Мені 34 роки, роботи постійної немає, свого житла теж. Після закінчення школи батьки сказали, що платне навчання це забаганка, досягти успіхів у житті можна і без освіти.
Хоча гроші в них були, та й зараз є. Я непогано малюю, мріяла бути дизайнером. Батьки обидва з вищою освітою є свій невеликий, але цілком прибутковий бізнес.
Коли я запитала, навіщо ж вони навчалися у вишах, відповіли, що на цьому наполягли їхні батьки. Але вони вважають роки в університеті змарнованим часом. Говорять, що бізнес відкрили б і так, без освіти.
Мені ж кажуть, що я недостатньо прикладаю зусиль, щоби заробляти пристойні гроші. До себе на роботу брати не хочуть, тато каже:
— Ти що, бухгалтер чи у фінансах знаєшся?.
І при цьому зовсім не пов’язують те, що саме такі знання дає виш!
Рік тому не стало бабусы, дід ще раніше, лишили двокімнатну квартиру мамі. Я попросила пожити там, але мама сказала, що здасть її в оренду, адже я маю, де жити.
Але я не хочу жити разом з батьками, ніякого особистого життя та простору.
Розумію, що нічого вже не досягну в цьому житті і країні (особливо на тлі подій, що відбуваються). Планую поїхати з України назовсім.
Тут нічого не тримає, роботи нормальної немає, перспектив жодних, з батьками розуміння та нормального спілкування немає. У мене подруга вже давно мешкає в Італії, кличе до себе.
Я сиділа за святковим столом, дивилася на дешеві сосиски, щедро притрушені смаженою цибулею, і ледь…
Запашна вечеря — скумбрія з молодою картопелькою, вже давно чекали на столі, але Тетяна лише…
— Чого вона хоче? Грошей? За що? Свою частку спадку? — Степан Матвійович навіть брови…
Телефон задзеленчав, і я одразу зрозуміла, про що буде розмова. Дзвонила Оксана, моя єдина донька.…
Я знову збрехала мамі. Сказала, що в суботу, якраз на її ювілей, мене терміново викликали…
Я сиділа на ґанку нашого старого сільського будинку, дивилася, як мій п’ятирічний син безтурботно ганяє…