. Це ж як треба відпроситися?
Попрацювати з дев’ятої до десятої, а потім повертатися по обіді? Але ж жити за щось треба — у сім’ї висить кредит за квартиру і ще один за машину.
Група подовженого дня? Навіть якщо туди дивом візьмуть (бо ж пріоритет завжди надають діткам із соціально незахищених родин, а вони з чоловіком до цієї категорії не входять), вона працює лише до п’ятої.
А Марині ще треба вистояти в заторах дорогою додому. Чоловік узагалі повертається пізно ввечері.
Вихід із цієї безвиході знайшовся ще навесні, коли Андрієва мама несподівано пішла на заслужений відпочинок. Не планувала, але так склалося — не зійшлася з кимось характером на роботі, от і попросили.
Ганні Іванівні шістдесят, право на пенсію вона вже мала, тож особливої трагедії не робила.
— Нову роботу шукати вже не маю бажання, хіба якийсь підробіток… Тисяч на п’ять-сім і щоб не на цілий день, — міркувала якось за чаєм літня жінка.
— Ой, Ганно Іванівно, а давайте ми вам платитимемо ці гроші? — вхопилася я тоді за таку чудову нагоду.
— Це за що ж таке? — одразу насторожилася свекруха.
— За те, що в першій половині дня ви будете трішки зайняті, — почала я пояснювати.
— Забиратимете свою онуку зі школи. Уроки закінчуються рано, нам однаково треба когось наймати. Треба лише привести Віточку додому, нагріти їй обід — більше нічого не просимо, далі вона сама чудово посидить, гратиметься. А ви вже ближче до обіду будете абсолютно вільні.
— Он як? — свекруха трохи помовчала, обмірковуючи. — А знаєте, я згодна. І копійка буде, і з онучкою поспілкуюся. Одне слово, приступаю з першого вересня.
У середині липня ми ще раз про це говорили, і мама чоловіка все підтвердила. Їхати їй до нас маршруткою хвилин двадцять — для Києва це взагалі не відстань.
Я видихнула з полегшенням: усе влаштувалося. Із мамою чоловіка ми ніколи не конфліктували, стосунки були цілком нормальні й теплі.
А днями свекруха просто вибила землю з-під ніг. Зателефонувала і різко сказала:
— Марино, шукайте собі іншу людину. Я Вітою займатися не зможу.
І поклала слухавку.
За справу взявся чоловік. Одразу сів за кермо й поїхав з’ясовувати, що ж таке трапилося. Може, мама образилася на щось? Чи зі здоров’ям несподівані проблеми виникли?
Повернувся Андрій чорніший за хмару. Нічого в його мами не сталося, зі здоров’ям усе чудово. Вона просто знайшла собі нову «роботу». Зручнішу.
— Сказала, що знайшла трьох першачків у своєму дворі. Двох буде просто забирати зі школи й доводити до квартири, а третього ще на гуртки треба водити. І платитимуть їй за це в три рази більше більше, ніж пропонували ми, — понуро пояснив чоловік.
Я так і сіла, де стояла.
Виявилося, що свекруха похвалилася якійсь знайомій, що матиме з осені непогану прибавку до пенсії за те, що забиратиме онуку.
А та знайома й підказала: мовляв, у нашому рідному дворі повен двір школярів, а батьки теж не проти платити за таку послугу.
— Уявляєш, вона дала оголошення у будинковий чат у Вайбері й одразу знайшла трьох! — розводжу я руками. — Так, платитимуть їй більше. Але ж це взагалі не питання, ми б додали трохи тих грошей! Може, не втричі, звісно, але ж, люди добрі, йдеться про онуку, про рідну кровиночку!
— Риба шукає, де глибше, а людина — де краще, — видала мати народну мудрість власному синові, коли він до неї приїхав.
— Вибачте, але я тут подумала… До вас це ж треба їздити в будь-яку погоду: і в дощ, і в мороз, і в сніг. А тут — усе під боком. Ні часу на дорогу не треба витрачати, ні грошей на проїзд. Зручніше.
Я жінка літня, мені важливо по маршрутках усякі віруси не хапати. Ні, синку, доплачувати мені не треба. Я вас теж обдирати не збираюся. Буду потихеньку сама на себе заробляти. А ви знайдіть когось стороннього, у себе в будинку, поряд. І буде всім добре.
— У нашому будинку живуть переважно молоді сім’ї. Кого я знайду за три дні до школи? Мамочку в декреті? Щоб одного чудового ранку вона мені подзвонила і сказала: «У мого малюка соплі, я не зможу»? — в мене просто все кипить усередині.
— Отак-от… Навчили бабусю на свою голову, що є такий вид додаткового заробітку, а вона нас кинула в останній момент. Вибрала, де краще. А онука? О, тепер мені чітко зрозуміло: онуку ми любимо винятково на словах, а як до діла — то своя сорочка ближче до тіла.
***
Отакий щирий і наболілий лист надійшов до нашої редакції від читачки Марини.
Справді, часом найприкріші сюрпризи нам підносять саме найрідніші люди, від яких ми найменше цього чекаємо.
Здається, що родинні зв’язки мали б бути міцнішими за будь-які побутові вигоди, та в реальному житті інколи перемагає холодна практичність. А як би ви вчинили на місці цієї бабусі: обрали б власний комфорт чи допомогу дітям у скрутний момент?
