Тоді мені здавалося, що я зустріла чоловіка своєї мрії. Саме такого чоловіка я уявляла поряд із собою.
Мене навіть не збентежило те, що він удівець із трьома доньками — 17, 8 років та 1 рік. Я так у ньому була певна.
Зі старшими я відразу ж порозумілася, а з маленькою займалися його батьки. Ми зустрічалися 4 місяці (тепер я вже розумію, що дуже мало) і побралися.
Спочатку було все нормально, хоча я й дуже сумувала за домом (він з іншого міста, і ми поїхали до нього жити). Все почалося, можливо, з дрібниці, але все ж таки.
Я звикла до чистоти та порядку, тут же з цим не дружать. Гаразд, молодша, ще можна зрозуміти.
Але старшій дочці вже 17 років. Хлопця собі знайшла, а в кімнаті прибирати так і не навчилася.
Я тривалий час мовчала, хоча мене це дуже дратувало. Але коли я дізналася, що чекаю дитину, і мені стало важко (хоча чоловік мені дуже допомагав по дому) мій терпець урвався.
Я почала її змушувати щось робити, а не лежати на ліжку з телефоном. І тут почалися суперечки та скандали. І я стала поганою.
Чоловік був начебто і на моєму боці, але були й моменти, коли він почав принижувати мене, виправдовуючи її, він так і не зміг поставити її на місце. Бо дійшло до того, що вона потягла до мене руки.
А коли, під час скандалу, вона почала кричати, що не рада моїй дитині (я вже народила), вона мені взагалі остогидла. Дивитись на неї не можу.
Я боюся, що така історія може повторитись і з молодшою. Тут також є проблеми.
З чоловіком теж ми останнім часом не можемо порозумітися. Весь час сваримося.
Він мені дорікає, каже, що він прожив 17 років із покійною дружиною нормально, а зі мною не може, що річ у мені. Я ревную.
На ґрунті цих скандалів та його слів на мою адресу, я стала похмурою, дратівливою. Я не відчуваю задоволення у житті.
Він мене замкнув, я сиджу вдома з дітьми, далеко від своїх батьків, родичів, друзів, знайомих. Я дуже хочу налагодити стосунки, але не знаю як.
Я начебто і хочу з ним жити, але не так. І не знаю як?
