Дзвінок розрізав затишний гул дорогого київського ресторану саме тієї миті, коли Валерій задоволено куштував свій ідеальний стейк. Він навіть не одразу впізнав голос сестри — такий здавлений, хрипкий, ніби з іншого світу.
— Валеро, кидай усе і приїжджай. Мама відходить, — слова Ліди впали, як важке каміння.
Він завмер із виделкою в руці. До свідомості ніяк не доходив сенс почутого. Що значить «відходить»? Вона ж просто трохи хворіла.
— Не придурюйся, — різко обірвала його розгублене мовчання сестра. — Я тобі ще позавчора писала, що її знову забрала швидка. Аналізи критичні.
Валерій зніяковіло потер перенісся. І правда… Десь між нарадами та вибором нового авто для дружини в месенджері блимало повідомлення від Ліди, яке він просто змахнув, щоб прочитати «якось потім».
— Так-так, звісно, я приїду, — забормотав він, відчуваючи, як шматок м’яса стає поперек горла. — Мені тільки треба узгодити це з керівництвом…
— Сподіваюся, твоє керівництво — не такі безсовісні бовдури, як ти, — зірвалася Ліда. — Людині треба попрощатися з матір’ю, а він про графіки думає!
— Лідо, не починай, ну серйозно! — Валерій почав дратуватися. Хоч і розумів, що сестра має рацію, але ж як її поставити на місце? — Тобі не зрозуміти мого рівня відповідальності. І взагалі, як у тебе язик повертається казати про маму такі страшні речі? Може, її ще поставлять на ноги!
— Не поставлять, Валеро, — видихнула сестра так втомлено, що в нього всередині щось тьохнуло.
— Вона вже пів року в підгузках. Не їсть. Самі кістки та шкіра лишилися. А я що, маю тобі брехати, що вона цвіте, як яблуня навесні? Не тягни. Приїдь і попрощайся, поки вона ще при пам’яті.
Він поклав слухавку. Обов’язково треба їхати. Люди ж не зрозуміють, якщо син не з’явиться в такі дні.
Валерій відклав ніж — апетит зник, а шлунок звело знайомим нервовим спазмом. От як тільки якісь проблеми, одразу хапає живіт. Тому він і намагався завжди уникати неприємностей.
Ну як же невчасно це все… У нього стільки справ, проєкти горять. А тепер треба все кидати і мчати кудись в забуте Богом і людьми, у те глухе містечко, де пройшло його дитинство. Сидіти біля ліжка, слухати докори сестри про те, який він черствий і байдужий.
Їй добре казати!
Ліда завжди жила під маминим крилом, квартиру купила в сусідньому під’їзді. Мама їй дітей виняньчила, кожну копійку з пенсії туди несла. Звісно, що тепер Ліда її доглядає — це ж логічно.
А він, Валера, всього добивався сам. Вирвався до столиці, зубами вигризав своє місце під сонцем. Так, мама спочатку помагала, передавала якісь гроші. Але ж він давно все віддав!
Грошима, дорогими подарунками на якісь свята та ювілеї.
Йому нема чого соромитися. Він зробив усе, що міг. Хіба реально сидіти біля матері щодня, коли в тебе кар’єра, серйозна посада, яка і забезпечує це сите, комфортне життя?
Коли ти пробився туди, де люди не знають фінансових проблем і літають на відпочинок туди, де білий пісок і пальми, ти вже не можеш жити проблемами тих, хто лишився позаду. Навіть якщо це твої рідні.
Та й Поліна, його дружина, терпіти не може ці поїздки. Донечку Даринку з ним відпускала лише зі скандалом.
Онуку мама бачила аж двічі: коли та тільки з’явилася на світ, і п’ять років тому, коли дівчинці було сім.
Валерій тоді привіз малу на кілька днів. Стара допотопна «стінка», протертий килим — дитині там було відверто нудно, вона скиглила і просилася додому.
Не кожному щастить із батьками так, як його Поліні. Вона зʼявилася на світ «із золотою ложкою в роті». А Валерію в дитинстві доводилося доношувати куртки за старшою сестрою.
Мама тоді пов’язувала йому шарфик так, щоб не було видно, на який жіночий бік застібаються ґудзики.
Але він обдурив долю. Вивчився, вдало одружився. Його донька ніколи не чула слова «ні». А коли мама з Лідою якось приїхали до Києва подивитися на немовля, він просто зняв їм номер у готелі.
Поліна не горіла бажанням приймати чоловікову рідню. Жінки подивилися на дитя у візочку під час прогулянки в парку, залишили подарунки і поїхали.
Дешевий комбінезончик і в’язана шапочка полетіли у смітник одразу, щойно дружина їх побачила.
І цього разу Валерій не знав, як сказати дружині, що треба їхати.
Ввечері вони блукали поверхами дорогого торгового центру — Поліна шукала сукню на день народження подруги.
— П’ятнадцятого Даринські кличуть у ресторан, — повідомила вона, розглядаючи чергову блискучу тканину. — Я сказала, що ми будемо.
— Не вийде, — нарешті наважився Валерій. — Мені треба їхати. Мамин стан дуже важкий.
— Вона, здається, ніколи в доброму здоров’ї не буває, — фиркнула дружина. — Аби тільки тебе від сім’ї відірвати.
— Ну навіщо ти так? — образився він. — Я п’ять років удома не був.
— Твій дім тут! — роздратовано кинула Поліна. — І сім’я тут. А ти тільки й шукаєш приводу втекти до своєї мамочки!
— Припини! — гаркнув він, не стримавшись. — Її дні злічені.
Додому їхали мовчки. Поліна демонстративно грюкнула дверима спальні, а Валерій пішов збирати валізу.
Їхати страшенно не хотілося, але його шеф, Сергій Павлович, дізнавшись про ситуацію, несподівано сказав, що попрощатися з матір’ю — святе діло.
Ще й додав, щоб був там стільки, скільки треба, і допоміг сестрі.
Валерій аж сторопів, побачивши в очах боса щире, непідробне співчуття. Той розпитував про маму так, ніби знав її особисто.
Бос зробив усе, щоб відпустити підлеглого, бо для нього близький кінець незнайомої старенької був справжнім горем.
Валерій опустив очі і тільки сумно кивав, граючи роль згорьованого сина.
У суспільстві заведено страждати, коли втрачаєш рідних, і він мусив відповідати цим очікуванням. Але, поклавши руку на серце — воно в нього не боліло. Він давно викреслив те напівжебрацьке дитинство, відрізав його від свого теперішнього життя.
На вокзалі його ніхто не зустрів. Довелося брати місцеве таксі, їхати до знайомої панельної п’ятиповерхівки. Квартира виявилася замкненою. Він набрав сестру.
— А чого ти додому поперся? — невдоволено озвалася Ліда. — Я ж писала, що ми в лікарні. Ти що, повідомлення взагалі не читаєш?
— Читаю, — буркнув він. — Думав, може…
— Їдь сюди. Допоможеш маму перевезти. Виписують. Кажуть, сенсу тримати вже немає.
Валерій скривився. Могла б і ввічливіше, не щодня брат приїжджає.
Але змучена, з чорними колами під очима Ліда не збиралася з ним панькатися. Завела в палату і кудись зникла. Разом із нею випарувалися і її діти, залишивши столичного дядька сам на сам із хворою.
Він підійшов до ліжка і ледь не відсахнувся. Під синьою лікарняною ковдрою лежало щось маленьке, жовте, обв’язане білою хустинкою.
Воно важко, зі свистом дихало. У палаті стояв такий густий, специфічний запах, що Валерію перехопило подих. Перша думка була про те, що дорогий одяг доведеться викинути.
Двері відчинилися, і сувора Ліда вкотила каталку.
— Вона сьогодні вже нікого не впізнає, — сказала сестра кудись у вікно. — Треба було раніше приїжджати. Заберемо додому і… будемо чекати. Іншого виходу в нас немає.
— Куди додому? — жахнувся Валерій. — А хто за нею там дивитиметься?
— Ти, — байдуже відповіла Ліда. — Я вигоріла до тла. І діти мої змучилися. Твоя черга.
Сперечатися з цією набряклою від утоми жінкою не було сенсу. Замість цього Валерій пішов до старшої медсестри, сунув їй солідну купюру в кишеню і найняв цілодобових доглядальниць.
А сам зняв найкращий номер у місцевому готелі. Повернутися до Києва раніше часу не міг — шеф би не зрозумів.
Мама відійшла за три дні. Саме тоді, коли Валерію вже увірвався терпець, а дружина щодня виносила мозок по телефону.
На похороні було людно — прийшли колишні учні. Говорили такі теплі слова, що Валерій навіть розчулився, кліпав вологими очима. Він щедро оплатив усе: і цвинтар, і поминальний обід. У сестри, як завжди, грошей не було.
Після поминок, пакуючи валізу, він кинув ніби між іншим:
— Квартиру мамину продавати будемо? Я можу довіреність на тебе лишити. Продаси — мою половину на картку перекажеш.
— Не перекажу, — Ліда, як і в лікарні, дивилася кудись повз нього, у вікно. — Квартира моя. Мама ще три роки тому дарчу на мене оформила. Усі документи на руках, не підкопаєшся.
— З якого це дива?! — спалахнув Валерій, який уже подумки повернув собі витрачені на похорон гроші. — Чому я ні сном ні духом про це не знаю?
— Бо я за нею доглядала. Вона чудово розуміла, що тебе поруч не буде, коли прийде чорний день.
— А на біса я тоді оплачував доглядальниць, похорон і ці поминки?! Якщо ви там за моєю спиною вирішили, кому все дістанеться! — його аж трусило від обурення.
Обкрутила дурна баба, змусила витратитися!
— Можеш узяти килимок біля ліжка. І он той синій сервіз, якщо спадку так кортить, — Ліда вперше повернулася і подивилася йому просто в обличчя. З такою холодною насмішкою, ніби бачила його вперше. — Ложки, виделки, черпаки — забирай! Усе по справедливості: мені квартира, тобі — черпак.
— Та яким боком ти взагалі спадкоємиця?! — зірвався він. — Ти хоч у курсі, що ти їй навіть не рідна донька?!
— У курсі, Валеро, в курсі, — бліде обличчя жінки пішло червоними плямами.
— Я все життя знала, що мене виховала тітка. Це не секрет. Думав, відкриєш мені велику таємницю і цим доб’єш? Підленькою ти людиною виріс, братику. Хоч маминої любові тобі дісталося в сто разів більше, ніж мені.
— Зате ти в нас ангел у плоті! — кричав він, відчуваючи, як тисне в грудях від образи і дзвонить у вухах.
— Стільки років жила на повному маминому забезпеченні, соки з неї тягнула! А тепер найдобріша стала! І квартира твоя, і дача, мабуть, теж?!
— Моя, моя, — криво посміхнулася сестра. У її очах раптом з’явилося стільки чистої ненависті, що Валерію стало моторошно. — Знаєш що… нічого я тобі не віддам. Ні ложки, ні килимка. Іди-но ти, братику, геть звідси!
***
У потязі Валерій роздратовано дивився у вікно. Скільки дорогоцінного часу змарнував на людей, яким на нього було відверто начхати! І добре Ліда, але ж мама…
Як вона могла так зрадити власного сина? Залишити все племінниці, ніби в неї немає рідної дитини, для якої ця квартира — отчий дім.
Йому було боляче усвідомлювати, що для них він став порожнім місцем.
Він заплющив очі і глибоко видихнув. Треба заспокоїтися. Ситуація вийшла з-під контролю, отже, її треба просто відпустити. Головне зараз — правильно відзвітувати Сергію Павловичу.
Зобразити велику скорботу і щиро подякувати босу за матеріальну допомогу. Премія від компанії з головою перекрила всі витрати на поїздку, ще й залишилося.
Він подумки махнув рукою на всі ці дрібні родинні чвари. Життя триває. Недостойних людей на світі багато, і витрачати на них свої нерви він точно не збирається.
***
Як часто за маскою успіху та зайнятості ховається крижана байдужість, яка розриває найрідніші зв’язки. Кожен у цій ситуації залишився зі своєю правдою: донька, яка віддала свої роки догляду, і син, який відкупився грошима від синівського обов’язку.
А як здається вам, чи справді любов і пам’ять можна виміряти квадратними метрами та оплаченими рахунками?
