Одного разу я мало не зруйнувала свою сім’ю, про що зараз згадую з жахом. Але тоді мені здавалося, що це єдине правильне рішення і я готова була піти від чоловіка, незважаючи на те, що у нас була дитина.
То справді був службовий роман. До нас у відділ прийшов новий співробітник і мені він сподобався відразу, тим більше, що він був не одружений.
Згодом він теж став виявляти до мене інтерес. Я закохалася в нього або на той час мені так здавалося, але я зважилася навіть на розлучення.
Після кількох місяців таємних побачень, ми з ним вирішили, що я поки що піду з дому до нього, а потім все розповім чоловікові і заберу дитину. Щоб пояснити свою відсутність, я сказала чоловікові, що мене відправляють у відрядження на два тижні.
Із сином попросили побути мою маму, яка, звичайно ж, ні про що й не підозрювала. Я навіть не знаю, як потім я їй про це сказала, тому що з моїм чоловіком у неї були відмінні стосунки.
Та й я не могла йому ні в чому дорікнути, але тоді мені здавалося, що я більше не зможу жити з ним. Але напередодні мого від’їзду мама зателефонувала і сказала, що захворіла на грип і не зможе до нас приїхати.
Я не знала, що тепер робити, адже все було вирішено, і відкладати я не хотіла. Бачачи, як я засмучена, чоловік почав мене заспокоювати.
Сказав, що спробує відпроситись на роботі і буде з дитиною, а я спокійно можу їхати. Я провела безсонну ніч, зрозуміла, що я помилялася і крім чоловіка мені ніхто не потрібний.
Мені було соромно за свою поведінку навіть перед собою. Після цього я намагалася хоч якось загладити свою провину перед сім’єю.
Адже могло так статися, що я зруйнувала б життя дорогих мені людей. Зараз у нас з’явилася ще донька, і я дуже щаслива, але сумління мучить досі.
