Так гірко, так невтішно плакала Катерина, розмазуючи солоні сльози по обличчю, так сильно шморгала червоним, закладеним носом, та схлипувала, що чоловік, який повернувся з роботи, грішним ділом подумав, що сталася якась біда.
— Ти чого, Катрусю? Трапилося що? Мабуть, із матірʼю щось? Або з батьком? Чи з твоїми біда якась? Або… Андрій опустив погляд на живіт Каті і нервово закусив губу: або з маленьким що, Катрусю? Та не мовчи ти!
Нічого не сказала Катерина, тільки ще сильніше розплакалася, кілька разів шмигнула носом, схлипнула і почала гикати.
Андрій до того злякався, що все життя промайнуло в нього перед очима, а мозок окремо від розуму почав підраховувати наявні гроші. А то ж раптом раптом що, організація прощання – то нині задоволення недешеве. Туди заплати, там купи, там замов, столи накрий. А потім поминки, 9 днів, сороковини…
Струснувши головою, Андрій глянув на дружину, яка продовжувала лити сльози, схлипувати й гикати, і подумав, що, найімовірніше, всі живі, інакше б уже сказала Катерина погану звістку. Тут справа в іншому, ось тільки в чому, хто ж їх зрозуміє – жінок в цікавому положенні!
Набравши в кухоль води Андрій дбайливо поставив його біля дружини, і ніжно погладивши Катрусю по голові, як малу дитину тихенько запитав:
— Що трапилося, Катрусю? Ти це, заспокоюйся давай, водички он випий, та розкажи, чому ти плачеш?
Так глянула Катерина на Андрія, немов сонцем обдарувала, а потім, немов враз заспокоївшись, тільки щохвилини гикаючи, прошипіла:
— Водички мені випити, Андрійку? Водички, кажеш? Звісно, тільки водичку мені тепер пити й залишається, іншого – то нічого й не можна! Ну й гад же ти, Андрію!
Впустивши голову на руки, ще гірше розплакалася Катерина.
Розгублений Андрій ходив навколо дружини, то гладячи її по голові, то руки свої сховавши за спину. Потім стрепенувся, немов згадав що, і на обличчі його відбилася вся гама почуттів.
— Катрусю, ти до лікаря сьогодні ходила? Ну що там? Скажи, Катю, не мовчи, адже я хвилююся! Вже напевно видно, хто там живе у тебе в животі? Що лікар сказав, Катрусю?
— А не сказали мені, хто там сидить. Лікарям, мабуть, не до того було, вони як побачили, скільки їх там, так про все на світі напевно забули!
Аж побілішав Андрій, та забув, як дихати. А потім, ледь перевів дух, і заїкаючись запитав:
— Що значить скільки? Там що ж, не одна дитина?
— Двоє там, Андрію! Двоє! Розумієш ти це, чи ні? Та що ж тепер робити, Андрійку? Як далі жити?
І знову впустивши голову на руки, почала лити сльози Катерина, зашмигала носом, почала схлипувати й заїкала.
Андрій лише на секунду замислився, а потім посміхнувся так широко, так щиро, обійняв Катю, втупився носом їй у маківку, глибоко вдихнув, і прошепотів:
— Щастя то яке, Катрусю! Не одне, а відразу два! Та що ти, справді! Як жили, так і будемо жити!
— Щастя, кажеш? А мені тепер що накажеш із цим щастям робити?
— Так знаємо що! Ростити на любити дітлахів, вибір невеликий, назад дороги немає.
— Це зрозуміло! Тільки ми з тобою як домовлялися? Востаннє спробуємо, остання дитина буде, а вийшло що? От що ти усміхаєшся, стоїш, як божевільний? Стоїть він тут, вискалився, аж усі зуби мудрості оголив! Хоча, звідки вона в тобі, мудрість та? Дожив до сивих скронь, а толку що? Все як маленький, жарти йому, та смішки! Ти хоч розумієш, що таке 2 дитини маленьких за раз? Та це ж з глузду з’їхати можна!
— Нічого, Катрусю, впораємося! Хіба це горе, хіба біда? Двоє людей нових у тобі живуть, двоє людей зʼявляться на білий світ! Чи це не щастя, Катрусю? Знайшла про що сумувати! У тебе помічників сама знаєш скільки! Іванко, Миколка та Петрик. А ще я в тебе є, вечорами, після роботи, та матусі з татусями з двох боків. І це я ще тітоньок із дядьками не рахував, та племінників із племінницями!
Довго сиділи Андрій з Катериною, то обіймуться, втупившись один в одного, і мовчать, то заплаче Катя, то говорять, міркують, та сміються.
Довго Андрій вмовляв Катю, мовляв, давай ще одну дитинку з тобою заведемо, а раптом дівчинка вийде?
Катя ні в яку не погоджувалася, мовляв, досить з мене, скінчилися мої сили на це. Є в нас три хлопчаки, на тому й зупинимося.
Андрій начебто на якийсь час затихне, заспокоїться, а потім знову за своє, давай мовляв Катя, які наші роки? Де три хлопці, там і ще одного піднімемо, може дочка трапиться, розумниця та красуня.
Дуже вже він про доньку мріяв. Усі чоловіки синів чекають та хваляться, мовляв, хлопчак зʼявився, козак, а цей зітхає тихенько, мовляв, а я доньку все чекаю, чекаю, а ніяк, хлопці один за одним у нас.
Ні, синів Андрій дуже любив. Що старшого, що середнього, а вже про молодшого і говорити нічого. Але ось хотілося йому доньку, маленьку, гарненьку, красиву та великооку. Щоб гуляв він із нею вуличками райцентру, такий великий і сильний, катав свою дівчинку на плечах і купував їй усе, на що покаже її маленький пальчик.
— Та сядь ти вже, заспокойся, Андрію! Хлопчаки наші виростуть, вони тобі знаєш скільки цих дівчат приведуть? На будь-який смак! Хочеш – маленьких, хочеш – гарненьких, хочеш – великооких, а захочеш – і вузькооких. Хоч темних, хоч світлих, хоч рудих.
А потім щось і на Катерину найшло. Чи то молодик, чи то повний місяць тому виною, а може зорі так збіглися, чи ще щось, та тільки й Катя піддалася настрою, та теж захотіла наостанок матір’ю стати. Роки біжать, скоро вже четвертий десяток закінчиться, чому б і не спробувати? Раптом та правда дівка буде? Ось зрадіє Андрій!
До справи підходили ґрунтовно, не аби як. Усе ж вік, ризики там усякі.
Півнем ходив Андрій, що ти! Батьком стане! І до того багатодітним був, а тут багатодітніше нікуди. Усе чекав, коли буде видно, кого Катруся під серцем носить.
А тут така новина! Не одна, а відразу дві дитини! Щастя велике, не інакше.
Катерина тільки спочатку плакала та ревіла, а потім нічого, заспокоїлася. Правильно чоловік сказав, куди вже тепер діватися? Тільки ростити та радіти. Де один, там і двоє. Де троє, там і п’ятеро. Виростуть дітлахи, усіх виховають Катя з Андрієм.
Звісно, різниця велика між тим, коли одна дитина в животі штовхається, чи двоє. Важко ходила Катя. Усе з качкою себе порівнювала, мовляв ходжу тут, перевалююся з боку на бік, робити нічого не можу. Який з мене працівник, коли обід із перепочинком готую?
Андрій тільки посміювався, та долоньку до живота прикладав, слухав, як там дітки його? І хоч не могли ніяк розгледіти, хто там живе, в животі у Катрусі, чомусь упевнений був Андрій, що дівчатка там, донечки-красуні.
Сам готував і сніданки, і обіди, і вечері, протирав пил, завантажував і розвішував білизну, хлопчаки підмітали, мили підлогу і посуд. Уся велика, дружна сім’я оточила Катю турботою і любов’ю, і всі з нетерпінням чекали появи нових людей.
Коли скромні жителі живота спромоглися показати свою стать, щастю Андрія не було меж. Дочекався, слава тобі, Господи! Дівчатка, донечки, красуні! Одразу дві!
Імена вибрали швидко, навіть не сперечалися. Улька і Юлька. А що, звучить. Стороженко Уляна та Юлія Андрієвни.
З лікарні молоду маму зустрічали на чотирьох машинах. Чи жарт – дві дівчинки зʼявилися в сімʼї!
Ох і важко Катрусі було спочатку! Уляна, що зʼявилася першою, була галасливою, крикливою і неспокійною. Кричала так, що спокійна Юлька прокидалася, морщила свій носик, і теж починала спочатку хникати, а потім кричати. І Катя, яка перший час метушилася, не знала, як заспокоїти своїх дівчат, буквально розривалася між ними, до того було шкода обох.
Потім нічого, пристосувалася, пристосувалася, і тільки Уля починала вошкатися і кректати, одразу ж давала їй пляшечку з дитячою сумішшю. Донька, спокійно поївши, засинала, і вже Юля починала вошкатися, кректати, і тоді вже прокладеною доріжкою її матуся годувала.
І Андрій допомагав, незважаючи на те, що вдень був на роботі. Так само готував їжу, просинався ночами до доньок, сповивав їх, і качав на руках.
Усе минає. Швидко години летять, біжать, течуть, і не встежити за ним, за часом… І пів року пролетіло, і рік, і другий, і третій. А тут дивись, синочки виросли, один за одним вчитися поїхали.
Іван, щоправда, трохи потріпав нерви батькам, відрахували його після першого курсу, та в армію пішов. Але нічого, швидко хлопець за розум взявся. Відслужив, та на контакт пішов, сам так вирішив, мовляв служити сподобалося.
І з дівками всяке було. І сльози, і сварки, і кохання перше, що голову зносить геть. Уляна, що з малечку навіженою була, після 9-го класу заміж зібралася, мовляв люблю, не можу без нього. Нічого, все налагодилося, все пережили. Чи дарма кажуть, мовляв, з часом усе неприємне минеться, забудеться. Так і тут. Пройшов час – за розум взялася дівка.
Зовсім не помітили батьки, як виросли діти. Ось уже й Уляна Андріївна з Юлією Андріївною випускниці 11 класу.
Катерина, що дівчат своїх на випускний наряджала, та кучері їм крутила, зранку вже заплакана вся. І коли тільки вирости встигли? Адже ось тільки вона дізналася, що двоє їх у животі в неї сидять, ось тільки вона ревіла, та руки заламувала, ставлячи чоловікові запитання, що робити і як бути. А тут вони вже практично наречені, он які виросли, вищі за неї на цілу голову!
Дівчата хвилюються, Катерина сльози по обличчю розмазує, а Андрій посміхається так, що аж зуби мудрості видно. Хоча, звідки вона в нього, мудрість та? До сивих скронь дожив, трьох хлопчаків та двох дівок виховав, а все той самий хлопчина, що раніше.
У машині їдуть, Катя зосереджено на дорогу дивиться, намагається не моргати, сльози в очах стоять.
Андрій сидить, усміхається, мовляв, що ти, мати? Трапилося щось? Ну-ну, Катрусю! Розвела тут вогкість! Дивись, туш ще потече!
Знову глянула на чоловіка Катя, немов сонечком обдарувала. От їй-Богу, з ким вона живе? Від кого п’ять дітей в неї? Тут дівчата в доросле життя йдуть, а він про туш на її очах переживає!
З випускного вийшла Катя зовсім без туші. Усю розмазала, всю стерла. До того хвилююче було, що стриматися не могла.
Та що вона! І Андрій крадькома сльози змахував, що вже про неї говорити? І Уляна, і Юля трохи поплакали. Стоять, красуні, одна одній долоньками біля очей махають, нібито сльози сушать.
Обійняв Андрій дружину, з такою любов’ю і ніжністю дивиться на неї, наче не було всіх цих років.
І вже вдома притиснув чоловік до себе Катю, уткнувся в її плече, вдихнув, і мовчить. Катя слухає, чекає, коли це він видихне, а він завмер, не дихає.
Відсторонилася від Андрія Катерина, дивиться на нього, мовляв, чого ти? Що сталося? Дихай давай!
А він усміхається так, як зазвичай, зуби мудрості показує. От їй-Богу, до сивих скроней дожив, а немає мудрості, все дитинство в одному місці грає.
— Катрусю, великі ж діти вже у нас! А доньки які! Наречені вже! Що робити, Катрусю? Як далі жити?
Сплеснула Катя руками. От дивак чоловік! Як це – що робити? Як це – як далі жити?
— Та так і жити, Андрію, так і жити. Як раніше жили, так і зараз жити будемо. Дітям допомагати, онуків чекати. Ти уяви, якщо кожен із дітей нас хоч одним онуком порадує! Це ж п’ять онуків, Андрійку! А якщо по два, то рахуй сам, уже десять!
— Головне, щоб дівчаток було більше аніж хлопчаків!
Катерина засміялася.
— Так і буде, Андрійку. Будеш гуляти з ними, косички їм плести та на плечах катати. Багатим ти дідом будеш.
Притиснув Андрій до себе дружину, і посміхнувся за своїм звичаєм, тільки так, щоб Катя не бачила.
Але ж точно, багатим він дідом буде, з п’ятьма дітьми! Якщо кожен по онуку, а то й по два… Щастя – то ж яке!
